"У нас є за що боротися": сотники Євромайдану чотири роки потому

До четвертої річниці Революції гідності УНІАН поспілкувався з п’ятіркою сотників Самооборони Майдану – поговорили про їхню «польову роботу», про минуле й теперішнє, а також про те, чи закінчилась Революція Гідності.

Після силового розгону Євромайдану в ніч на 30 листопада 2013 року в центрі столиці, на Михайлівській площі, з ініціативи протестувальників почалися формуватися загони Самооборони Майдану. Базовою структурної одиницею Самооборони була сотня, яка могла налічувати від декількох десятків до декількох сотень осіб. Сотні створювалися за територіальними та профільним принципами і займалися різними видами діяльності — від організаційної і господарчої до медичної та бойової. Точну кількість сотень, певно, ніхто зараз вже не згадає: в інтернеті «гуляє» цифра від 39 до 42.

Після закінчення Євромайдану чимало відомих керівників Самоборони та публічних учасників Революції Гідності потрапили у владу – комендант Майдану Андрій Парубій спочатку став секретарем РНБО, а потім – головою Верховної Ради. Його заступник по організаційний роботі, активіст зі Львова Микола Величкович став заступником міністра внутрішніх справ, а на виборах 2014 року пройшов до Верховної Ради. Ще один львівський активіст, заступник коменданта з пропаганди Андрiй Левус став заступником голови СБУ, а на виборах 2014-го – і народним депутатом. З Революції Гідності почалася політична кар‘єра і у Володимира Парасюка, Михайла Гаврилюка, Ігоря Луценка, Євгена Дейдея та багатьох інших…

Втім, дуже багато учасників Самооборони пішли іншим шляхом – захищати Україну на Сході після початку російської агресії та розвивати громадський сектор, контролювати нову владу ззовні. З декотрими з них, напередодні четвертої річниці Майдану, і поспілкувався УНІАН.

Андрій Бень, сотник 14-ї сотні: «Часи на Майдані зі своїми побратимам виглядають такими чистими й дружніми»

Бень став одним із трьох сотників 14-ї сотні / фото з особистого архіву Беня

Навесні 2013 року громадські активісти руху «Вільні люди» ініціювали кампанію «Євронаступ», в межах якої збирали підписи по всій країні на підтримку європейської інтеграції України. Наприкінці листопада 2013 року лідери руху приїхали до Києва, аби передати зібрані підписи президенту Януковичу. Серед цих активістів був і львів’янин Андрій Бень. 

«Делегація» приїхала на декілька днів, але революція вже відчувалася у повітрі.

З початку, як тільки починав зароджуватися Майдан, активісти займалися організаційними питаннями щодо харчування мітингувальників, а потім почали мобілізували людей у сотні. Втім, на певному етапі вирішили взяти відповідальність за одну із сотень на себе. Так, у грудні 2013 року з активістів руху «Вільні люди» були сформовані 14-та та 15-та сотні Самооборони Майдану.

Андрій Бень став одним із трьох сотників 14-ї сотні, вони мінялися по ротаціях. Окрім нього, цю роль на себе взяли Віталій Вовк і Назар Франчук.

Членами сотні були люди з усієї України – кияни, львів’яни, харків’яни. Бень розповідає, що з кожним, хто хотів до них вступити, неодмінно спілкувалися (аби визначити рівень мотивації людини, а також причини її бажання приєднатися). «На перших порах багато було спеціально засланих провокаторів, які хотіли зануритися до лав Самооборони і нам шкодити», – згадує він.

Кількість членів сотні змінювалася в залежності від ситуації на Майдані, в найгарячіші моменти зростаючи від декількох десятків до декількох сотень людей. «Ми не мали прикріпленої барикади, тож нас весь час «кидали» в найгарячіші точки, була така собі сотня оперативної дії чи швидкого реагування», – розповідає Бень.

Такими «гарячими» для 14-ї сотні видались лютневі дні 2014 року. Андрій згадує, як його сотня одна із перших тримала оборону в Маріїнському парку, першими прийняла удар «Беркуту», тричі їх відбивши. Втім, на четвертий раз сотню все-таки розбили. «Тоді дуже багато моїх побратимів отримали серйозні поранення,  дві чи три людини – інвалідність, дякувати Богу, ніхто не загинув. До початку цих подій у сотні було 83 людини, а після бою, в перші години, я зміг зібрати трохи більше 10 людей. Потім, на щастя, всіх видзвонили, всіх знайшли», – згадує сотник.

