Директор Українського культурного фонду Владислав Берковський: Центр Довженка потрібен для української кінокультури. Водночас має бути чітка юридична визначеність "хто вони є"

Виконавчий директор Українського культурного фонду Владислав Берковський розповів УНІАН про причини конфлікту довкола теми про можливе реформування Центру Довженка та розповів про власне бачення майбутнього Центру.

Наказ Держкіно про поділ Національного центру Олександра Довженко на три окремі юридичні особи викликав різку реакцію з боку суспільства. На урядовому порталі одразу з’явилася петиція з вимогою скасувати реорганізацію Центру, її вже підписало майже дві тисячі осіб. Багато хто з культурних діячів також висловився проти такої реорганізації.

Виконавчий директор Українського культурного фонду Владислав Берковський в інтерв’ю УНІАН пояснив, чому, на його думку, проблема є глибшою та більш неоднозначною, аніж здається на перший погляд, та представив своє бачення ситуації навколо Центру Довженка.

У чому, на вашу думку, криються першопричини конфлікту між Держкіно та Центром Довженка?

Мені насправді складно аналізувати саме взаємини між Держкіно та Центром Довженка, адже багатьох нюансів я не знаю. Але про окремі питання можу розповісти з точки зору мого фахового погляду – а саме архівної справи та державного управління. Забігаючи наперед, зазначу, що глобально проблеми є радше особистісними, аніж системними. Іншими словами, складається враження, що декому просто не хочеться нічого змінювати.

От давайте поглянемо на ситуацію в цілому.

Якщо згадати про п. 1 Наказу № 100 Державного агентства України з питань кіно від 05.08.2022, то там зазначається: реорганізувати ДП "Національний центр Олександра Довженка" шляхом виділу з утворенням окремої юридичної особи ДП "Українська анімаційна студія" та передачі повноважень щодо архівування фільмів до ДП "Науковий центр кінематографії України".

Щодо створення української анімації, то тут немає дискусії, всі підтримують, говорячи, що так, це потрібно. Єдине що, скажімо так, прихильники "незмінності" Довженко-Центру чомусь намагаються уникнути цього, обійти стороною, кажучи, що це ще не на часі. А чому ні?

З моєї точки зору, як фахівця у сфері державного управління, взагалі нонсенсом була сама ліквідація єдиної в Україні провідної державної анімаційної студії (передача до Центру відбулась у 2019 році за наказом Мінкульту, тоді реорганізували "Українську кіностудію анімаційних фільмів" – це була найстаріша українська держстудія анімаційних фільмів, заснована у 1959 році – УНІАН). І зараз, в умовах війни, коли країні потрібен новий якісний контент, анімаційну студію однозначно треба відроджувати. Тим більше, що і у складі Центру з Укранімацією було не все гаразд – жоден анімаційний фільм з моменту "передачі" не був створений.

Якщо виходити з інформації, що була оприлюднена на останньому засіданні Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики, де розглядали питання щодо реорганізації Центру Довженка, навіть комунальні послуги за "аніматорів" сплачували не в Довженко-Центрі, а в ДП "Національна кінематека України". Якось пазл не складається, адже майно належить одному господарю, а за комуналку сплачує інша інституція, яка ніякого відношення до цього майна не має. Я б порівняв це з ситуацією, коли ніби от є ваша квартира, і поруч - квартира сусіда, але за його газ і електрику маєте сплачувати саме ви.

Тобто ви вважаєте, що реорганізація Довженко-Центру була на часі? 

Почекайте [посміхається], я ще не кажу про реформу, а обмальовую ситуацію в цілому. І згадав тільки про один аспект. Завершуючи обговорення створення ДП "Українська анімаційна студія", цікаво згадати й про таке. Саме відродження анімації стовідсотково всі митці підтримують обома руками. Тільки от коли постало питання про майнові права, то деякі опоненти "сотого" наказу Держкіно раптово почали обурюватися з приводу такої передачі майна. Я нікого не звинувачую, але в мене виникає логічне запитання: то вас саме майно цікавить, чи щось інше? Ми насправді говоримо про відродження анімації?

