Уповноважений президента з прав людей з інвалідністю Валерій Сушкевич / Фото УНИАН

Уповноважений президента з прав людей з інвалідністю Валерій Сушкевич: Мова не йде про те, що хтось злочинно не хоче щось робити для людей з інвалідністю. Просто звичайна ситуація: якщо можна не виконувати закони України, давайте не виконувати…

Уповноважений президента України з прав людей з інвалідністю в інтерв’ю УНІАН розповів, як чиновники різних рангів заважають добиватися безбар’єрності, пояснив, чому державні програми для підтримки людей з інвалідністю непотрібні, та поділився рецептами реабілітації воїнів АТО.

Уповноважений президента з прав людей з інвалідністю Валерій Сушкевич / Фото УНИАН

Нещодавно в інтерв’ю до Дня незрячих, ви назвали «радянською традицію говорити про проблему в той день, який ідентифікує цю проблему». Я правильно зрозуміла: ви б хотіли змінити цей підхід?

Не зовсім так. З одного боку, це радянський стереотип, і у мене алергія на всі ці дати. З іншого боку, саме в такі дні можна актуалізувати проблему, привернувши до неї увагу. Адже без таких днів можна місяцями поспіль писати якісь законодавчі чи нормативні акти і бачити, як на те, що ти робиш з точки зору забезпечення прав людей з інвалідністю, не звертають увагу. Навіть попри те, що проблема актуалізована війною, і держава, і суспільство повинні забезпечити права того хлопця, який захистив нас від агресора та отримав інвалідність…

Об’єктивно, ми залишаємося пострадянською державою, і поки що свідомість і чиновників, і пересічних громадян така, що увагу звертають в конкретний день. На жінку - в день жінок, на десантника - в день десантника, на еколога - в день еколога…

Доволі часто з такими днями бувають казуси. Вас ніхто не примудрявся «привітати» з Міжнародним днем людей з інвалідністю?

Повно було таких ситуацій. «Вітали» навіть міністри, і це було жахливо. Заходжу якось до будинку уряду: «Валерію Михайловичу, я вас вітаю». Питаю: «З чим?» - «Як це? З Міжнародним днем інвалідів». Навіть не хочу нічого цим людям пояснювати. Бо, з одного боку, людина наче хотіла по-доброму, але як же гірко від такого на душі…

В першу чергу, як і багато людей з інвалідністю, я не вважаю себе «інвалідом». Ось ви – руденька, і це ваша особливість. А я - на візку, і це всього-на-всього моя особливість. У когось дуже довгі руки, в іншого стирчать вуха… Все це - людське різноманіття. «Інваліди» були в Радянській державі. Тоді це поняття культивувалося, створюючи прірву соціальної ізоляції між вами і мною. «Це ж неприємно бачити, як хлопець з церебральним паралічем йде вулицею, він же не гарний… Візок – це безпорадність, немічність…». Головним було - прибрати з-перед очей. Адже радянське суспільство – «гуманне» суспільство.

Ось цей «гуманізм» у поєднанні з соціальною ізоляцією – це квінтесенція стосовно людини з інвалідністю в радянському минулому. І я не хочу, аби щось подібне було зараз чи в майбутньому. В цивілізованій державі інвалідність – це особливість людини, пов’язана з деякими дисфункціями організму, не більше. А от якщо держава не цивілізована – привід для дискримінації.

Уповноважений президента з прав людей з інвалідністю Валерій Сушкевич / Фото УНИАН

Коли сьогодні чуєте у розмові «інвалід», виправляєте того, хто це сказав?

Обов’язково. Починаючи від державних чиновників, закінчуючи пані, яка мені продає шматок сала на базарі: «Синку, ти ж інвалід». Відповідаю: «Бабуню, у нас в країні інвалідів немає».

На жаль, в українському нормативному полі дефініція «інвалід» ще не винищена. Наразі продовжується законодавчо-нормотворча робота, згідно з якою, сподіваюсь, процес буде завершено. До речі, користуючись нагодою, хочу через УНІАН звернутися до пана Парубія (спікер Верховної Ради, - УНІАН), який жодного разу не допустив можливості моєї зустрічі з ним, аби поговорити про це. Можливо, він прочитає інтерв’ю і ситуація зміниться...

