Андрій Бенкендорф: сказати актрисі: “Давай знімай труси і ліфчик і будемо репетирувати”, – це було жахливо

Режисура – це вікова професія...  Син мене поки не карає... Найважче працювати з кіньми і дітьми...

Андрій Бенкендорф – відомий український режисер. Під його керівництвом вийшли фільми:  «Поездка через город» (1979), «Капель» (1981), «Благие намерения» (1984), «К расследованию приступить» (1987), «Работа над ошибками» (1988), «Балаган» (1990), «Снайпер» (1991), «Несколько любовных историй» (1994), «Бандитский Петербург», «Европейский конвой» (2003), «Наваждение святого Патрика» (2005), «Банкиры» (2006), «Бомж» (2006), «Старики-полковники(2007)» та інші. Недавно відбулася прем`єра чергової картини Бенкендорфа – “Елка, кролик, попугай”. Про свій новий фільм, роботу режисера і розвиток вітчизняного кінематографа в цілому Андрій Олександрович розповів в інтерв`ю УНІАН

Андрію Олександровичу, у Вас досить великий досвід роботи в кінематографі. Перший фільм Ви зняли в 1979 р. і продовжуєте знімати до цих пір. Які істотні зміни відбулися в роботі режисера майже за три десятиліття?

Відео дня

Ті часи і сьогодення, по-перше, відрізняються тим, що тоді було прокатне кіно, а зараз, в основному, телевізійне, можна навіть сказати на 100% телевізійне. Тоді гроші давала держава, а зараз гроші дають спонсори, або продюсери - як ми їх називаємо. У цьому теж є велика різниця. Якщо раніше основною вимогою до кіно була якась ідеологія, то зараз на першому місці стоїть глядач. У той час теж існувало телевізійне кіно, але це були фільми. Вони загалом нічим не відрізнялися від прокатного кіно, може тільки було більше крупних планів. Але, в цілому, основна відмінність була все ж таки в спрямованості кінематографа.

Ви дуже критично ставитеся до “мила”, але все таки погоджувалися знімати “Бандитський Петербург” або “Європейський конвой”...

Я прагну знімати кіно, а не цю гидоту під назвою “телесеріал”. Хоча телесеріали бувають різні. Я не можу сказати, що “Бандитський Петербург” або “Європейський конвой” або якісь інші мої фільми – це телесеріали. За своєю якістю я прагну зробити їх як кіно.

В одному з інтерв`ю Ви сказали, що будуть гроші – буде кіно. Єдина проблема вітчизняного кінематографа – відсутність фінансів?

Як то кажуть, питання, звичайно, цікаве. Фінанси, як не дивно, є. Що треба? Продюсерові треба рейтинг, щоб якомога більше глядачів включили телевізор і подивилися цей фільм. Дуже часто фільми йдуть тепер “на потребу глядачу”. Що глядач хоче, те і отримує. Це дуже погано. Кіно має деякі функції. Безперечно, це функція розважальна, але ж іще є виховна функція. Зараз не кіно виховує глядача, а глядач виховує кіно. Глядач, який не має жодного смаку, примушує продюсера, а той, у свою чергу, режисера, знімати всяку гидоту.

Значить, у кінематографі діють ті самі закони економіки і попит народжує пропозицію?

Загалом, так.

А чому не виникають ідеї знімати якісь серйозні, інтелектуальні фільми і тим самим щепити добрий смак глядачеві? 

Тому що, як я вже говорив, спонсор вимагає від режисера і від групи знімати “на потребу глядачеві”. Я не знаю, наскільки це вдається мені і моїй групі, але ми прагнемо все-таки знімати якесь кіно. Якусь гидоту типу “Исцеление морковью” чи “любовью” (як воно там називається?) - ми знімати не будемо. Принаймні я. Це ніякого відношення до кіно не має.

Недавно на одному з вітчизняних каналів була прем`єра Вашого фільму “Елка, кролик, попугай”. Ви говорили, що це не чергове TV-мило. До  якого жанру ви відносите цей фільм і чим він істотно відрізняється від подібних легких новорічних історій Байрак?

Чесно кажучи, я не дивився Байрак – тільки уривками. Мені здається, що Байрак з кожною картиною стає все серйознішою, її продукт стає все кращим і кращим. “Елка, кролик, попугай” – це легка іронічна картина. Там були свої цілі, принаймні я їх ставив перед собою і перед своєю групою. За структурою - п`єса, одне місце дії – квартира. Як з цього матеріалу зробити все-таки щось схоже на кіно, щоб глядач не знудився і не затужив від того, що все відбувається в одній квартирі? Мені здається, якоюсь мірою нам це вдалося.