Другий аспект – реорганізація самого Довженко-Центру. Вона не просто на часі, а давно вже назріла й перезріла. Скажу більше. Таку реорганізацію підтримує і теперішня виконувачка обов’язків генерального директора Олена Гончарук, і екскерівник Іван Козленко. Справа в тому, що на сьогодні Довженко-Центр є державним підприємством, тобто апріорі ця інституція створена для отримання комерційного прибутку. Це комерційна структура, створена державою для заробляння грошей, бо це основа діяльності будь якого державного підприємства. Але нюанс в тому, що Довженко Центр не є в цьому розумінні комерційною структурою, це, радше, класична "культурна" інституція, яка направлена на розвиток та підтримку кінокультури тощо. Говоріть що хочете, але культура в Україні не є комерційною діяльністю, це ближче до діяльності музею, галереї, наукового центру. Тобто з цієї точки зору давно вже потрібно прийняти рішення і реорганізувати Центр.

На вже згаданому засіданні Комітету Верховної Ради з питань гуманітарної та інформаційної політики я представив своє бачення можливих шляхів збереження архівної спадщини Центру. Перший варіант – прийняти рішення про зміну статусу цього підприємства і перетворити його на державну архівну, музейну або наукову установу. Це дасть право Центру Довженка на постійне зберігання архівів, що належать до складу Національного архівного фонду. Другий варіант – передати архівні фонди до профільного державного архіву. І третій варіант – створити окрему установу, яка матиме статус державного архіву чи державної наукової установи для зберігання архівів та фільмофонд.

У нашій ситуації є лише три варіанти, і який з них обрати – це право центрального органу виконавчої влади, який керує цією ситуацією. От, наприклад, Національна кіностудія імені Довженка – це державне підприємство і вони ні копійки дотацій від держави не отримують, а навпаки заробляють кошти і сплачують скажені податки. Національна студія Укркінохроніка так само нічого від держави не отримує. У "Національної кінематики" така ж ситуація. І лише Центр Довженко забезпечується державними дотаціями... Тож однозначно треба визначитися щодо його статусу. Нарешті визначитись, чи це комерційна установа (і тоді до неї має бути відповідне ставлення держави як до комерційної установи державної форми власності, яка вміє заробляти гроші), чи це провідна інституція у сфері культури з вивчення та популяризації кінематографічної спадщини.

За вашими словами, ніхто не проти реорганізації Довженко-Центру. Чому тоді парламентський комітет рекомендував Держкіно скасувати власний наказ? Політичні аспекти?

Різні моменти... І найголовніший – це третій аспект, зараз ми до нього перейдемо. Головне – Центр Довженка потрібен для української кіно-культури. Водночас ми вже з вами побачили, що у діяльності Центру немає чіткої юридичної визначеності, "хто вони є". Якщо врахувати інформацію, озвучену на засіданні комітету Верховної ради, то виявляється, що в Центрі Довженко отримують серйозне фінансування з держави, в них є окрема програма, по якій вони фінансуються.

Однак їхнє фінансування йде по програмі розвитку кіно, при цьому, до зйомок кіно ніякого відношення не маючи. За своєю суттю вони ближчі до науково-дослідницької, архівної чи музейної справи. Більше того, всі свої "обігові" кошти вони заробляють від здачі майна в оренду, основна частина яких витрачається на самих себе...

Наскільки відомо з аудиторського звіту, майже 60 відсотків доходів Довженко-Центру йде на зарплату співробітників. І це разом з державними дотаціями... Тобто очевидно усім, що Центр – це не комерційна установа, яка приносить прибуток державі. Тому мій головний висновок – Довженко-Центру давно слід змінювати власний статус.

До речі, ще один нюанс. Іван Козленко свого часу домагався, щоб ДП "Національний центр Олександра Довженка" офіційно набув статусу національного, бо в назві фігурує таке слово, а по факту Центр такого статусу не має. Як, наприклад, Національний музей історії України (а це вигідно, бо статус "національності"  відбивається і на зарплатні, і на фінансуванні). І однією з низки причин, чому такий статус не вдалось отримати, був саме факт того, що Центр є державним підприємством. Тож може врешті-решт пора повернутися й до цього питання?

Якщо, як ви стверджуєте, зміна статусу Центру давно назріла, і усі нібито її підтримують, чому ця ідея на практиці зустрічає такий спротив? В чому конфлікт?

Конфлікт полягає в тому, що існуюча ситуація повністю задовольняє окремих людей. Абсолютно задовольняє. 

Як я вже казав, на всю цю ситуацію слід дивитись в комплексі. Ми вже проговорили про два аспекти, які не викликають заперечень у жодного фахівця - чи то кіноіндустрії, чи то архівної справи. І відродження української анімації, і визначення статусу самого Центру потрібні. А от тепер переходимо до третьої складової, дуже складної.