Дайте загальну оцінку ситуації із дотриманням прав людей з інвалідністю в Україні. 

Сьогодні у нас відбувається рух від соціальної ізоляції до інклюзії, поступова інтеграція людини з інвалідністю в суспільство. І є успішні приклади. Наприклад, є львівський завод, який виробляє перші в Україні трамваї для людей з інвалідністю. Є Національний спортивний комплекс «Олімпійський», який після «Євро-2012» зробили доступним для будь-якого глядача на візку, незрячого чи глухого. Про аеропорт «Бориспіль» можу сказати свідомо, зі знанням справи, – людей з інвалідністю тут обслуговують краще, ніж у Франкфурті. Також є потужна кампанія інклюзії в освіті. Прийнятий Закон «Про освіту» передбачає доступність освіти для дитини з інвалідністю. І хочу подякувати першій леді, яка вперше в історії української держави домоглася виділення коштів з бюджету на інклюзію в освіті.

Уповноважений президента з прав людей з інвалідністю Валерій Сушкевич / Фото УНИАН

Тобто, певним чином відбувається прогрес. Ми починаємо усвідомлювати, що люди з інвалідністю – це такі ж громадяни України (з рівними правами, можливостями і проблемами). Адже, наприклад, проблеми з інфляцією чи цінами - однакові для всіх. Тільки от у вас немає проблем з тим, аби зайти в будь-яку київську аптеку, а у мене – є. Людина з інвалідністю, частіше за все, не може проїхати громадським транспортом, зайти в супермаркет і купити там продукти. Парадоксально, але у людини, яка має вади здоров’я і, як наслідок, інвалідність, є проблеми з тим, аби потрапити в будь-який лікувальний заклад України (це один із найважчих дискримінаційних моментів в країні).

До речі, приватні медичні заклади більш доступні, аніж державні – держава взагалі не звертає уваги на питання доступності для людини з інвалідністю в сфері охорони здоров’я. Моя двогодинна зустріч з пані Супрун, на якій я казав «давайте, щось разом робити з цією недоступністю», закінчилася нічим. Вона мої заклики щодо прав людей з інвалідністю проігнорувала.

До того я надсилав в міністерство численні листи, в яких писав про різні варіанти щодо доступності аптек (адже міністерство видає ліцензії аптекам). Знаєте, що мені відповів заступник міністра? «Якщо облаштовувати аптеки під безбар’єрність, то це збільшить вартість ліків…». Ось така дика аргументація, аби нічого не робити.

Уповноважений президента з прав людей з інвалідністю Валерій Сушкевич / Фото УНИАН

Загалом, я був автором понад 300 законодавчих ініціатив щодо прав і можливостей людей з інвалідністю. Багато з них були прийнятті Верховною Радою і підписані президентом. Втім, на жаль, я давно переконався, що статус чинного закону не значить, що його будуть виконувати. Саме невиконання норм українського законодавства – це наша найбільша проблема. Насправді, якби все те, що сьогодні є в законодавстві стосовно людей з інвалідністю, виконувалося, я переконаний, ми були би цивілізованою державою. Тому сьогодні треба говорити про відповідальність за невиконання законів України…

До речі, рік тому ви повідомляли, що напрацьовується закон, згідно якого будь-який архітектор або будівельник, що побудує будинок з бар’єрами для громадян з інвалідністю, втратить ліцензію. Що сталося з цією ідеєю?

Якщо говорити про ліцензії, я обрав для себе новий варіант боротьби. Наприклад, є аптека, супермаркет чи медичний заклад. Але виходить так, що будівельник, який їх збудував тільки зі східцями, збудував їх тільки для вас, а для мене – ні. Почекайте, але так бути не може! Тож, на мою думку, в ліцензійних умовах повинно бути прописано, що ми з вами в однаковій мірі претендуємо на купівлю в аптеці ліків, на те, що я піду і куплю в супермаркеті шматок ковбаси і, як не дивно, захочу зайти в поліклініку.

