"Хлопчик у голубій масці": вижити після російського удару та надихати собою інших

Історія 9-річного Романа Олексіва, який отримав серйозні опіки тіла та втратив маму під час ракетного удару по Вінниці майже два роки тому, нікого не залишила байдужим. УНІАН поспілкувався з батьком хлопчика про тривале лікування сина та оптимізм Роми.

14 липня 2022 року розділило життя багатьох вінничан на "до" і "після". Російська ракета вдарила по середмістю Вінниці, поціливши в будівлю з офісними приміщеннями. Внаслідок удару загинули 27 людей, ще понад 200 отримали поранення. Серед них – семирічний Ромчик Олексів – львів'янин, який разом із мамою гостював у бабусі, а того дня прийшов на прийом до лікаря у медичний центр, розташований у зруйнованій російською ракетою будівлі. Мати Романа – Галина від отриманих травм загинула на місці, а хлопчик дістав тяжкі опіки тіла. Далі були місяці лікувань і реабілітації в українських та закордонних клініках. Як зараз живе хлопчик, чим займається, про що мріє, УНІАН розповів його тато – викладач Львівської національної музичної академії імені Миколи Лисенка Ярослав Олексів.

Самостійно вибрався із "пекла"

Дружина Ярослава Галина родом із Вінниччини. В липні 2022 року разом з сином Романом поїхала зі Львова до мами – у відпустку.

"Я мав приєднатися до них пізніше, за два-три тижні. Оскільки у музичній академії тривала вступна кампанія, а я був відповідальним секретарем приймальної комісії, тож змушений був затриматися, - розповідає Ярослав. - Того дня Галина з Романом чекали на прийом до лікаря у медцентрі. Роман добре пам'ятає той день, і попри все, часто розповідає про трагедію. Казав, що був вибух і раптом, за секунду, ще один. Він впав, а коли розплющив очі – все навколо горіло. Почав вибиратися з-під завалів, бо побачив вибиті двері. Йти не міг, тож повз, сідав, відпочивав. Так доповз до дверей, далі його побачили люди, віднесли до лікарів і вже "швидка" завезла в лікарню. Мами він не бачив, лише її волосся… Я так розумію, все було закидане камінням…".

Ромчик отримав 45% внутрішніх опіків і 35% зовнішніх, перелом руки, був перебитий м'яз правої ноги, осколкові поранення голови. Його мама загинула.

Хлопчик три дні пролежав у реанімації у Вінниці, а коли медики його трохи стабілізували, "швидкою" перевезли до Львова.

"Тут він теж пробув три дні в реанімації, далі "швидкою" його повезли в польське місто Жешув, а вже звідти – літаком до Німеччини, в Дрезден", - пригадує Олексій.

Вже переніс 33 операції

Вийти на німецьких медиків родині Олексів допомогли львівські лікарі через Міністерство охорони здоров'я України. Вони збирали консиліуми і самі визначали, де краще зможуть надати допомогу, адже у хлопця були сильні опіки. Подавали запити і в Польщу, і в Німеччину. Маленького пацієнта погодилася прийняти саме німецька клініка.

Ярослав розповідає, як налаштовував сина на те, що боротьба буде тривалою: "Коли він лежав у лікарні перебинтований, я йому казав – так не буде завжди. Пройде якийсь період, ми кудись поїдемо, побачимо щось нове".

Ромчик вже переніс тридцять три операції, але це ще не кінець, каже його батько. Хлопцю видалили нежиттєздатні тканини, уламки скла і мʼяз на нозі, замінили барабанну перетинку, провели трансплантації шкіри. Попереду – "пластика" та тривала реабілітація.

"Основні 27 операцій йому зробили за три місяці. Оперували тричі на тиждень – понеділок, середа, п'ятниця. Потім – двічі, а потім - раз… Так поступово зменшували. Пересаджували шкіру. Надалі ще заплановані оперативні втручання, потрібно буде робити пластику та пересаджувати волосся", - каже чоловік.

Лікування за кордоном не дешеве, але деякі операції покрила держава, дещо – програми фінансування ЄС чи німецьке страхування.

Маска, яка стримує ріст рубців

Вже майже два роки Ромчик носить на обличчі, руках та ногах спеціальні маски. Власне через фото у цих масках він став відомим на увесь світ – їх публікували практично усі іноземні ЗМІ.

"Це - спеціальна компресійна маска, рукавиці, нарукавники і колготи, аби притискати рубці, щоб вони не росли. Рубці мають тенденцію впродовж двох років рости. Відповідно маска їх притискає, вона обтяжуюча і не дає розростатися. Адже потім зрізати і шліфувати рубці надзвичайно важко", - розповідає батько хлопчика.

Носити ці маски Ромчикові залишилося відносно недовго – ще два-три місяці. Ярослав каже, він вже до них звик, бо розуміє, що це необхідно.

"Хоча ці маски дуже незручні – влітку в них спекотно, їх потрібно постійно змінювати, тіло змащувати кремом, щоб шкіра могла тягнутися. А коли знімуть маску, будуть ще робити пересадку волосся, операцію на вушках, які зберегли слух, а через декілька років – інші пластичні операції… Але це буде вже новий етап лікування", - говорить Ярослав.