На Майдані 14-та сотня залишалась приблизно до середини березня 2014 року. Після Революції гідності рух «Вільні люди» переріс у волонтерську мережу, а наразі вже є громадсько-політичним об’єднанням.

Андрій Бень розповідає, що деколи на нього набігає ностальгія, виникає бажання повернутися туди, на Майдан: «Часи, коли перебував на Майдані зі своїми побратимам, виглядають такими чистими й дружніми». Сьогодні, через чотири роки після Революції гідності, він продовжує спілкуватися з людьми зі своєї сотні в соціальних мережах, а коли є можливість – завжди наживо при зустрічі. «Чи був я добрим сотником? Звісно, я намагався ним бути. Але оцінювати себе дуже важко», – каже він.

Щороку Андрій бере участь в урочистих подіях до річниці Революції. Зазвичай приїздить до Києва, але цього року брав участь у місцевих урочистостях у Львові.

Бень продовжує займатися громадською діяльністю, якою займався і до Майдану. Є головою громадської організації «Інститут громадського лідерства», яка працює на розвиток молоді, їхніх лідерських якостей. Також є членом «Молодіжного націоналістичного конгресу», профіль якої – патріотичне виховання. «Я оптиміст, вірю в те, що все, що відбувалося [на Майдані] правильно і якнайкраще. Тому не підтримую вислови, що «все втрачено і все пропало», – резюмує він. 

Євген Карась, сотник 2-ї сотні: «Не час лише битися – треба вже будувати те, що буде завтра»

За плечима  2-ї сотні було чимало «гарячих» днів і ночей під час Майдану, розповідає Карась / фото зі сторінки Карася у Facebook

«Структура сотень насправді була дуже розмита. Були сотні, в яких фігурували 20-30 людей, були сотні з десяти людей. В нашому випадку була згуртована достатньо велика кількість людей з руху організації «Січ-14», у нас було дуже багато молоді, тож ми уже діяли, як якийсь підрозділ ще до того, як почали виникати сотні», – розповідає Євген Карась, лідер руху «С-14» та сотник 2-ї сотні Самооборони Майдану.

До Революції гідності Євген навчався в аспірантурі (політологія), був громадським активістом і помічником народного депутата. У вир революційних подій потрапив з перших днів. «З грудня 2013 року я вже жив на Майдані, не міг додому потрапити, бо вже почався «мєнтовський терор»…», – згадує Євген.

Кістяк 2-ї сотні формувався з 40-60 людей, плюс, в залежності від подій, долучалися й ті, хто просто стояв на Майдані. Десь на 70% сотню складали кияни, але також були люди з Луганська, Донецька і Дніпра.

За словами Карася, 2-га сотня забезпечувала порядок у приміщенні Київради: активісти слідкували за пропускним режимом (згадує, що частенько доводилося ловити крадіїв), санітарно-гігієнічним станом, забезпеченням безкоштовною їжею. «Окрім того – і ми цим відрізнялися від інших сотень, переважна більшість яких була не активна поза основною роботою – ми влаштовували козацькі забави», – розповідає Євген.

Крім того, члени 2-ї сотні приєдналися до бойкотування бізнесу «регіоналів», у тому числі, влаштовували пікети магазинів, ресторанів, офісів, власниками яких були політики з команди Януковича. «Я пишаюсь тим, що саме завдяки нашій сотні «Егоїст» – ресторан керівника партії регіонів (Анатолія Голубченко, – УНІАН) – було знищено. Потім з рік він був зачинений. Зараз десь знову, наче, працює», – каже сотник.

Карась розповідає, що за плечима  2-ї сотні було чимало «гарячих» днів і ночей під час Майдану. «Найгарячіше, певно, було на Кріпосному провулку 18 лютого. Було жахливо в тому плані, що у нас феєрверки, петарди – наша умовна зброя – все це закінчилося, а «Беркут» тоді вже багато стріляв, не знаю, як ми трималися», – пояснює Євген.

Сотня пішла з Майдану, коли закінчилися розстріли. Карась розповідає, як вони організували собі тренувальний табір на Подолі, розуміючи, що буде війна…

За словами Євгена, за роки війни на Донбасі майже всі члени 2-ї сотні Самооборони Майдану побували на фронті. У червні 2014 він і сам пішов воювати. Побував у складі різних підрозділів в Станиці Луганській, Авдіївці, Дзержинську (нині Торецьк, – УНІАН): «До речі, буде цікаво провести таку паралель: ми так само працювали по «сєпарам», як перед тим розсекречували «тітушок» на Майдані. Технологія така сама – спілкуєшся з людиною, «як ти, що ти», потім в телефонах, соцмережах все перевіряється».