По цьому питанню ми продовжуємо боротися за цивілізовану країну і за правовий доступ для всіх громадян. Чесно скажу, я отримую серйозний спротив, навіть дзвінки: «Давайте, ми з вами домовимося…». Є навіть такий радянський, вибачте, тупий чиновницький варіант: «Ні, це неможливо зробити, бо буде надто дорого для бізнесмена».

На вашу думку, чому вам заважають?

Знаєте, є два моменти. Мова не йде про те, що хтось злочинно не хоче щось робити для людей з інвалідністю. Просто звичайна ситуація: якщо можна не виконувати закони України, давайте не виконувати. Тобто абсолютно радянська безлаберність: ми звикли будувати супермаркети зі східцями, і зараз так побудували. Адже серйозної відповідальності за порушення державно-будівельних норм - немає. Якби був штраф 100 тисяч (а про це зараз мова йде), плюс, позбавлення ліцензії, тоді були би більш відповідальні (це якщо говорити про нове будівництво).

Крім того, у нас ще є старі будинки, лікарні, магазини, школи і університети, з якими питання набагато складніше. Адже для того, аби всі інституції, якими користується звичайний громадянин України, адаптувати для людей з інвалідністю, потрібно десь знайти немалі кошти.

Уповноважений президента з прав людей з інвалідністю Валерій Сушкевич / Фото УНИАН

У 30 статті закону «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» мова йде про те, що якщо житло особи неможливо обладнати та пристосувати відповідно до індивідуальної програми реабілітації, може провадитися заміна жилої площі. Чи відбуваються взагалі десь такі заміни?

Ця норма була написана мною 15 років тому. Однак на сьогодні реальний механізм її реалізації відсутній. Я зробив чимало для того, аби вона запрацювала. Півтора роки тому вже в статусі Уповноваженого президента України з прав людей з інвалідністю звернувся до Мінрегіону з проханням забезпечити розробку законодавчого рішення щодо механізму заміни житла у разі його невідповідності вимогам цього закону. Президент України своїм Указом № 553 «Про заходи, спрямовані на забезпечення додержання прав осіб з інвалідністю» постановив опрацювати в установленому порядку питання надання особам з інвалідністю пристосованого житла. Однак питання досі не вирішено. І я над цим продовжую працювати. Мінрегіон мене проінформував, що законопроект розроблений, і готуються до внесення зміни до Житлового кодексу. Але, знаєте, я давно помітив таку цікаву тенденцію: президент дає певні вказівки, уряд запускає процедуру, а вона просто тягнеться і не виконується…

Сьогодні моє завдання – спонукати галузеві міністерства, уряд і можновладців все-таки зробити все те, чого вимагає президент щодо прав людей з інвалідністю. Так, це не просто. Щось мені вдається, багато чого не вдається, бо повноважень не вистачає (адже моя функція, як уповноваженого, все-таки більше моніторингова).

А як щодо закону, який заборонив паркуватися на місцях для людей з інвалідністю? Чи він працює? Які ваші перші враження?

Минулої неділі поїхав в «Ocean Plaza» (Торговельно-розважальний центр у Києві, – УНІАН). Тільки припаркувався на місці для людини з інвалідністю, як біжить до мене паркувальник: «Як вам не соромно, ви поставили автомобіль на місце для людини з інвалідністю, негайно приберіть». Я в позитивному шоці – душа радіє, а серце співає через таку свідомість. Потім він мене впізнав, я вийшов, поговорили  з ним, хлопець виявився колишнім воїном АТО.

Взагалі, я далекий від того, щоб ідеалізувати ситуацію, але закон почав працювати. По-перше, він особливий – вперше є суттєва норма щодо фіскальної відповідальності за невиконання закону. Перший раз порушив – від 1 020 до 1 700 гривень штрафу, другий раз – збільшуємо вдвічі. Раніше у нас, фактично, законодавство не передбачало відповідальності за незаконне паркування на місцях, призначених для осіб з інвалідністю, то про що, скажіть, можна було взагалі говорити?

По-друге, цей закон вплинув на свідомість громадянського суспільства. Деякі ваші колеги-журналісти роблять сюжети, знімають тих, хто ставить свої автомобілі на місця для людей з інвалідністю, і, мені здається, це все-таки мобілізує свідомість людей: «А що ж це я роблю…».  