Що потрібно зробити, щоб українські картини стали конкурентоздатними в Європі?

Ви так питаєте, що виникає проблема за проблемою. Потрібен хороший сценарій і хороша режисура. А що таке режисура? Режисура – це складна професія, якщо по-дорослому брати, по серйозному. Це дійсно професія, яка включає масу інших професій. Я зараз скажу антипопулістську річ, але, мені здається, що режисура – це вікова професія. І хлопчик або дівчинка, які тільки закінчили інститут, за великим рахунком, не можуть бути режисерами. Все-таки має бути якийсь життєвий досвід, якісь сталі думки або навпаки хвилюючі.

Ваш фільм “Несколько любовных историй” вважають першим еротичним фільмом на пострадянському просторі. Не складно було бути першопроходцем в такому інтимному жанрі і наскільки легко було вмовити акторів зніматися?

Нічого складнішого, смішнішого і дивнішого у мене в житті не було. Дійсно, це було для всіх дуже незвично і несподівано. Адже у нас в країні не було ні сексу, нічого -  дітей знаходили в капусті або приносила лелека. І у той час сказати актрисі: “Давай знімай труси і ліфчик і будемо репетирувати”, – це було жахливо. Але з іншого боку – було цікаво. Не було навіть культури зйомок. Коли актори роздягалися, збиралася вся група, приходили якісь робітники. Я озираюся і думаю: “Що за натовп стоїть поруч?” Актори теж не знали як поводитися в такій ситуації: треба кричати щоб усі забралися геть або не треба? Це все були проби. Більш того, весь перший матеріал, який я зняв, довелося перезнімати, тому що це була навіть не еротика, а чорнушка – волосся дибки ставало, коли побачили матеріал. Потім всі перезняли і ніби у нас щось вийшло.

Ваша мама була режисером знаменитих “голубых огоньков”. Це якось вплинуло на ваш вибір професії?

Моя мама спочатку була актрисою, а потім телевізійним режисером. І я виховувався в сім’ї, де займалися мистецтвом. Вибору не було. Було зрозуміло що я піду кудись “туди”. Мені дуже хотілося бути актором, мені дуже хотілося бути сценаристом, письменником. Але потім мені здалося, що режисура - це синтетична професія, яка вбирає елементи всіх цих професій. Досить довго я працював телевізійним оператором. Я взагалі досить багато професій змінив у своєму житті. Я був навіть секретарем-друкаркою в Російському музеї. Мені вдома тоді говорили: “І будеш ти моя секретарем.” Треба було писати листи, а для мене це було складно, і я звільнився. Але я не вмію друкувати на машинці, і до цих пір залишився неписьменним. Пам`ятаю, коли я поступав в інститут, мені сказали: “Якщо безграмотний – пиши мало”. Я написав на 1,5 сторіночки і зробив 21 помилку. Цей твір потім викрали з сейфа, виправили 21 помилку і ще залишили помилок на трійку. У мене все було зразково як у Олексія Толстого. Він сидів у своєму величезному будинку, писав черговий роман і кричав двом своїм маленьким дочкам: “Діти, тварюки, як пишеться слово “вокзал”? Вони йому відповідали: “Через “щ”, таточку!” Ось приблизно так само і я. “Вокзал” або “вакзал” або через “щ”. Зараз, щоправда, я став трішки грамотнішим. Зроблю напевно не 21 помилку, а 20 (сміється).

Ви збиралися знімати фільм за мотивами роману Ірен Роздобудько “Зів’ялі квіти викидають”. Що гальмує початок зйомок?

Роман дуже хороший і прекрасний сценарій. Мені дуже хотілося і хочеться зняти цю картину, але там щось не виходить. Я зараз працюю на “Інтермедіа Файно-компані”,  і однією складовою цієї компанії є Єгор Бенкендорф – мій син. А у мене нічого в житті дорожче, ніж він, немає. Його кинути я не можу. А він мене завжди завантажує роботою – не дає тату відпочити ані хвилини. Я б із задоволенням зняв, але треба, щоб продюсери між собою щось вирішили.

А як Вам працюється з рідним сином в ролі продюсера? Вдається своїм батьківським авторитетом вплинути на нього?

Єгор – це інше покоління. І в своїй справі він розбирається в тисячу разів краще, ніж я. Я щось від нього беру, чомусь вчуся. У мене є якісь свої достоїнства і їх частково переймає Гоша. Тут йде взаємне збагачення. Я, між іншим, слухаюся Єгора. Раніше він слухався мене, а зараз ось навпаки. Єдине, він мене поки не карає (сміється).

