"Чоловік отримав пенсію і того ж дня загинув від ракети", - начальниця пересувного відділення пошти з Краматорська Ольга Симоненко

Начальниця пересувного поштового відділення у Краматорському районі Донеччини Ольга Симоненко розповіла УНІАН про роботу на прифронтовій території, ризиковані ситуації та потреби жителів.

Пані Ольго, розкажіть, відколи працюєте у пересувному відділенні пошти?

Знайшла в Інтернеті оголошення, прийшла на співбесіду і мені запропонували роботу. З серпня до кінця вересня 2021 року проходила навчання. І вже 1 жовтня я виїхала на перший свій маршрут.

Чим відрізняється ваша робота в умовах війни від довоєнного часу?

Тоді був мирний час, а зараз постійно існує ризик. Живемо у прифронтовому місті, обстріли... Треба ухвалювати рішення залежно від ситуації: їхати в певний населений пункт, чи ні... Більша частина працівників евакуювалася, збільшилося навантаження та додалися маршрути.

Але в обов’язки так само входить видача пенсій, соціальних виплат, прийом та роздача посилок, листів (в основному, це судові документи, повістки, штрафи). Буває, що бабусі листуються одна з одною.

Працюємо вдвох з водієм. Ще до війни у нас була листоноша, але через стан здоров’я вона поїхала від нас. Я звикла працювати у такому режимі, так триває вже два з половиною роки. І якщо нам зараз дадуть листоношу, то вже буде незручно, напевно. Думаю, міняти нічого не треба...

Як проходить ваш робочий день?

Приходжу на роботу та приймаю гроші для здійснення виплат, вирушаємо за маршрутами. Роздаємо людям лампочки, посилки, приймаємо посилки від них. Згідно із запланованим графіком їдемо і проробляємо цю роботу в інших селах. Наприкінці робочого дня робимо звіт.

Які громади обслуговуєте?

На цей час у мене більш спокійні маршрути. Обслуговую Черкаську та Святогірську громади на Донеччині.

Ви згадували про графік. Якось повідомляєте населення про ваші візити?

По-різному. Бувало, що телефонувала старостам деяких селищ, і вони передавали людям, що я буду о такій-то годині.

Неодноразово їздила на маршрути у супроводі керівника Святогірської міської військової адміністрації Володимира Рибалкіна. Він, мабуть, через військових по рації передавав, коли ми будемо. Сповіщали людей і телефоном.

У 2022 році зі зв’язком було проблематично. Тоді взагалі було важко, але ми впоралися... Зараз, коли більш-менш нормальна ситуація, у нас є Інтернет та зв’язок, ми сповіщаємо людей про своє прибуття у Viber.

На початку 2022 року взагалі здавалося, що нічого не працюватиме. Який період у вашій роботі був найнебезпечніший?

Влітку-восени 2022 року було дуже "гаряче". Ми самі ухвалювали рішення: їхати чи не їхати у певне село, бо були постійні обстріли. Наші дівчата їздять у бік Часового Яру та Лиману, там і зараз небезпечно...

Ви якось готуєтесь до можливої небезпеки? Як виглядає ваша екіпіровка?

Одягаємо бронежилети, каски. Були моменти, коли їздили на броньованих машинах - у ті ж Маяки, Сидорове, там, де було гучно.

А чи є супровід поліції?

Поліція нас супроводжувала, коли ЗСУ звільнили Лиман та Святогірськ. З 5 жовтня 2022 року і до весни 2023 року ми їздили саме у супроводі поліції. Зараз мій екіпаж здійснює поїздки без супроводу правоохоронців. Але все залежить від ситуації та напрямку, куди їдемо. Буває, що нас супроводжує хтось з адміністрації.

Ви називаєте населені пункти, де до сьогодні доволі небезпечно. А в 2022 році поруч з вашими маршрутами були й окуповані села. Не страшно було там працювати?