Уповноважений президента з прав людей з інвалідністю Валерій Сушкевич / Фото УНИАН

Скільки в Україні сьогодні людей з інвалідністю?

Якщо брати офіційну статистику, то станом на 1 січня 2017 року в Україні 2 млн 603 тис 319 людей з інвалідністю. Втім, на мою думку, не менше 3 млн. З них десь 6% – це діти з інвалідністю, а 94% - дорослі.

На вашу думку, яке з українських міст найбільш наближене до ідеалу безбар’єрності?

Ніяке.

Мені хочеться сказати – Київ, адже столиця повинна бути зразком. По-перше, це – столиця, по-друге, місто з надзвичайними фінансовими ресурсами. Втім, щось тут робиться, але чимало не робиться. Наприклад, якщо згадати ситуацію з ремонтом станції метро «Лівобережна», коли взагалі не зважали на доступність – це ганьба. Ми були вимушені підключати громадянське суспільство, аби вирішити це питання. Чи, ось, «Поштова площа», яку давно обіцяють зробити повністю доступною, але досі це ще не зроблено. Чи коли держава дає кошти, аби зробити доступною транспортну інфраструктуру  для всіх мешканців міста, а мер цього міста закупляє трамваї, в які я ніколи не зайду…

Тому хочу сказати всім шанованим мерам і керівникам областей: якщо в минулому, купуючи бар’єрний транспорт, ви «закреслювали» мене як людину на візку, то сьогодні, насамперед, ви «викреслюєте» наших захисників, які повертаються з війни без ніг чи з перебитим хребтом!

Скільки українців отримали інвалідність через війну на Донбасі? Ви ведете таку статистику?

Нині чисельність учасників АТО, яким встановлено інвалідність, складає 7 тисяч 720 осіб. Але не треба забувати, що є постраждалі серед цивільних, переселенці з інвалідністю, щодо яких взагалі немає статистики (за моїми гіпотетичними підрахунками є від 300 до 400 осіб, постраждалих під час обстрілів). 14 листопада був прийнятий закон про внесення змін до закону «Про статус ветеранів війни, гарантії їх соціального захисту», яким визначається також, що право на встановлення статусу інваліда війни мають особи, які до набрання чинності цим законом стали інвалідами внаслідок поранень чи інших ушкоджень здоров’я, одержаних від вибухових речовин, боєприпасів і військового озброєння на території проведення АТО. Велика частина проблем, пов’язаних з інвалідністю цивільно постраждалих, цим законом все-таки вирішується.

На вашу думку, чи потрібна в Україні якась глобальна державна програма щодо потреби дбати про людей з інвалідністю з дитинства?

Ні. Я категорично проти. Таких державних програм було повно. Знаєте, коли треба сказати, що «ми щось робимо для людей з інвалідністю» – приймають програму. Але не треба ніяких програм! Нічого спеціально для людини з інвалідністю не треба робити. Просто всі міністерства і відомства повинні забезпечувати ваші і мої права однаково. Все. Треба зробити так, щоб для всіх людей, включаючи так звані маломобільні групи (людина на візку, на протезі, з порушеннями зору, слуху) мали рівні права і можливості.

Правозахисниця і журналістка Ірина Виртосу якось говорила про те, що в українських ЗМІ люди з інвалідністю зображуються доволі стереотипно: журналісти або жаліють, або героїзують свого персонажа. Чи згодні ви з цим? Яким чином журналісти мали б розповідати своїй аудиторії історії людей з інвалідністю?

Так, такі речі дійсно є. Тому відповім словами одного із моїх колег Ярослава Грибальського (координатор програми «Безбар’єрна Україна» Національної Асамблеї осіб з інвалідністю України, - УНІАН): «Дивись на мене як на рівного».