Спочатку трохи історії. І одразу зазначу, що я категоричний противник тих визначень, які використовують щодо Центру Довженка у ЗМІ. Перше, юридично вони не є національним архівом і ніколи ним не були, абсолютно. Вони не мають статусу музею, не мають статусу наукової установи. Вони є державним підприємством, яке переконує усіх, що вони "національний музей", "національний архів", "найбільше унікальне зібрання кінохроніки та українських кінофільмів". Все це неправда.

У 1994 році, коли створювали Центр Довженка, в Україні трапилась наступна ситуація. На той момент вже існував Центральний державний кінофотофоноархів України – єдина в Україні спеціалізована державна архівна установа, спеціально створена для зберігання кіноспадщини (створений ще у 1932 році). Але, і це важливо підкреслити, ця установа була призначена для зберігання винятково кінодокументальної спадщини (документальне кіно, публіцистика, науково-популярні фільми). Ігрове кіно там не зберігалось. Можна вважати це пережитком радянських часів, бо комуністична партія вважала, що ігрове кіно не потребує зберігання, що це мотлох… Вже не важливо чому, але так було. І це була катастрофа. Для комуністичної влади було: документалістика – це реальне відображення історії, а художнє кіно є авторським вимислом.

Отже, станом на 1994 рік ми опинилися в ситуації, що документальне кіно зберігається в державному архіві, а що робити з художнім? Тим більше, що потенційний фільмофонд був великим – багато плівок зберігалось на кіностудії Довженка, Одеській кіностудії,  Ялтинській кіностудії, в телестудіях. Ці плівки з часом зникали або знищувались. Плюс, до того часу існувала Київська кінокопіювальна фабрика (власне сховищами якої і користується зараз Центр Довженка), у якої був свій величезний архів копій фільмів. І там насправді збереглася величезна кількість фільмів фактично в одиничному екземплярі, бо оригінал на той час вже був знищений, а копія зберіглася.

Тому від самого початку Центр створювали для зберігання художнього кіно. Але як і кожна самостійна одиниця, Довженко-Центр прагнув розвитку, і очевидно, що у них з часом виникло бажання, щоб все кіно зберігалось у них. З одного боку це, начебто, правильно. Адже дає можливість сконцентрувати в одному місці всю нашу кіноспадщину. А з іншого боку, це можливість отримувати значні прибутки від продажу кінокопій, представлення кіноспадщини на зарубіжних майданчиках тощо. Адже значна кількість фільмів, які знімалися і знімаються в Україні, використовують кадри кінохроніки, бо дешевше заплатити архіву і взяти кадри, як цвіте, до прикладу, яблуня, чим виїжджати до ботанічного саду, і там виставляти світло, налагоджувати увесь знімальний процес. А так, ти приїхав до архіву, скопіював 10 секунд потрібних кадрів, і все. При цьому хвилина копії з кінозапису коштує 64 гривні, а реально відзняти цю ж хвилину в реальному часі коштувало б кілька тисяч доларів. Це проста економіка, чому документальні фільми завжди будуть користуватись попитом.

Тобто ви хочете сказати, що суть проблеми полягає у фінансовому питанні?

З певної точки зору так, але це не найголовніше. Я хочу наголосити на іншому. Діяльність Центру Довженка щодо зберігання кіноспадщини завжди формували кінокритики, кінодослідники, але не професійні архівісти.

У 2015 році, коли я очолив Центральний державний кінофотофоноархів, уже був конфлікт інтересів між двома установами – тими, хто зберігає українську кінодокументалістику, і тими, хто мав зберігати українське художнє кіно. Кожна з цих установ мала свої відмінні підходи до роботи з кіноспадщиною. Яскравим прикладом може слугувати робота з каталогізації та оприлюднення інформації про наявну кіноспадщину України.

Наприклад, я дослідник і  мені потрібно щось дізнатися про фільм. Звідки я можу взяти цю інформацію? Тільки з каталогу. Якщо проаналізувати фільмовий каталог Центру Довженка, то до класичного архівного каталогу він ніякого відношення не має. Відсутня нумерація, немає покажчика, ми нічого не можемо дізнатися про жоден конкретний фільм з цього фільмофонду. От про що пересічному громадянину говорить назва фільму "Храм душі людської"? 25 хвилин, 702 метри – от і вся інформація. Чи от, наприклад, "Університет милосердя" – це оригінал, чи цифрова копія? Натомість, в справжніх архівних установах, таких як наприклад Центральний державний кінофотофоноархів України, видаються детальні кінолітописи, які дозволяють знайти все, що завгодно. Це і є робота професійних архівістів.

До прикладу, візьмемо відомі усім дослідникам видання "Кінолітопис. Анотований каталог кіножурналів, документальних фільмів і кіно- і телесюжетів". Тут і поділ за роками, і детальне анотування кожного фільму, і найголовніше – у вас є іменний і географічний покажчик. І з іншого боку відкриваємо фільмовий каталог Центру Довженка і мені, наприклад, потрібно знайти фільм про моє рідне село на Хмельниччині, але як я його маю знайти? А ніяк, в каталозі цієї інформації просто немає. Тобто ви бачите, чим відрізняється робота професійних архівістів від непрофесійних.

Чому тоді Центр Довженка представляє себе як найбільший національний  кіноархів української кіноспадщини?

От що таке Центральний державний кінофотофоноархів України сьогодні? Це понад 20 тисяч найменувань кінофільмів, кінозбірників, які знімалися на території України. Це кіноспадщина українських кіностудій починаючи з 1896 року по 1994-95 рік. Вся українська кінодокументалістика знаходиться там, це понад 70 тисяч одиниць зберігання "живих" коробок, не цифрових. Це реальна українська кіноспадщина. А що таке на сьогодні Центр Довженка?  Вони самі у себе на сайті пишуть так: "Станом на 1 січня 2021 року Фільмофонд Довженко-Центру налічує 9 773 одиниці обліку – 60 283 одиниці зберігання (більше 7 тисяч найменувань кінотворів) — художніх, анімаційних, документальних та науково-популярних фільмів здебільшого українського виробництва".

А формулювання "здебільшого" – зовсім не про більшість. Коли ми подивимося і проаналізуємо 7000 найменувань з фільмофонду Центру Довженка, то в нас виходить дивна ситуація, що 50% з них – це іноземні фільми, які надійшли їм на зберігання з фондів Києво-Могилянської академії...

От дивіться, ось в фільмовому каталозі є "Енциклопедія Британіка", тут – фільми студії Warner Brothers та студія "20 сторіччя фокс" ("Пригоди Шерлока Холмса"). Далі – "Довгий шлях додому", Walt Disney Productions… Або "Збірка двигуна" від United state office of education. Так, тут є цікаві фільми. Але тут немає українських фільмів.

Наприклад за 1950 рік з більше двох десятків фільмів в фільмкаталозі є лише два українських. І тільки після 90-х років вже більш-менш питому вагу в цьому фонді набирають саме українські стрічки. Кожен може відкрити розділ фільмофонд на сайті Центру і порахувати.

В цих іноземних фільмах, про які ми говоримо, згадується Україна?

Ні, це просто іноземні фільми.

Центр Довженка зберігає кіноспадщину загалом, не тільки українську. І це правильно, якщо говорити про центр як провідну установу зі збереження, дослідження та популяризації кінематографічної спадщини, але не як про державне підприємство.

Коли ЗМІ пишуть про "знищення української кіноспадщини", йдеться радше про розпорошення архівної колекції Довженко-Центра – фільмархіву, паперового архіву та музейного фонду. Але якщо передаватиметься все єдиним комплексом, то про знищення мови не йде.

Чи погоджуєтесь ви з думкою про те, що передача кіноархіву від Центру Довженка до будь-якої іншої установи завдасть Україні непоправних іміджевих втрат?

Відразу зауважу така передача не завдасть жодних втрат лише у одному-єдиному випадку – передачі архіву Центру Довженка до профільної архівної установи. Тоді не буде втрат ані іміджевих, ані фізичних. В усіх інших випадках – буде катастрофа! Але я дуже сподіваюся, що такого не буде. Тим більше, що й передавати кіноархів Центру просто немає кому.

Ми зараз говоримо про належні умови зберігання стрічок, вірно?

Не тільки. Дивіться, у нас є два закони – закон про кінематографію і закон про національний архівний фонд та архівні установи. До речі, опоненти реорганізації Центру Довженка постійно кажуть, що на них ці закони поширюються, але при цьому самі їх ніколи не дотримуються. От такий парадокс. В законі про кінематографію чітко прописано, що є державний фонд фільмів, і це державний заклад культури що здійснює архівну, наукову, дослідницьку діяльність з метою розвитку тощо. Тобто ми повертаємось до початку нашої розмови. Якщо ми визначаємо, що Центр Довженка є державним фондом фільмів, тоді давайте змінювати його статус, заберемо в них комерційну діяльність, ліквідуємо державне підприємство і створимо державний заклад культури. Тобто зробимо Центру належний юридичний статус. В чому тут може бути проблема, мені не зрозуміло.