Режим самозбереження вимикався, мабуть. Ми їздили влітку 2022 року в Маяки та Сидорове, вони були під контролем України, але поруч, за річкою, розташовувалися окуповані села. Були моменти, коли ми приїжджали, до прикладу, в Маяки, а в той час були прильоти у сусіднє Сидорове. Було страшно певною мірою, але ми опановували себе. Треба було допомагати людям, які там жили. Ми, коли здійснювали поїздки разом з військовою адміністрацією, вмовляли людей евакуюватися.

Якщо ми самі будемо боятися, то що тоді людям казати? Ми їх підбадьорюємо, розповідаємо смішні історії, коли у них опускаються руки...

Ваша пересувна бригада однією з перших заїхала до деокупованого Святогірська. Розкажіть, якими були відчуття, що вразило найбільше?

Я там бувала ще за мирних часів. У 2014 році у мене було весілля, їздили фотографуватися у Святогірськ біля статуї Артема. Я бачила місто таким, яким воно раніше було – шикарним, квітучим. 19 травня 2022 року ми також приїжджали у Святогірськ, виплачували пенсії. Тоді ми востаннє перетинали пішохідний міст до Святогірської Лаври, згодом його підірвали.  Місто вже тоді було побите, а потім його окупували… І коли я туди приїхала знову, вже після деокупації – воно було понівечене, все навколо розбите… Дуже відчутна різниця.

Як вас тоді зустріли люди, місцеві мешканці?

Дуже добре, вони чекали звільнення. Люди пів року не бачили хліба, цим все сказано. Їм було дуже погано в окупації, тому, коли ми приїхали, вони були дуже раді. Розповідали жахливі історії з окупації, що в них трапилося, хто кого втратив на війні... Вразило те, що люди вірили, що настане той час, коли буде мир. Вони не опускали руки, молилися і, слава ЗСУ, дочекалися. Дай Бог, дочекаємося і звільнення інших міст.

Люди бачили багато жахіть, вибухи, втрати... Те, що вони відчули та пережили в окупації, не побажаєш нікому.

Чи багато людей залишаються в селах, куди ви здійснюєте маршрути зараз?

Так, багато. Навіть, коли регулярно бомбили віддалені села. Ми приїжджали до них у години відносної тиші. До прикладу, приблизно з п’ятої до дванадцятої не бомблять, то ми в цей час приїжджаємо і видаємо пенсії, субсидії, посилки.

Переважно залишалися пенсіонери, але були й молоді люди, мами з дітками. Потім, оскільки діти – це та категорія, що має бути у безпеці, їх силоміць вивозили, евакуювали примусово… Люди наперекір не хотіли залишати свої домівки, мовляв, хто їх там чекає, де вони потрібні. Але ми все ж намагалися їх вмовити...

Після звільнення Харківщини, Лиману люди почали повертатися додому. Наразі спостерігаю, що ті, хто повернувся, буває, задумуються знову виїжджати. У нас почастішали "прильоти", дуже гучно. Але все ж людей багато, більше ніж на початку війни. Місцеві повертаються і продовжують жити тут.

Яка загальна там обстановка? Що працює?

Все в цілому функціонує. Там, де медпункти працюють, поруч є аптеки, це в одному чи двох селах. Працюють магазини, школи – у дистанційному режимі, вчителі займаються онлайн з дітьми. Життя іде, люди живуть, вірять у перемогу, не хочуть виїжджати нікуди...

А чи приїжджають туди волонтери?

Так, багато волонтерів приїжджає, привозять гуманітарну допомогу. Кожен тиждень бачимо їх, не залишають людей. Буквально минулого тижня роздавали побутову хімію та продуктові набори. Хліб роздавали й до сих пір роздають безкоштовно...

Ви згадували, що деякі ваші поїздки здійснювали у супроводі представників обладміністрації. А чи є представники місцевої влади на місцях?

Так. Ми спілкуємося зі старостами, кожного разу бачимо їх. Всі на місцях, всі працюють.

За вашими спостереженнями, чого найбільше бракує місцевим?

Для повноцінного життя не вистачає миру. Пенсії, посилки привозимо, люди відправляють посилки. Жити можна, головне, щоб не бомбили, щоб не було "прильотів". У людей своє господарство вдома: корівки, свині. Намагаються жити звичним життям.  

У мене в наборі є насіння, продаю його. Люди купляють, і кажуть: "Хоч би не бомбили, щоб ми посадили". Планують висаджувати овочі і фрукти… Вони сподіваються на мир і на те, що виростять те, що посадять. Мають надію, що все буде добре.

У найважчі часи, у 2022 році, чи просили вас ваші підопічні, щоб ви їм щось привезли?

У деокупованому Святогірську нас просили привезти хліб. Бувало, що просили щось "екзотичне", те, чого не давали у гуманітарці, до прикладу, фрукти та смаколики. Ми привозили.

За чий кошт купували харчі?

Бувало по-різному. Наприклад, бабуся скаже, що їй чогось хотілося, давно не їла. Ми купили з водієм трошки за свій кошт, пригостили її. А бувало таке, що люди казали, що віддадуть гроші. Ми купляли і нам повертали кошти.

Чи потрапляли у якісь ризиковані, непередбачувані ситуації?

Був приліт саме на нашу базу, де ми розташовуємося, звідки розпочинаємо наші маршрути. В той час я сиділа біля нашого центру, слава Богу, все нормально, але трошки злякалася…

Були випадки, що під час виїздів потрапляли під обстріли. У мене пенсіонер у Хрестищі отримав пенсію і того ж дня загинув від ракети. Він був позитивною людиною, доброю, жартував з нами постійно. Коли дізналася про його смерть, дуже засмутилася…

У нас був маршрут Хрестище-Макатиха-Адамівка-Микільське. В той день, після того, як видали пенсію у Хрестищі, ми мали їхати у село Глибока Макатиха, де треба подолати небезпечну ділянку, заїжджати на гору. Вона дуже обстрілювалася. Але ми завжди туди їздили. Того дня спочатку попрямували в той бік, а потім, на пів дорозі, розвернулися і поїхали у зворотному напрямку. Я взяла на себе ініціативу та відповідальність, сказала водію розвертатися, тому що були якісь погані передчуття. Ми поїхали на Микільське, далі на Адамівку, пройшло хвилин 15-20. І там почули, що обстрілюють Хрестище.

Якби ми тоді їхали з Макатихи, то в ту мить проїжджали б повз вулицю та двір того пенсіонера, самі попали б під обстріл… Але інтуїтивно відчули, що не треба туди їхати.

На жаль, після того сильного "прильоту" у червні 2022 року, ми в це село не їздили до серпня. Однак пенсії виплачували людям, домовлялися, що вони виїжджатимуть в інше місце, визначали локацію і вони під’їжджали.

Чому ви залишаєтеся у Краматорську, адже там теж небезпечно?

На початку війни ми з чоловіком ухвалили рішення залишатися тут до певного часу, поки більш-менш безпечно. Коли їздила влітку 2022 року на маршрути, розуміла, що там небезпечніше, ніж у Краматорську, де я живу. Мій чоловік рік тому долучився до ЗСУ, тому зараз ми живемо з сином вдома. Вся відповідальність повною мірою лежить на мені. Поки я на роботі, з дитиною допомагає свекруха. Раптом що, ми виїдемо...

Що вас мотивує їздити в небезпечні куточки Донеччини?

Роблю свою роботу просто. Я працювала на цій роботі ще у довоєнний час, коли був мир, потім, коли настала війна, продовжила. Багато хто зі співробітників наших екіпажів евакуювалися. Ми залишилися, більш стійкі, скажімо так. Це робота, я звикла до людей, люди до мене звикли. Торік я обслуговувала село під Часовим Яром, а потім за ним закріпили іншу особу, і мені досі телефонують люди й питають, а хто до них приїде, тому що, не володіють інформацією.

Марта Нетюхайло

Марта Нетюхайло

УНІАН в Google News