Не відкуповуйтеся від «генералів піщаних кар`єрів»

"Увечері  гопаєш гаманці і телефони. Потім тебе ловить  міліція і - на Герцена. Там по нирках, потім три доби..." У Міжнародний день захисту дітей кореспондент УНІАН спілкувався з мешканцями притулку

Останні роки змінили колір багатьох дат. Те, що раніше проходило під грифом «червоний» чи «білий» день календаря, сьогодні раптом стало «чорним», «помаранчевим» або взагалі «синьо-жовтим» днем. Проте, здається, перше червня так і залишилося Днем захисту дітей. Тільки якщо в роки «застою» ми думали, що захищати нещасних чад треба десь далеко за кордоном, то зараз виявилось, що рятувати треба самих себе. Так, за різними підрахунками, тільки в столиці налічується від п`яти до десяти тисяч дітей вулиці. Втім, як говорить Ірина Дуванська, директор притулку для неповнолітніх Києва, день захисту дітей має бути триста шістдесят п`ять днів на рік, у високосний рік - на день більше.  

Сам же притулок, що знаходиться на Троєщині, працює в режимі напівзакритого інтернату. Деяких дітей, які живуть тут, спокійно випускають за межі закладу. Інших, тих, хто схильний піддатися стихії вулиці, суворо тримають за воротами.

Шістнадцятилітня мешканка притулку Руслана Бортникова каже, що не пам`ятає, скільки тут прожила, не пам`ятає вона і у якому віці втекла від побоїв батька-алкоголіка (а матері взагалі не знала). Але «клей нюхала, ще коли під стіл пішки ходила, зараз клей не цікавить». Ні, говорити про повне повернення до нормального життя їй, звичайно, рано, та й де це життя... Руслана сподівається, що, коли розпочне самостійне життя у вісімнадцять, одержить окрему квартиру як сирота і вступить до ВУЗу. Куди - поки сама не знає, хоча вступати збирається вже цього року.  

- Багато жила на вулиці, - говорить вона про себе. - Жила в підвалах, люках, кущах, на лавках, влітку можна і на пляжі. Що крала, те й їла. Улюблені місця: Оболонь, Лук’янівка, Лісова. Краще всього на Лук’янівці - є де красти.

- Часто тебе ловили?

- Ловили, звичайно. Приводили в райвідділ, давали там разок по голові і випускали. Я і звідси тікала двічі, тільки не з самого притулку, а з таборів і лікарень, куди мене відправляли. У притулок поверталася сама. Тут добре годують, сік, комп`ютери. Люблю читати. Прочитала всю Донцову.

Мрія Руслани, як і більшості місцевих «генералів піщаних кар`єрів» - сім`я. Вони не знають, якими ці сім`ї мають бути, знають інше - якими не повинні бути.

Вова Цвіркун теж це знає. Йому ще багато чого відомо, і, можливо, лише йому. Представники комісії у справах неповнолітніх спільно з волонтерами, міліцією і  людьми з Генпрокуратури  якось влаштовували на нього облаву в одному з підвалів міста. Все обійшли, але не змогли виявити щуплого шістнадцятилітнього хлопчину. Той сказав, що вийде до правоохоронців, тільки якщо прибуде міністр. Витягати його приїхав Юрій Павленко, тодішній глава Міністерства у справах сім`ї, молоді і спорту.

- Де ти так надійно ховався? - питаю у молодого партизана.

- Це мій секрет, - відповідає він. 

Ще Вова показує медаль, яку він завоював напередодні Дня захисту дітей: «Всеукраїнські спортивні заходи «Ти зможеш, якщо зміг я». Виявляється, команда громадян притулку у складі чотирьох осіб зайняла перше місце в естафеті. Напевно, у вас би теж був шанс швидко перебирати ногами, якби ви прожили на вулиці шість років, як ця людина.

- Так, доводиться швидко бігати, особливо коли вирвеш мобілу або гаманець, - говорять всі три наші співбесідники, включаючи Сашу Анакіна. Ровесник Руслани і Вови він, як його друзі, жив на вулицях, причому разом зі своїм молодшим братом, з яким втік від батька.

- Жили в підвалах, в електричках. Ось Ніжин - класне місце, - говорить Саша. - Дві години проїхав туди, дві години назад - виспався за цей час. Можна їхати назад «мутити капусту». Увечері вже вільно гопаєш гаманці, сумочки і телефони. Потім тебе ловить  міліція і - на Герцена. Там по нирках, потім три доби. Як гопаємо? Береш набиту піском шкарпетку, бачиш когось пізно вночі і - по голові. Тут зовсім по-іншому. Нам тут Інтернет встановили: у чати ходимо, «Гаррі Поттер», на DVD його проглянули всього, на «Людину-павука-3» ось ходили недавно в кінотеатр. Добре тут. Але навесні і влітку туди хочеться, на вулицю.

- Так, дуже хочеться, - говорить Руслана, і очі її починають блищати. - Правда, зараз багато посадили нас, старих бродяг.

- А не соромно дивитися в очі працівникам притулку, коли повертаєтеся?

- Соромно.

- Та яке там соромно, - втручається в розмову одна із співробітниць.

- А чого ви так думаєте?

- Та ми ж знаємо, про що ви між собою говорите, - парирує вона.

- Та звідки вам знати, що ми думаємо.

- Так, діти-втікачі повертаються з грошима і з мобільниками. А сам притулок розрахований на сто осіб, але зараз тут сорок два мешканці, напевно, найменше за всю історію його існування, - говорить директор закладу Ірина Дуванська. - Але взагалі кількість дітей на вулицях зараз різко зменшилася, оскільки щодня проходять облави. Ще добре працюють регіони: адже ми дітей віддаємо туди, звідки вони прибувають до Києва. Зараз налагодили хороший зв`язок з провінцією, куди їх досить швидко забирають. 

- Яка загальна тенденція?

- Знаєте, зараз з`явилося багато людей, які впевнені, що найголовніше в цьому житті гроші, комп`ютер, телефон, машина, а на дітей не звертають уваги. Тому є навіть такі, хто втік з благополучних на вигляд сімей. У мене тут є діти, у яких батьки професійні педагоги, але вони навіть не можуть чути слова «мама». Так їх б`ють в сім`ї.

- Ну, а як можна допомогти цим чадам?

- Ось ви що робите, коли бачите дитину, що просить на вулиці?

- Я? Купую поїсти.

- Це неправильно. Ви таким чином даєте дитині шанс прожити ще один день на вулиці. Не можна давати ні грошей, ні їжі. Треба привозити сюди, а поки везете, оформляєте, дивись, і подружитеся з нею. Дитині це куди більше треба, ніж шматок хліба або гроші. 

Гаразд, постараюся більше не відкуповуватися, щоб не дати шансу прожити їй ще один день на вулиці, тим більше якщо йдеться про День захисту дітей. 

Антон Зікора

УНІАН в Google News