Далі в законі написано – з метою "реставрування, збереження творів національної, світової кінематографічної спадщини, розповсюдження відповідної інформації". Добре, а в мене питання, а що означає "збереження твору"? Яке саме – постійне (довічне) чи тимчасове? Справа в тому, що в архівній справі є два поняття – постійне зберігання і тимчасове. Постійне означає фактично назавжди. Потрапило до архіву – і зберігається там завжди. Тимчасове означає, що ми користувалися цим фондом, але через якийсь момент ми його кудись передамо – в державну спеціалізовану архівну установу. Закон про кінематографію цього не визначає, на відміну від закону про архівну справу. Положення закону про архівну справу, зокрема статті 23 "Система архівних установ" та статті 31 "Архівні підрозділи державних органів, органів місцевого самоврядування, державних і комунальних підприємств, установ та організацій", чітко і однозначно визначають: "Державні і комунальні підприємства створюють архівні підрозділи для тимчасового зберіганняархівних документів, що нагромадилися за час їх діяльності, використання відомостей, що містяться в цих документах, для службових, виробничих, наукових та інших цілей, а також для захисту прав і законних інтересів громадян".

Згадуємо знову про статус Центру Довженка, і бачимо, що ні про яке споконвічне збереження кінофонду (не кажучи вже про те, що він не зовсім "український") не може йтись взагалі. Треба міняти статус.

Чому, на вашу думку, ця тема набула такого розголосу?

У мене немає відповіді. Можна припустити, що от всі ці питання "невизначеності", коли Центр – і не архів (можна зберігати, як завгодно), і не музей, і не наукова установа (не потрібно жодних вчених рад чи наукових праць), - комусь вигідні. Це мої здогадки, не більше. Натомість мене особисто на сьогодні значно більше турбує, що вже підготовлений проект постанови Кабміну про ліквідацію центральних державних архівів. Це – реально величезна катастрофа, що потребує медійного розголосу, бо я просто не розумію, як, наприклад, Центральний державний кінофотофоноархів, установа, якій 90 років, буде ліквідована. А куди усі фонди подінуть?... До речі, на Комітеті теж про це говорилося, але якось воно пройшло непоміченим. Це не настільки медійна тема, як конфлікт довкола Центру Довженка, на жаль.

Підсумовуючи, зазначу, що я категорично проти ліквідації Центру Довженка. І, зрештою, як видно з наказу, ліквідація не пропонується. В Центрі зібрано цікаву та унікальну колекцію кіноспадщини (це і кінофільми, і документи про кіно, тощо). В них наразі ідеальні умови для зберігання стрічок (і я проти того, щоб їх кудись рухали, принаймні до того моменту, коли буде створене нове сховище з відповідними кліматичними умовами зберігання). Очевидно, що Центр Довженка об'єднав навколо себе дуже потужну культурну спільноту, і вони дійсно молодці як проектні менеджери, як організатори заходів. Сьогодні вони є провідним презентаційним майданчиком української кінокультури. Ну так давайте саме таким його і зафундаментуємо. Іншими словами у нас банально стоїть просте питання організаційного характеру – надати Центру Довженка належного юридичного статусу і прибрати від них неналежні функції (бо це ненормально, коли основний заробіток "національного" кіноархіву складають кошти від здавання майна в комерційну оренду) – і все! А всі інші меседжі про "знищення української кіноспадщини" – це все маніпуляції для того, щоби залишити ситуацію в існуючому стані.

На вашу думку, чим завершиться вся ця ситуація?

Змінювати ДП "Національний центр Олександра Довженка" однозначно потрібно. Українську анімацію слід реанімувати, адже навіть немає сенсу обговорювати величезний патріотичний потенціал умовного мультфільму, наприклад, про пса Патрона. А далі вже поле для компромісу. Центр Довженка потрібен для української кінокультури, але зовсім в іншому статусі і з іншим функціональним наповненням, спрямованим на підсилення тих напрямів діяльності, які тісно пов’язані з дослідженням та популяризацією національної та світової кіноспадщини.

Тетяна Стежар

УНІАН в Google News