Треба усвідомити, що людина з інвалідністю – це звичайна людина, яка, при цьому, може викликати захоплення, адже вона досягає життєвого результату, долаючи чимало бар’єрів. Вона отримала освіту, знайшла роботу, отримала пенсію не за інвалідністю, а пенсію по праці. Вона вийшла заміж, народила дітей. І це – перемога. Адже, за моїми даними, для дівчини на візку в Україні існує лише два гінекологічних крісла! Чуєте? Як дівчині чи жінці на візку піти до гінеколога (хоча в усьому світі це – нормальна ситуація)? Їй теж треба думати про жіноче здоров’я…

В цьому контексті я також не можу не сказати про українських паралімпійців – ці люди роблять неймовірні речі. Всі чемпіони світу в паралімпійському світі є чемпіонами по життю, які орієнтовані на боротьбу за те, щоб їхні права в цій державі були виконані. Вони не просто приклад для багатьох людей – вони виховують українське суспільство, і, зокрема, похідну від суспільства – українську владу.

Я не можу забути, як після запливу однієї 15-річної паралімпійської чемпіонки з церебральним паралічем, один народний депутат був настільки вражений, побачивши її на п’єдесталі, що подзвонив мені в Лондон (там тоді проходила Паралімпіада-2012) і сказав: «Валерію Михайловичу, що я можу зробити для цієї дівчини?»…

Я слабко уявляю такий дзвінок і пропозицію допомоги…

Ви праві, але по факту саме цієї ситуації він же потім запитав: «Ти поїдеш зі мною на округ для зустрічі з людьми з інвалідністю? Я хочу, щоб ти мені пояснив, що я повинен для них зробити…»

Взагалі, статистика моєї роботи в парламенті така: пробиваєш місяць, два, рік якийсь законопроект – не голосують депутати. Відбуваються Паралімпійські або Дефлімпійські ігри, і раптом – о диво – проголосували!

Скільки приблизно людей в паралімпійському та дефлімпійському русі?

Якщо брати до уваги спортсменів, які мають високі спортивні досягнення, то це понад 1,5 тисячі осіб, а систематично займаються фізичною культурою та спортом в системі «Інваспорт» біля 40 тисяч осіб, серед яких культивуються і розвиваються 40 видів спорту…

Крім того, щорічно тільки у відбірковому етапі Всеукраїнської дитячої спартакіади «Повір у себе» беруть участь біля 20 тисяч діток з інвалідністю. Як казав ще один мій колега: «Цей рух є школою незалежного життя для людини з інвалідністю».

Фізична культура справді є значним чинником в тому, що стосується життєвої реалізації. Я можу говорити про себе: якби я не став чемпіоном з плавання, ніколи б не став народним депутатом.

Якщо ми вже перейшли до питання реалізації, який відсоток людей з інвалідністю в Україні працевлаштовані?

За офіційною статистикою, станом на 1 січня в Україні нараховується близько 667 тисяч осіб з інвалідністю, що працюють. Звісно, ця цифра неточна. Фактично, якщо говорити у відсотковому співвідношенні, то біля 25% осіб від офіційної статистики працевлаштовані.

У порівнянні з 2014 роком чисельність осіб з інвалідністю, що працюють, зменшилася на 83 тисячі. Звісно, тут зіграла роль і загальна ситуація з безробіттям на ринку праці. Втім, на мою думку, настав час удосконалити законодавство в питанні підвищення працевлаштування серед людей з інвалідністю. Крім того, існує суб’єктивний чинник: чи бачить роботодавець у людині на візку, людину, яка може працювати бухгалтером, менеджером? – Та не бачить. Бо в більшості з нас радянські чи пострадянські мізки, в яких закладено стереотип про недієздатність людини з інвалідністю.

Також, певною мірою, рівень працевлаштування залежить від того, яку освіту отримала людина з інвалідністю. А у нас доступність освіти для людини з інвалідністю поки що не готова, освіта тільки починає бути інклюзивною.

Якщо говорити хоча би про якісь курси, наприклад, для воїна АТО, який отримав інвалідність і потребує перекваліфікації, то де вони? Так, гіпотетично, щось зроблено. Певні інституції обіцяють «навчити працювати», але, почекайте, а як людині до них дістатися, якщо громадський транспорт, переважно, недоступний, а машини немає?