Сьогодні Карась згадує, що ще тоді, на Майдані, розумів: революція закінчиться, але далі треба буде боротися. Хоча, безумовно, суспільство все-таки чомусь навчилося – з Майдану почався волонтерський рух, Майдан дав нові рефлексії та навички: «Коли бачиш, як «пацани з району», які не були «романтиками», ризикували собою. Коли військовий дезертирував з військової частини Києва на Майдан, чи співробітник міліції зі Львова звільнився аби поїхати на Майдан – такі випадки вражають».

Крім того,  Євген категорично не згоден з тими, хто заявляє: «Майдан програв» чи «не за те Майдан стояв»: «Майдан свою функцію на 100% виконав – Януковича прогнав геть, режим було подолано. А якщо говорити про українську державність, то Майдан, безумовно, не є її будівельником. Будівельником вже є саме суспільство», – пояснює він.

До речі, Карась переконаний: більшість людей, які виходять сьогодні з намірами повалити владу, гірші, ніж ця влада: «Я не кажу, що влада хороша, але якби вийшли гідні люди, здатні реально замінити нинішню владу, якби якась організована сила подала свій сценарій, то, можливо, ми б приєдналися. А поки що все це брудна політика, я так це сприймаю».

Наразі Євген Карась займається громадською діяльністю, є лідером руху «С-14» (освітні проекти, правозахисний центр, ветеранська спілка…). «Адже висновок, який ми винесли з Майдану: не час лише битися – треба вже будувати те, що буде завтра», – резюмує сотник.

Назар Мухачов, сотник 26-ї сотні: «Маємо не результати Майдану, а результати перемоги системи над Майданом»

Саме на Майдані люди стали сильнішими і глибшими, переконаний Мухачов / фото facebook.com/olkotsia

Для Назара Мухачова (станом на 2013 рік – фрилансера з двома вищими освітами – юриста та математика), активіста Громадського сектору Євромайдану, Революція Гідності почалася 21 листопада 2013 року.

Мухачов розповідає, що, власне, протягом цілого Майдану Громадський сектор Євромайдану займався саме «польовою роботою» – організацією кухні, ночівлі. Втім, перший штурм Майдану в ніч з 10-го на 11-те грудня показав, що опозиційні партійні структури, що прагнули очолити протест, не займаються не тільки питаннями харчування чи проживання, але й питаннями безпеки. Ніхто не думав про можливий відступ, про те, як відводити з Майдану людей... Саме тоді активісти усвідомили – необхідно брати справу в свої руки.

«Ми зібрали близько 80 людей, яких розставили по всіх можливих підходах до Майдану, і організували таке собі чергування, бо збиралися допомагати людям відступати. З того часу, фактично, можна говорити, що на базі охорони Громадського сектору Євромайдану була створена 26-та сотня», – згадує Назар, який став її сотником.

В залежності від часу і потреб Майдану кількість людей у 26-й сотні, як і в інших сотнях, змінювалася. Найменше – біля 50-55 людей, в найгарячіші дні – десь півтори сотні (для Мухачова таким найбільш «пекельним днем» було протистояння 18 лютого 2014 року).

Більшість членів 26-ї сотні залишалися на Майдані до квітня-травня 2014 року. А остаточно сотня розійшлась з двох причин. По-перше, не було вже нагальної потреби залишатися. По-друге, за словами сотника, після проведення виборів Майдан вже не був потрібен владі, тому був штучно дискредитований: «Туди запустили певних бомжів, алкоголіків і тому подібних. З’явилися незрозумілі люди незрозуміло звідки».

Назар переконаний: для багатьох, включно з ним, Майдан змінив практично все. Саме на Майдані люди стали сильнішими і глибшими. Головний здобуток Майдану, на його думку, – запуск реального процесу, який, зрештою, має призвести до справжніх системних змін: «Зерна були посаджені. Просто поки вони проростають і набирають сили, повинен пройти певний проміжок часу»

Втім, за його словами, якщо пробувати підсумовувати, наразі маємо «не результати Майдану, а результати перемоги системи над Майданом». Ба більше, по суті, революція так і не завершилася: «Фактично, після відсторонення одного олігархічного клану іншим, у нас розпочався етап контрреволюції, який супроводжувався вторгненням Росії, актуалізацією всіх її колабораційних структур і так далі», – пояснює сотник.

