Про українських альпіністів, які застрягли на Монблані, місцева преса жартувала: «живуть із прекрасним виглядом на сніжні Альпи»

Після третьої ночі, як кажуть альпіністи, «стало тоскно» - закінчився газ, не було води, залишилося облизувати лід...

Успішно завершилася операція з порятунку трьох українських альпіністів, які опинилися в сніговій блокаді на перевалі Бренва, що біля гори Монблан на кордоні Франції та Італії в Альпах у районі Верхня Савойя (Франція): рятувальники евакуювали їх з висоти 4300 метрів за допомогою вертольота.

Повернувшись до рідних Сум, спортсмени зустрілися з журналістами.

Микола Шимко, Володимир Рошко та Дмитро Нечепоренко в Сумах. 19 січня 2011

Знайомимося, кожен по черзі розповідає про себе. Найдосвідченіший з хлопців - 27-річний Володимир Рошко, майстер спорту міжнародного класу, член збірної команди України з альпінізму, займатися цим видом спорту почав у 2001 році, неодружений. Самому юному - Миколі Шимку - 22 роки. Він - кандидат у майстри спорту з альпінізму і скелелазінню (займається улюбленою справою сьомий рік), працює інженером-будівельником в організації «Сумитехпроектекспертиза», не одружений. А найстарший з трійці - Дмитро Нечепоренко. Йому - 40 років, директор приватного підприємства. Першорозрядник, хоча вперше в гірський похід пішов ще в 1985 році. Одружений, батько трьох дітей, молодшому з яких - 10, а старшому - 19 років.

Ідея сходження на Монблан виникла у спортсменів в листопаді минулого року. На підготовку пішло півтора місяці. За цей час вони встигли одтримати виклик від Федерації альпінізму Франції, оформити виїзні візи, зібрати інвентар, вибрати маршрут сходження і провести ряд спільних тренувань.

1 січня на автомобілі спортсмени вже виїхали у бік Альп. У містечко Шамоні Монблан прибули третього вранці. Не відкладаючи, як то кажуть, справи в «довгий ящик», того ж дня сумчани пішли на «розвідку» щоб оглянути гірські стіни. Розім`ялися на довколишніх скелях. А вранці 4 січня канатною дорогою піднялися зі спорядженням до підніжжя гірського масиву Монблан.

Дмитро Нечепоренко перед сходженням на гору Монблан в Альпах. 4 січня 2011

Саме сходження українські альпіністи почали о 6 годині ранку в середу, 5 січня.

«Саме цей маршрут на Монблан, який ми вибрали, дуже протяжний, потрібно проходити через інші перешкоди. Він називається «На Монблан через три вершини». Вгору-вниз, вгору-вниз. Пройти його влітку за один день для підготовлених спортсменів неважко, а взимку - важко. Сходження на цю гору розглядали як акліматизаційне, тому що розраховували в перспективі піднятися на іншу вершину - Гранд Жорас (4208 м), яка рівно на 600 метрів нижча за Монблан, але складніша за сходженням. Так, Монблан - це цікаво, престижно, це найвища точка Європи, хоча гора технічно і не дуже складна. Тому і спорядження було небагато, кілограм по 10 на кожного», - говорить Володимир Рошко.

Не розраховуючи пройти маршрут за день, хлопці взяли з собою все для нічлігу. Йшли протягом дня, пройшли дві вершини - Mont Blanc du Tacul (4248 м) і Mont Maudit (4465 м), опинившись перед основною вершиною Монблану. Залишалося пройти якісь майже 450 м до мети. Але настав вечір, встановили намет, стали в нагоді й спальники. А за час нічлігу почалася негода - сильний вітер, хуртовина. Видимості не було зовсім, а в таких умовах не те, що підійматися, - спускатися з гори небезпечно! З часом погода стала ще більше погіршуватися.

«Ми зв`язалися по рації з друзями, які знаходилися біля підніжжя гірського масиву, і попросили їх зв`язатися з рятувальниками для консультації про можливість подальшого руху. Останні цей район знають добре, а ми, побачивши, як багато випало снігу, оцінювали ситуацію на пройденому маршруті як досить лавинонебезпечну. У свою чергу рятувальники рекомендували нам залишатися на місці, а потім сказали, що прилетять забрати нас на вертольоті. Проте зробити це вони не змогли через турбулентність, у яку через сильний вітер весь час потрапляв вертоліт. Він вилітав з-за гори - ми його бачимо, вони нас бачать. Але потім машину починало бовтати, і вертоліт, розвернувшись, відлітав назад у долину. Французькі рятувальники дуже боялися повторення історії, що трапилася в цих місцях у 1956 році. Тоді так само застрягли двоє альпіністів. Вони просиділи в горах 13 днів, але рятувальники не змогли до них добратися, і альпіністи загинули», - включається в розмову Дмитро Нечепоренко.

У результаті, спробувавши наблизитися разів зо п`ять, вертоліт не зміг не тільки забрати українських альпіністів, але навіть не скинув якихось продуктів і запасу газу для газового пальника. А в першу чергу хлопців цікавив саме газ: якщо без продуктів ще якось можна було обходитися, то без води - ніяк. Температура навколишнього повітря - мінус 20 градусів і нижче не дозволяла добути воду в чистому вигляді іншим способом. Власного газу, який альпіністи брали з собою, - а це один невеликий балон у 470 грам - вистачило тільки на перші три ночі.

Микола Шимко та Володимир Рошко в наметі під час ”снігової пастки” на горі Монблан в Альпах. 6 січня 2011

За цей час, зрозумівши, що вертоліт поки не прилетить, сумчани перемістили свій міні-табір в інше місце: спочатку вони знайшли розколину і викопали в снігу нору-печеру, де й встановили намет, але потім спустилися нижче на плато і влаштувалися по-новому. Вітер не припинявся, а часом і посилювався. Сніг засипав намет так, що щоночі доводилося разів сім його по черзі відкопувати спеціальною лавинною лопаткою, завбачливо взятою на сходження. Причому, якщо вдень був сильний туман або падав сніг, то практично щоночі зривався ураганний вітер і намет засипало. Тому, кожна ніч була безсонною: кожні дві години необхідно було вставати. А оскільки місця в невеликому наметі мало, то практично ніхто не спав. Разом збирали «нагору» того, хто йшов з лопатою, рукавички практично були однією крижаною глибою, яка прийняла форму руки.

Якщо замерзали ноги, знімали спеціальні пластикові черевики, розтирали ступні. Миколі одного разу довелося розтирати їх спиртом (була піпетка 20 мл в аптечці). Ще була невелика фляжка з горілкою: хотіли відкрити на вершині, та так її і не випили.

Так і сиділи. Важко було вбивати час. Просто лежали в наметі, спілкувалися. Періодично внизу виднілося місто з яскравими вогнями, а українці ніяк не могли туди спуститися.

Микола Шимко

Окрема історія - харчування команди.

«На цей раз розраховували йти в гори всього з однією ночівлею. Тому з їжі узяли з собою по маленькому шматочку ковбаси, сала й сиру, по 10 цукерок, вівсяне печиво, чай і цукру. Цього набору, в принципі, достатньо, щоб одну ніч пересидіти на сходженні і спуститися в табір. Але коли ми зрозуміли, що застрягли тут надовго, то почали економити на продуктах - і це було цікаво. «А давайте зараз з`їмо цукерочку? А може в обід? Добре, давайте в обід.» Ось такі обіди у нас були. На третій день, наприклад, всі разом з`їли по одній цукерці і два печива», - згадує Микола Шимко.

Не знаючи, як довго доведеться знаходитися в сніжному «полоні», спортсмени максимально розтягували їстівні «запаси». У результаті, вже після щасливого повернення в долину, кожен знайшов у себе по три цукерки. Але це було потім.

А після третьої ночі, як запвеняють альпіністи, «стало тоскно» - закінчився газ, не було води, залишилося облизувати лід. Єдине, що підтримувало морально, - був радіозв`язок.

«Поки були вгорі, відчували постійну турботу про себе. І хочемо висловити величезну подяку альпіністці Аньєс Дюкроз, яка працює менеджером-консультантом у зв`язках із Росією й Україною в офісі з туризму Долини Шамоні Монблан. Ця жінка, коли дізналася, в яку ситуацію ми потрапили, постійно турбувала рятувальників, чому вони не вилітають. Дуже хвилювалася за нас», - підкреслює Дмитро Нечепоренко.

Чи сподівалися на рятувальників? Виявляється, раніше ніколи на них не розраховували. Знали, що, наприклад, на весь Кавказ є один подібний вертоліт, і щоб його викликати, потрібно заплатити до 4 тисяч доларів.

«Тому якби французи виставили нам рахунок, ми б відмовилися від їх допомоги. Але виявилось, що вся допомога була надана абсолютно безкоштовно», - продовжує Дмитро.

Ще один важливий момент, який відзначили хлопці, - психологічна сумісність.

«Коли 5 діб знаходишся в маленькому наметі в замкнутому просторі, то психологічно це витримати дуже важко. І якщо є несумісність, то неминучі якісь конфлікти. Разом ми ще жодного разу до цього не ходили в гори утрьох, хоча по двоє бували неодноразово. Але у всіх - висока кваліфікація. Тому й пройшло все мирно, спокійно, без конфліктів», - розповів Микола Шимко.

На запитання, чи траплялася раніше з хлопцями подібна екстремальна ситуація, вони дружно відповідають, що кожна ситуація в горах - особлива. І порівнювати їх - справа невдячна, та і не було такого порівняння ніколи.

«Зараз знаходишся в цій ситуації - і тобі здається, що це все, вона найкритичніша, такого ніколи не було, і як ми дивом живі залишилися. Але минає час, і всі ці емоції, враження згладжуються, і ти вже зовсім по-іншому ставишся до обставин іншим разом. Вже наступного разу ти думаєш, що саме цей випадок - найбільш кризовий. Просто труднощі, які долаєш, поступово перетворюються на досвід», - зазначає Владимир.

Але повернімося все-таки до розповіді про порятунок українських альпіністів. На шостий день перебування в сніжній пастці - 10 січня - покращала погода. З`явилося сонце, але нижче - у бік долини і навколо Монблану - були щільні хмари. Годині о 10-11 ранку востаннє вийшли на зв`язок. Але по рації знову сказали, що вертоліт не може пробитися крізь хмари і прогноз погоди на найближчий час невтішний. Після цього акумулятор рації розрядився, і сумчани вирішили спускатися самі. Керуючись принципом «порятунок потопаючих - справа рук самих потопаючих», спортсмени швидко склали намет, зібрали речі, намітили маршрут і почали спускатися.

Йшли, напевно, години три, але швидкість пересування була не високою. Справа в тому, що за попередні дні снігу намело майже до пояса, тому довелося практично продавлювати поперемінно своїми тілами собі траншею. На подолання деяких ділянок замість десяти хвилин, які знадобилися б у звичайній ситуації, по глибокому снігу йшла година.

Дмитро Нечепоренко

«І тут ми побачили вертоліт. Це було близько 14.30 за місцевим часом. Він підлетів до нас, завис, а тросом опустився рятувальник, який допоміг підготуватися до евакуації. Вертоліт з другого кола опустив трос з гачком, на якому підняли спочатку Володю з Колею. А потім піднялися і я з рятувальником. Все пройшло дуже швидко, хвилин через 15 ми вже опинилися внизу», - згадує Дмитро.

У долині українців зустріли дуже доброзичливо: запропонували гарячий чай, усіх трьох відразу ж оглянув лікар. З`ясувалося, що ні в кого не немає ніяких обморожень. Французи були дуже здивовані тому, що наші хлопці не вимагали, як це зазвичай роблять європейські альпіністи, щоб їх терміново везли в лікарню і оглядали.

«Поки ми були в сніжній пастці, про нас навіть жартували в місцевій пресі: живуть не в 4-зірковому готелі, але з прекрасним видом на сніжні Альпи. Хоча, якщо чесно сказати, ми були приємно здивовані, що наша доля не залишилася іншим людям байдужою, і французькі ЗМІ постійно приділяли цій темі чимало уваги, навіть телебачення знімало. А як виявилося після повернення додому - і українські журналісти теж», - розповідає Микола Шимко.

Потім подзвонив український консул, поцікавився, як альпіністи почуваються після повернення. Хлопці зідзвонилися також з рідними, повідомили, що з ними все добре. Мама Миколи відразу й не зрозуміла, про що говорить син, оскільки в останні дні не виходило подивитися телевізор. А дізнавшись в чому справа, пішла в церкву поставити свічечку.

Микола Шимко та Володимир Рошко в Альпах. 15 січня 2011

Вибравшись зі снігового полону, хлопці відпочили в знятому котеджі в Шамоні і п`ять днів каталися на лижах і сноубордах. До України добиралися також машиною. Вже неспішно подивилися Європу. В Італії заїхали до Венеції і Верони - бачили пам`ятник Ромео і Джульєті, потім через Австрію, Словаччину й Угорщину дісталися України. А там - і рідні Суми.

Наприкінці питаю: «Які поради після пережитої ситуації в Альпах можете дати іншим альпіністам, зокрема - початківцям?». Володимир Рошко негайно відповідає: «Час від часу повідомляється, що хтось загинув або загубився то в Криму, то в Карпатах. Це відбувається тому, що абсолютно не підготовлені люди, надивившись телепередач або начитавшись статей в інтернеті, самі йдуть в гори. При цьому нікому не кажуть, куди йдуть, не мають ніякого зв`язку, грубо порушуючи правила альпінізму. Альпінізм - це спорт, який пов`язаний з ризиком для життя. Не треба це забувати! Чому зараз усе закінчилося з нами добре? Тому, що ми були підготовлені до таких умов, хоч і йшли всього на день-два. Раджу тим, хто йде в гори завжди повідомляти про це рідним, реєструватися в рятувальних загонах, які є в кожній гірській місцевості. Одним словом, дати про себе знати: де ти, що ти, як ти. А ще - користуватися послугами гідів, провідників і реально оцінювати свої можливості».

«А як довго можуть хлопці прожити без гір?», - поцікавилися ще журналісти. «Буквально п`ять хвилин», - сказали на прощання альпіністи. «У мене ось у планах через три дні - виїжджаю на Кавказ», - сказав Володя. «А я за тиждень - до Криму, в Судак або на Червоний Камінь, поскелелазити», - підтримав товариша Микола. «Але ми ще обов`язково підемо на Монблан! Ми ж там під горою свої лижі перед сходженням залишили. Треба б забрати», - посміхається Дмитро.

Віталій Кохан, Суми

Фото автора і з особистого архіву Миколи Шимка / УНІАН