До речі, в законі «Про основи соціальної захищеності інвалідів в Україні» записано, що кожна людина з ураженнями опорно-рухового апарату має право на отримання безкоштовного автомобіля від держави. Втім, ця норма більше 15 років не виконується, бо уряди на неї кошти не виділяли. І ще один момент – як щодо архітектурної доступності університетів чи професійно-технічних курсів? Так, сьогодні якісь заклади вже стають доступними, багато шкіл вже передбачають інклюзивність навчання. Але, на загал, у цьому питанні в України ще все попереду.

Читала про такі випадки, коли людина телефоном домовляється про співбесіду, її знання і навички роботодавцю підходять, але при зустрічі, побачивши інвалідність, кажуть: «Ви не можете у нас працювати». Що б ви порадили робити таким людям?

Я добре пам’ятаю, як після університету приходив  на роботу в різні інституції й отримував повно відмов. Чи коли вперше прийшов у Верховну Раду, а мене не пустили. Охоронець не повірив, що я з інвалідністю можу бути народним депутатом, а ви хочете, щоб директор фірми повірив, що взагалі можу працювати.

Тому треба змінювати свідомість громадськості. Ми маємо говорити про рівні права і можливості: дивись на мене, як на рівного. Знову ж таки, я не ідеалізую ситуацію, але можу сказати, що люди з інвалідністю можуть працювати ефективніше за інших, адже вони цінують роботу і набагато відповідальніші.

Ще один стереотип щодо людей з інвалідністю – у більшості українців існує якась впевненість, що така особа обов’язково має мати супровід...

Знаєте, є такі варіанти, коли супроводження практично необхідне. Але я дуже поважаю і стимулюю (особливо, через паралімпійський рух) людей, які хочуть бути незалежними.

У нас є Західний реабілітаційно-спортивний центр (наразі це єдиний паралімпійський центр, який залишився після окупації Криму), де ми проводимо табори активної реабілітації та фізкультурно-спортивної реабілітації. Там ми вчимо людей не тільки, вибачте, самостійно сісти з візка на унітаз (а це суттєвий чинник, бо мова йде про гідність людини), ми вчимо людей бути незалежними в цьому житті.

Вчимо і воїнів АТО, які отримали інвалідність. У нас є програма «Повернення до життя», яку фінансує НАТО. Наприклад, хлопці-паралімпійці та інструктори активної реабілітації на візках показують, як під’їжджати до східців і самостійно долати архітектурні та життєві бар’єри. Отримавши певну фізичну підготовку і реабілітацію, це можна робити.

Яким чином, на вашу думку, розвіяти міф, що людина з інвалідністю не може вести незалежний спосіб життя? Аби люди не намагалися нав’язливо «допомагати» тим, хто про це не просить.

Знову ж таки, треба виховувати свідомість українців. Коли до мене підходять і питають: «Як вам допомогти?», а я їду, наприклад, до свого будинку, відповідаю: «Грошима. Бажано – великими». Безумовно, це – жарт! Але мова про те, що я прошу не допомагати мені.

Звісно, якщо людина своїм виглядом чи поглядом дає вам зрозуміти, що потребує допомоги, ви можете допомогти. Це варто зробити. Але, головне, пам’ятати про гідність людини, яка має ознаки інвалідності.

Якщо оцінювати державний рівень забезпечення прав людей з інвалідністю по 100-відсотковій системі, то скільки б ви дали Україні та чому?

Дуже складне питання. По-перше, все залежить від ступеня інвалідності. Якщо брати людей з інвалідністю першої групи, або першої групи А, то дуже малий відсоток. Я би сказав, десь 20%. Якщо брати другу чи третю групи, то за багатьма чинниками, це буде десь в районі 30%, чи трохи більше. Тобто навіть до 50% ми сьогодні не дотягуємо.

Втім, я є оптимістом. Сьогодні в нашому суспільстві дуже багато людей (і вже стає чиновників) з європейською свідомістю. Чимало ЗМІ сприйняли філософію рівних прав і можливостей. І дуже багато представників громадянського суспільства – зі мною та без мене – борються за те, щоб права всіх людей, які мають певні особливості, пов’язані з інвалідністю, були рівні.

Ірина Шевченко

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter