Ціна воєнного хліба

Війна змусила українців, селища та міста яких перебували в облозі чи окупації росіян, по-новому цінувати, здавалось би, традиційний продукт – хліб. УНІАН побував у кількох громадах на Чернігівщині та дізнався, як люди забезпечували себе та захисників хлібом, а кому його перевезення вартувало життя.

• "Військовий об’єкт": артилерійський удар по черзі за хлібом
• "Небезпечні" хлібовози: рашисти розстрілювали машини з хлібом
• Хлібозавод збільшив виробництво
• Бабусині рецепти для українських військових

Хліб – традиційна складова щоденного раціону українців. Хтось полюбляє його і їсть ледь не з усіма стравами. Хтось, навпаки, обмежує, стежачи за фігурою. Ціна хліба в мирному житті вимірюється грошима, його вартість у кілька десятків гривень не спонукає особливо замислюватися над повсякденним значенням цього продукту. Пішов і купив. А як закінчиться - купив свіженького знову.

Натомість у воєнний час ціна хліба вимірюється годинами у черзі за ним чи днями без нього; життями тих, хто не зміг довезти хліб у громаду, чи стояв за хлібиною у черзі, а її розстріляли вороги…

Ті, українці, кому "пощастило" побувати в облозі чи окупації, тепер більше цінують хліб на своєму столі.

"Військовий об’єкт": артилерійський удар по черзі за хлібом

Хліб ціною в життя і здоров’я виявився для чернігівців, які стояли в черзі за ним в обласному центрі 16 березня.

Масове вбивство людей внаслідок артилерійського обстрілу російськими військами сталося в одному зі спальних районів Чернігова. Люди вишикувалися в чергу за хлібом біля імпровізованого кіоску. Удару з важкої артилерії було завдано близько 10:00. Внаслідок обстрілу загинули 14 мирних жителів, десятки отримали травми.

Серед інших, внаслідок атаки загинув 67-річний громадянин США із Міннесоти. За словами чернігівців, чоловік доглядав свою знайому в лікарні. Він приносив усім, хто був у палаті, продукти, які вдавалося дістати в місті, яке перебувало в облозі. Того фатального дня жінки просили американця нікуди не йти, але він не послухав – хотів придбати хліб.

Водночас в Росії цю трагедію, як і багато інших, намагалися зробити "неоднозначною". Офіційний представник Міноборони Росії генерал-майор Ігор Конашенков заявив, що "відеозаписи із загиблими у Чернігові мирними жителями, які нібито були розстріляні російськими військовослужбовцями, поширили на всіх пропагандистських ресурсах київського режиму".

"Хочу підкреслити, що в Чернігові не було російських військовослужбовців", - сказав він.

Однак місто упродовж місяця перебувало в облозі російської армії і зазнавало щоденних обстрілів та авіаційних ударів.

Повертаючись до життя після відступу російських окупантів, жителі Чернігова в соціальних мережах продовжують ділитися власними історіями воєнного хліба.

Так, Любов Потапенко зізналася, що круглий білий хліб для неї завжди буде пахнути війною.

"Круглий білий хліб із запахом війни і облоги міста сьогодні мені не зустрівся. Небесний диспетчер мене пожалів, тому послав білий батон. І два кіло бобових - нут і горох", - розповіла вона, отримавши гуманітарну допомогу.

У коментарях до її допису Надія Тимошенко розповіла, що для неї "воєнний хліб – це буханець, який приніс під обстрілами недавній знайомий" - люди в той час ділилися останнім.

Жінка також розповіла, як одного дня в її двері подзвонив один з сусідів: "У вашого чоловіка діабет, а в нас є чорні сухарі".

Або інша ситуація, коли в домі виявилося два батони, і другий вона віднесла батьку подруги – чоловік ховався від бомбардувань у тому ж погребі, в якому колись робив це "від німців". Щоправда, тоді йому було лише три рочки.

"Воєнний хліб – це п'ятихвилинне милування хлібним кіоском, біля якого вперше немає черги, а у вітрині – свіжий хліб", - розповіла про свої переживання чернігівка, яка перебувала в облозі.

"Небезпечні" хлібовози: рашисти розстрілювали машини з хлібом

Під час війни ціна хліба може вимірюватися людським життям. Саме так сталося з чоловіками з Ічнянської громади – 38-річним Миколою Омельченком та батьком його нареченої Сергієм Бондаренком.

Сестра Миколи Оксана Омельченко говорить, що брат поїхав до Прилук 28 лютого. Його супроводжував батько дівчини, з якою чоловік зустрічався. Мовляв, удвох буде надійніше. Попри те, що росіян навколо було вже багато, ніхто не думав, що поїздка за хлібом для чоловіків стане останньою.

Завантаживши бус хлібом на Прилуцькому хлібзаводі, вони не змогли повернутися того ж дня – через комендантську годину.

"Наступного дня на початку 08:00 брат зателефонував і сказав, що виїжджають. Потім зв’язок із ним обірвався", - говорить пані Оксана.

Двох убитих чоловіків виявили біля розстріляного мікроавтобуса 1 березня, на в’їзді до села Ольшана. Там вже побували мародери. Поряд була розстріляна ще одна машина, яка їхала назустріч. В ній водій віз хворого до лікарні в Прилуки.

"Ніхто не думав, що брата там чекає смерть. Він побоювався їхати через село Монастирище. А небезпека чатувала на них біля Ольшани. За яких саме обставин загинув брат, досі не знаємо", - зауважує сестра загиблого.

Вона наголошує, що біль втрати не втамується. Це велике горе для родини, дітей – 15-річного Івана та 9-річної Поліни, які лишилися без батька.

У селі Ольшана про історію знищеної машини з хлібом знають не всі. І тільки охоронець місцевого підприємства на виїзді з села показує, де саме розстріляли авто. Говорить, що бойова російська техніка стояла в полі. Зараз там уже росте кукурудза. Навіщо розстрілювали цивільних, ніхто не знає.

Вказівники з назвою села досі відсутні, але на одному з залишених стовпців прив’язаний букет квітів - як знак, що на цьому місці загинули люди.

Хлібозавод збільшив виробництво

Під час війни у багатьох громадах стало зрозуміло, що наявність своєї, хай невеликої, пекарні вже є успіхом. Якщо ще й запас борошна наявний, то взагалі поталанило. А якщо у громаді працює хлібозавод, це взагалі за щастя. Адже означає, що окупацію легше буде пережити не тільки її жителям, а й найближчим сусідам. Саме така ситуація склалася у Сосницькій громаді.

Жителька села Конятин цієї громади, пані Надія, згадує, що проблеми з хлібом (і то - дуже відносні) були лише у перші дні війни.

"В магазин привезли хліб з Сосниці, але дуже мало. Наша продавчиня розплакалася, бо розгубилася і не знала, як поділити хліб серед місцевих", - говорить вона.

Врешті люди поділили по півхлібини. А трохи згодом, попри те, що населення громади збільшилось (до села приїхали ті, хто тікав від війни з інших населених пунктів), хліб можна було вільно придбати.

Сосницький хлібокомбінат працював увесь час бойових дій на території області. Його директор Геннадій Дробязко розповідає, що перший день війни – 24 лютого – був звичайним робочим днем, хоча й дуже тривожним: бо працівниці тільки й говорили про те, що до селища йдуть танки.

Російські військові, дійсно, зайшли в Сосницю, але поводилися доволі тихо, на виїздах з селища встановили свої блокпости, місцевих не чіпали.

"Ми мали запас борошна на підприємстві - 15-20 тонн. Цього повинно було вистачити на роботу до місяця. Але якщо в мирний час ми випікали 600-700 кг хліба за добу, то під час війни збільшили до 3 000 кг", - зауважує керівник підприємства.

Дробязко ділиться, що проблемними питаннями було забезпечення сіллю і дріжджами. Був час, що навіть місцеві жителі зносили їх на завод. Допомогу надав і місцевий відділ освіти: вони з усіх шкіл зібрали борошно, сіль, цукор, дріжджі й віддали на хлібокомбінат. Пізніше за дріжджами їздили в Шостку (Сумська область). Спробували робити хліб на заквасці, однак обсяги були значні, і технологію витримати не виходило. Пробували навіть змішувати закваску та дріжджі. Та потім привезли достатню кількість. Так само і з сіллю – її вдалося взяти на підприємстві, на якому раніше виготовляли соління.

Діставали й борошно. Зокрема, близько 40 тонн привезли з Кролевця, що на Сумщині. За словами Дробязка, поїздки за дріжджами і потім борошном були дуже ризикованими. І те, що вони виявилися успішними – просто неймовірна удача.

Непросто було доставити і вже спечений хліб у села громади, бо часом на російських блокпостах не випускали машини з хлібом.

"Або інша ситуація – водій везе хліб, а тут ворожа колона рухається. Добре, що не зачепили. Чоловік зупинився, бо руки тремтіли від страху", - ділиться спогадами директор хлібокомбінату.

В деякі села хліб підвозили лісовими дорогами, а там перевантажували на трактор. У Задесенський старостат зробили спеціальну переправу через Десну, до села Пекарів доставляли човном...

Дробязко говорить, що під час війни відчувалася єдність в громаді: потрібно борошно розвантажити – місцеві жителі прийшли і швидко все зробили, дрова закінчилися – лісгосп виділив, разом порубали й поскладали. Так само з повною віддачею працювали й співробітники хлібокомбінату. Адже від їхньої роботи залежало, чи буде хліб не лише у Сосницькій громаді, а й в сусідніх, з якими було таке-сяке транспортне сполучення.

Читайте також:

"Нас забрали з дому, як собак": українці з Попасної тікали в Україну через "ЛНР", РФ та Європу

Врятовані з блокадного Чернігова: Боялися, щоб 6-річний Михайлик не послав окупантів слідом за російським кораблем

Бабусині рецепти для українських військових

Центр Кіптівської громади розташований за 50 км від Чернігова на автошляху до столиці, окремі села – за 35 км. Під час наступу російської армії на Київ та облоги обласного центру Чернігівщини саме поблизу громади розгорнулися активні бойові дії. А в селах Кіптівської громади розташувалися українські військові, які потребували в тому числі підтримки харчами.

"Спочатку було складно, а потім все відпрацювали і годували понад 1000 бійців на день", - розповідає керівниця відділу культури, сім’ї, молоді та спорту Кіптівської сільради Ірина Дубик.

Вона підкреслює, що у жителів громади було чітке усвідомлення: якщо не годувати свою армію, доведеться чужу! Пані Ірина згадує, як мешканці Кіптівської громади ділилися своїми продовольчими запасами і навіть забивали свиней, птицю, віддавали молочну продукцію, щоб українським воїнам обід був смачніший.

Згодом постачання продовольства налагодилось. Проте хліб довелося випікати самостійно, ще й в умовах відсутності борошна та дріжджів.

З борошном проблему вдалося врегулювати завдяки тому, що в одному з населених пунктів громади був старий млин. Він хоч і зберігся з 50-х років минулого століття, однак працював на генераторі. Місцевий житель Володимир Шокун разом із синами утримували його в робочому стані. Поки навколо громади велися бойові дії, мельник змолов стільки зерна, що тріснув жорновий камінь. Зараз чоловік шукає заміну, хоча це непросте завдання.

Відсутність дріжджів теж не стала на заваді випікання хліба – місцеві жінки згадали рецепт на заквасці.

Випікала хліб разом зі своїми землячками й багатодітна мати Наталія Власенко (після смерті чоловіка жінка самостійно виховує п’ятеро дітей віком від 6 до 22 років). Пані Наталія говорить, що вона – зі спадкових кухарів, тому згадала рецепт хліба бабусі, який та випікала у печі.

Рецепт простий: для закваски - взяти 100 грамів борошна і стільки ж води. Якщо додати трішки цукру, процес бродіння прискориться, також він буде швидшим на житньому чи цільонозерновому борошні. Чотири дні закваску потрібно перемішувати і щодня додавати по 100 грамів борошна та води. На п’ятий день закваска буде готовою для використання.

Хліб на заквасці: на 1 кг борошна І та ІІ ґатунку потрібно 8 столових ложок закваски, 600 мл води, 20 грамів солі, по 10 грамів цукру, оцту та олії. Тісто потрібно вимісити, щоб воно підійшло, потім сформувати хлібини. Вони теж мають підійти і далі – випікати.

Використовуючи професійну духовку, жінка випікала 50-60 хлібин для українських військових.

Ірина Дубик згадує, що спочатку хліб розвозили військовим, а потім, через обстріли, вони самостійно займалися логістикою. За її словами, щемливі моменти, коли захисники брали тільки-но спечений хліб і цілували його.

"Військові говорили, що вони щасливі захищати Чернігівщину, де місцеві жителі так любили бійців, гріли їх та пекли гарячий хліб", - говорить вона.

Наостанок, автор цих рядків має свою історію воєнного хліба. Селище Любеч майже одразу потрапило в оточення – у навколишні села зайшли російські війська. Ані виїхати, ані заїхати. У магазинах зникли всі товари. Завозити сюди харчі, насамперед хліб, стало проблемою. Поки було борошно і дріжджі, буханці випікала місцева пекарня. Пізніше вдалося привезти хліб з селища Ріпки…

Хлібинка була нагородою за багатогодинне очікування у черзі. Її, теплу і пахучу, хотілося одразу з’їсти. Але треба було донести додому і розділити на всіх.

Дуже вразив сюжет на телебаченні, в якому показали роботу хлібокомбінату у великому місті та значний асортимент хлібо-булочних виробів на полицях супермаркетів. Проживши без хліба кілька тижнів, відеоряд просто шокував (в хорошому сенсі).

Сусідка пережила Голодомор та Другу світову війну, і ніколи не викидала хліб, завжди говорила, що "хліб – усьому голова" і навчала своїх та сусідських дітей та онуків поважати хліб та працю людей на землі.

І насправді це розуміння з’являється лише тоді, коли доводиться жити зовсім без хліба.

Ірина Синельник

УНІАН в Google News