На яких фільмах Ви росли?

Я дуже люблю режисера Данелію. Це те, що мені подобається. Хороші радянські картини я люблю до цих пір – “Весна на Заречной улице”, наприклад. Картини такого плану дивлюся з великим задоволенням. Я на них вчуся.

А як Ви оцінюєте потенціал молодих українських режисерів?

Я їх просто не знаю. Я варюся у власному соку. Не дивлюся картин своїх колег.

Не дивитеся через брак часу?

Соромно сказати, але, напевно, не дивлюся через відсутність інтересу. Я вважаю, що в Україні є дуже мало режисерів – перед усім Кіра Муратова, Роман Балаян, В’ячек Криштофович. Був ще такий Володя Попков - помер буквально кілька місяців тому. А більше я не знаю режисури.

Ваша картина “Исповедь Дон Жуана” створена за мотивами п`єси “Записки целомудренного бабника”. Які істотні відмінності між п`єсою і фільмом?

П`єса – це комедія, у нас це ближче до трагедії. Навіть за законами жанру: якщо герой гине  - то це трагедія, якщо зазнає поразки – це драма. У нас герой гине, і в п`єсі теж. Яка комедія? Тим більше, він імпотент. Що ж тут смішного? Тут плакати треба. Тому тут ми зробили зовсім інакше. П`єса Анатолія Крима дуже хороша, дуже цікава, але сценарій все-таки переробився під кіно. Це п`єса, яка зроблена під кіно.

Часто доводиться відмовлятися від запропонованих сценаріїв і що служить основним мотивом для відмови?

Дуже часто. У мене зараз лежить на столі десь 7-8 сценаріїв, які пропонують зняти. Я читаю і розумію: або я не зумію зняти, або я просто не розумію (адже таке теж може бути) або мені це нецікаво. Іноді я бачу, що картина вимагає досить великих фінансових витрат, а я розумію, що таких спонсорів не буде. Тут доводиться вибирати, лавірувати.

На зйомках досить часто трапляються різні курйози, незвичайні історії. Які казуси відбувалися на Ваших знімальних майданчиках?

У фільмі “Несколько любовных историй” були казусні історії. Ми знімали картину біля Лівадійського палацу. Там був якийсь будинок відпочинку чи санаторій. Ми приїхали і всі відпочиваючі, звичайно, вибігли подивитися костюмоване кіно. Сіли на лавках, всім так цікаво. У нас були героїні-черниці, які за сценарієм фільму задирають свої ряси і біжать. Раніше ж черниці не носили білизни, а наші дівчата ходили на пляж засмагати і, звичайно, у них залишалися сліди від трусиків. І щоб на попах не було слідів від засмаги, гримери повинні були загримувати їм попи. Але з часом актриси так вже насобачилися, що прямо на вулиці піднімали ряси, виставляли голі попи і гримери починали їх тонувати. Народ починає хвилюватися, не розуміє, що відбувається, тим більше в ті роки. Нас там мало не побили. 

Знімав картину “Благие намерения”, де працювали маленькі дітки. (До речі, з дітьми працювати – це фантастика. Найважче режисерові працювати з кіньми і з дітьми: і ті, й інші – природні.) У нас був хлопчик Олексій, якому в одному епізоді треба було плакати, а він не плаче. Я з ним і так, і сяк, і суворо, - а він все одно не плаче. Підходить до мене його бабуся і каже: “Коли тато його лає, він його за плечі бере, трясе і Олексій плаче”. Я тоді беру його за плечі, трясу і кажу: “Плакатимеш, плакатимеш?” Він дивиться вовченям і говорить: “Тепер – ні!” Якось ледве-ледве зняли цей епізод, закінчили роботу, мені його стало шкода, я підійшов до нього і кажу: “Олексію, пробач мені. Це робота така собача. Я ж тебе люблю”. І у нього раптом сльози. І я тут: “Текст пам`ятаєш? Давай”.

Була у мене в тому ж фільмі “Благие намерения” і дівчинка Маша. У неї така усмішка чудова була і стирчить один зуб попереду. І ось посеред знімального процесу, коли у нас було знято пів картини, підходить до мене Машка вся загадкова і говорить: “Все!”. Показує долоньку з якоюсь штучкою, потім відкриває рот - а там жодного зуба! Ми цю Машку хапаємо і до лікаря: “Приклейте хоч якось”. А вона каже: “Не вийде”. Це такий випадок, який може перерости вже в трагедію. Ми її знімали потім ховаючи, особливо не давали широко посміхатися. 

Розмовляла Анна Ященко