Життя на дві країни

Наразі чоловік разом із 9-річним сином проживають у Німеччині. Роман вже добре вивчив німецьку і навіть дещо перекладає батькові. Хоча торік у вересні сім'я поверталася до Львова. Роман навіть почав тут відвідувати свою школу – він навчається у третьому класі.

"Роман ходить до німецької школи і після обіду онлайн займається в українській. Коли повернулися до Львова у вересні, то він до грудня відвідував звичайну школу. Але оскільки далі заплановані операції, довелося повернутися в Німеччину. Якщо дозволяє план операцій, є більші перерви між ними, то приїжджаємо до Львова. Він дуже хоче додому, до своїх однокласників, друзів. Сумує за ними", - ділиться Ярослав.

За словами чоловіка, однокласники як у німецькій школі, так і в українській сприймають Романа абсолютно нормально: "Діти дуже адекватні. Перед тим директор школи зібрала педколектив, все пояснила. Вчителі проговорили все це з учнями – чому він носить маску, щоб його не ображали і т.д., і немає жодних проблем. Навпаки, з'явилося більше друзів, бо він може розповісти багато цікавого, багато ж де їздив, щось бачив".

З вересня минулого року, повернувшись до Львова, Роман відновив заняття бальними танцями, якими рік займався до трагедії. Також почав грати на баяні, бо колись ходив у музичну школу.

"Моя дружина була акордеоністкою, я – баяніст. Тому Роман теж грає на баяні, більше я його вчу. Це для нього не лише якесь естетичне захоплення, а й реабілітація: баян - добрий інструмент для розробки пальців, так само як танці – заняття для розробки ноги. Осколками йому перебило м'яз на правій нозі, і він не міг піднімати стопу, не відчував там ні тепла, ні холоду, дотиків. Довелося заново вчитися ходити. Спочатку лікарі думали, що він не зможе цього зробити без спеціального пристосування – ортезу, що піднімає стопу. Він допомагає Роману тримати стопу в одному положенні, але коли він танцює, знімає його", - каже батько.

Як музикант і танцюрист хлопчик робить успіхи – наприкінці минулого року у Львові та Дрогобичі взяв призові місця на конкурсах.

Без емоцій та сентиментів

Втративши дружину, усі зусилля Ярослав спрямував на те, щоб максимально вилікувати сина. Через це йому навіть довелося покинути роботу декана у львівській консерваторії і тепер він батько-одинак, який живе від операції до операції Романа та викладає гру на акордеоні.

"Я полишив посаду декана, бо мушу бути з сином, а поєднувати це неможливо. Тут немає місця якимось сентиментам, емоціям. Треба дбати про нього, аби він якомога швидше став здоровим наскільки це можливо, і міг жити своїм життям", - каже Ярослав.

За його словами, попри юний вік, Роман має два улюблені вислови, які вигадав сам.

"Перше, що любить говорити: "Є діло – є радість", а друге: "Без ніг – нема доріг"", - цитує сина Ярослав.

Чоловік зізнається, що всі думки спрямовані лише на сина, відповідно, це і дає сили жити.

"Стараюся його зацікавлювати чимось, щоб це не була лише школа, адже він навчається одразу у двох школах. Також треба займатися на баяні і танцями. Окрім того, є процедури. Тож день у нього дуже насичений. Тому ми намагаємося знайти можливість кудись поїхати, розвіятися. Емоційна складова теж дуже важлива у процесі одужання та реабілітації", - говорить чоловік.

Попри складні травми, окрім танців і музики, Роман виконує ще й важливу соціальну місію – доносить світові правду про війну в Україні. Зокрема, зустрічався з Папою Римським та українським футболістом Олександром Зінченком.

"Зустріч з Папою Римським нам запропонували з організації "Unbroken", де проходять реабілітацію військові… Була поїздка для дітей, серед них була і Яна Степаненко, яка постраждала внаслідок удару по Краматорську. Ми погодилися, це було дуже цікаво, зустрілися з італійськими дітьми, розповіли свої історії. Світ має знати правду про війну в Україні. Ми хочемо своїм прикладом показати, що не потрібно здаватися і слід працювати над собою", - вважає Ярослав.

А ще про Романа у Лондоні зніматимуть художній фільм. Його продюсером та режисером став Костянтин Бідненко.

"Він написав мені у соцмережах, запропонував зняти кінокартину. Ми з Романом погодилися. Це буде короткометражний, але художній фільм. Сюжет будується на реальних подіях, на історії Романа. Це теж така собі соціальна місія, де пояснюється, що сталося, чому він у масці ходить тощо. Так можна буде більше донести до людей у різних країнах, що відбувається в Україні. Зараз всі разом втілюємо цю ідею в життя. Це непросто, бо потребує багато коштів. Зйомки мають початися наприкінці травня", - пояснив Олексів.

Роман глобальних мрій та планів на майбутнє не має, каже його батько. Найперше, хоче повернутися додому. Для цього потрібно, щоб закінчилася війна. А ще хоче сконструювати свою машину (останнім часом дуже захопився автомоделюванням) і кудись поїхати, побачити світ.

Батькам, які через війну опинилися у подібній ситуації, Ярослав радить тримати дітей у позитивному психоемоційному стані, постійно їх заряджати та здійснювати мрії. Тоді маленькі українці швидше одужуватимуть та повертатимуться до нормального життя.

Мирослава Бзікадзе

УНІАН в Google News