Нині Назар Мухачов є головою громадської організації «Народний трибунал», продовжує займатися виключно громадською діяльністю, різноманітними проектами, зокрема, освітніми та військово-патріотичним вихованням молоді.

Революції події 2013-2014 років Мухачов згадує часто. Спілкуючись з людьми, займаючись громадською діяльністю. Контакт зі своїми людьми у сотника також залишився, каже, що досить багато з його людей після Революції гідності пішли воювати на Донбас.

Катерина Чепура, чотова Жіночої чоти 16-тої сотні: «Цей Майдан був складний, бо дав розуміння, що не все можна в світі змінити»

Саме дівчата з жіночої чоти спілкувалися з представниками внутрішніх військ / фото facebook.com/kateryna.chepura

Для Катерини Чепури, театральної режисерки й активістки руху «Відсіч», як і для більшості революційних лідерів, Майдан почався з перших днів.

Під час Євромайдану активісти «Відсічі» сформували 16-ту сотню у складі Самооборони Майдану. Оскільки одним із головних принципів руху є ненасильницький спротив, цей принцип сотня перенесла і на свою діяльність на Майдані. Саме цим, по суті, 16-та відрізнялася від інших сотень. Крім того, з самого початку у 16-й сотні було досить багато дівчат. «Тож ми вирішили робити Жіночу чоту, аби займатися конкретно тим, що дівчата можуть робити ефективніше за чоловіків», – розповідає Катерина.

Тоді у 16-тої сотні з’явилася Жіноча чота, а Чепура стала її чотовою.

Наймасовіші акції жіночої чоти збирали біля півсотні дівчат. З деякими з них Катерина продовжує спілкуватися і сьогодні. Саме дівчата з жіночої чоти спілкувалися з представниками внутрішніх військ, переконуючи їх «переходити на бік добра», а у різдвяні свята пригощали їх домашніми смаколиками, демонструючи, що на Майдані зібралися звичайні люди, які виступають «за ідеали», а не «київська хунта». «Серед ВВшників чимала кількість хлопців були привезені зі сходу, і вони дійсно вірили, що на Майдані «стоїть хунта». І, певною мірою, майданівці підкріплювали такі «чутки» своїм виглядом і поведінкою (ходили в військовому спорядженні, грубо спілкувалися з ними), плювали в обличчя», – згадує Катерина.

Чимало учасників Майдану негативно сприймали методику ненасильницького спротиву від жіночої чоти. Катерина Чепура згадує, як дівчат ображали різними словами, поливали брудом в інтернеті. Однак, за словами чотової, активістки знали, на що йшли. «Серед нас не було тих, кому подобаються ВВшники, але ми свідомо йшли на те, що могло би допомогти Україні. Попри те, що серед цих ВВшників були різні люди. Бо ми маємо дивитися на результати, а не на те, подобається нам щось робити чи ні… Ми бачили прогрес. Коли ми підходили до одних і тих самих солдатів один день, другий, то бачили, що вони, принаймні, усвідомлюють, що ми – звичайні люди», – зауважує вона.

Особливо емоційно Катерина згадує перший день протистояння на Грушевського: «Нам не дали зробити те, що ми могли зробити. Перед початком насильницьких дій деякі ВВшники (а там взагалі в перших рядах, на відміну від Інститутської, стояли молодесенькі хлопчики) почали жовто-сині стрічки собі на щити нав’язувати. Ми встигли з ними поспілкуватися, максимум, хвилин 15, бо був наказ по самообороні – відходьте, кінець. І ми мусили це виконувати, бо була певна ієрархія в управлінні. Але це були реально діти, яких можна було і треба було переконати… Із-за їх спин потім почав стріляти «Беркут»».

Жіноча чота пішла з Майдану навесні 2014 року. Після перемоги ще деякий час намагалися розрадити тих, хто морально не був готовий залишити Майдан (поранені чи ті, хто знали загиблих). «Але зрештою ми зрозуміли, що і це вже не ефективно, і просто пішли з Майдану. Тому що він перетворився в такий масовий могильник, який можна було тільки прибирати, вже ніяк реінтегрувати все це було неможливо», – розповідає Катерина.

Сьогодні події Майдану дівчина намагається не згадувати, відео чи фото зайвий раз не переглядає. Хоча, звісно, річниця дається взнаки – наприклад, щорічно 16-та сотня збирається на місці своєї хатинки на Майдані.

Чепура згадує також, як брала участь у Майдані 2004 року. Каже, що тоді відчувала певне піднесення, попри те, що потім була дуже схожа історія в плані розчарування політиками. «А цей Майдан багато в чому був дуже складний, бо дав якесь розуміння, що не все можна в світі змінити. Усвідомлення того, що ти можеш все життя битися головою об стінку, а це нічого не дасть – воно прийшло саме після цього Майдану», – нарікає вона.

Микола Бондар, сотник 4-тої сотні: «Могли прокинутися в окупованій країні без перспектив, а поки що – маємо можливість боротися»

За словами сотника, за весь час Майдану у сотні побувало 8,5 тисяч людей / фото УНІАН

«Я зараз в Авдіївці, поки не на позиції, можу з вами поговорити», – каже Микола Бондар, голова Громадської організації «Коло. Медіа», сотник 4-ї сотні Самооборони Майдану, отаман Українського козацького війська.

До Майдану Бондар був підприємцем, займався сільським господарством. А сьогодні Микола воює в добровольчому підрозділі «Санта», втім, журналісту УНІАН скромно зауважує: «…не стільки воюю, радше я волонтер».

«Для мене Майдан почався з прес-конференції Комітету захисту політв’язнів 19 листопада 2013 року. Там зачитували політв’язнів режиму Януковича і закликали вийти на протесту акцію 22 листопада», – згадує він.

Бондар каже, що з самого початку представники козацтва вирішили підтримати студентів, які вийшли за євроінтеграцію, забезпечивши їхню охорону. Певна кількість представників козацтва постійно знаходилася поруч – в ніч силового розгону 30 листопада із козацького середовища було семеро. «Принаймні те, що нам вдалося зняти з декількох «беркутів» маски, дало розуміння, що це ніякі не росіяни, не виключно кримський «беркут», а київський в тому числі – брав участь у ганьбі, яку потім назвали побиттям студентів», – розповідає Бондар.

4-та сотня була створена як один із найперших структурованих організмів на Майдані. Переважна більшість людей у сотні були причетні до громадських організацій козацького спрямування. За словами сотника, за весь час Майдану у сотні побувало 8,5 тисяч людей. «Тоді ж ротації були постійні, люди отримували завдання в Києві, їхали у регіони, де їх виконували. Ми вважали, що на одному Майдані не зможемо втриматися, тому по областях і районах піднімали такі ж самі міні-майданчики», – розповідає Бондар.

За його словами, саме з подачі 4-ї сотні Майдан було оголошено «сухою територію». Тож тих, хто порушував звичаї (вживав алкоголь або щось інше, що змінює свідомість), із сотні виганяли: «Було у мене кілька людей, які «прокралися» і за це теж були виключені з сотні».

Сьогодні Бондар каже, що має чимало претензій до себе тодішнього, як до сотника. Втім, має і чим пишатися. Наприклад, тим, що 4-та сотня ніде не «забруднилася» у  рейдерстві чи пограбуваннях. «І ми не тільки в самій сотні стримували різні негативи, але й на всьому Майдані. До прикладу, медики користувалися охороною тільки 4-ї сотні. А охорона була потрібна, бо в аптечках знаходилися, зокрема, наркотичні препарати, і, на жаль, навіть у межах Майдану було кілька спроб пограбувати медиків», – пояснює сотник.

За весь час Революції гідності в 4-й сотні було чимало поранених, двоє молодих людей зникли без вісти, Максим Шимко – герой Небесної сотні – загинув. «Безумовно, це те, що я ставлю собі за вину. Але ми підтримуємо зв’язки з батьками, ходимо по судах. На відміну від багатьох сотників, які стали депутатами та зайшли у владу в різних іпостасях, забувши про своїх побратимів, я поки що не можу собі дозволити спати спокійно», – каже Бондар.

Зайшовши на Майдан однією з перших, 4-та сотня залишала його останньою – знімали останній намет, який, за словами Бондара, вже стояв на тротуарі, бо рух на Хрещатику було відновлено. Виходили із козацькою піснею – так само, як і прийшли на Майдан.

Після Революції хтось із членів 4-ї сотні зайнявся волонтерською діяльністю, хтось – тренує молодь, але переважна більшість пішли воювати на Донбас. Два десятки людей із сотні, за словами Бондара, у цій війні вже загинули… «Для мене Революція не закінчилися, а продовжується зараз. Бо це є боротьба, - підкреслює отаман. – Здобуток Майдану – що ми прискорили ці процеси, адже могли прокинутися в окупованій країні без перспектив, а поки що – маємо можливість боротися. І головне – в нас є, за що боротися».

Ірина Шевченко

УНІАН в Google News