"Каразінський університет розвивається завдяки людям і вірності своїй місії", - ректорка Тетяна Кагановська

Ректорка Харківського національного університету імені В.Н. Каразіна Тетяна Кагановська розповіла, як заклад пережив повномасштабне вторгнення і продовжує працювати у прифронтовому місті, зберігаючи при цьому поважні позиції у міжнародних рейтингах.

У червні цього року британська аналітична компанія Quacquarelli Symonds оприлюднила рейтинг QS World University Rankings 2027, що оцінює університети по всьому світу. За місця в рейтингу змагаються як заклади освіти зі століттями історії, так і нові молоді університети. За результатами рейтингу Харківський університет імені В.Н. Каразіна посів позицію 851–900 у глобальному масштабі та зберіг друге місце серед закладів вищої освіти України, розділивши його з КПІ імені Ігоря Сікорського.

Ми зустрілися з ректоркою Каразінського університету Тетяною Кагановською, щоб дізнатися: як у прифронтовому місті надають освіту світового рівня, приваблюючи дедалі більше абітурієнтів. За її словами, справа у людях і цінностях Каразінської спільноти, яка за будь-яких умов рухається вперед.

Пані Тетяно, давайте розглянемо рейтинг QS. Три українських виші увійшли до світового топ-1000 закладів вищої освіти. Два київських, один харківський. Що це значить персонально для вас та університету?

Для мене особисто і для всього Каразінського університету це насамперед визнання праці нашої університетської спільноти. За кожною позицією в міжнародному рейтингу стоять конкретні люди – науковці, викладачі, здобувачі освіти, співробітники, які щодня своєю працею формують репутацію університету. Саме їхня відданість, професіоналізм і відповідальність є основою цього результату.

Особливої ваги це досягнення набуває сьогодні, коли Харків залишається прифронтовим містом, а університет живе й розвивається в умовах повномасштабної війни. Попри всі виклики, наша спільнота продовжує навчати, досліджувати, виконувати свою суспільну місію, реалізовувати міжнародні проєкти, підтримувати високу академічну якість і доводити, що справжній університет визначається насамперед людьми та цінностями, які їх об'єднують.

Рейтинг QS є одним із найбільш авторитетних міжнародних академічних рейтингів, тому присутність Каразінського університету серед найкращих закладів вищої освіти світу має для нас особливе значення. Важливо й те, що суттєву роль у досягненні результату відіграють показники академічної репутації та визнання серед роботодавців. Це свідчить про високий рівень довіри до університету з боку міжнародної академічної спільноти, наших партнерів і професійного середовища в різних країнах світу.

Водночас цей результат є визнанням роботи наших науковців. Каразінці продовжують публікувати результати досліджень у провідних міжнародних виданнях, брати участь у глобальних наукових проєктах, розвивати співпрацю з університетами та дослідницькими центрами різних країн.

Для мене це також нагадування про відповідальність. Високі позиції в міжнародних рейтингах не є для нас самоціллю. Проте це виразний показник того, наскільки університет виконує свою місію: створює знання, виховує відповідальних фахівців, підтримує суспільство у складні часи та гідно представляє Україну у світі. Саме в цьому я бачу головну цінність такого результату.

Давайте поговоримо про умови навчання. Каразінський університет не був релокований і залишається працювати у Харкові. Як вам вдається організувати освітній процес в умовах прифронтового міста?

У березні 2022 року це було спільне рішення адміністрації, факультетів, інститутів і всіх підрозділів університету. Каразінська спільнота одностайно вирішила залишитися в Харкові й відмовитися від релокації в більш безпечні регіони України. Це було непросте рішення, але воно було свідомим.

Попри всі загрози перших місяців повномасштабної війни, коли бої точилися на околицях міста, а Харків щодня зазнавав артилерійських обстрілів, ми розуміли: Каразінський університет для Харкова – це один із символів міста, університет, який протягом двох століть формував його інтелектуальне, наукове й культурне середовище. Тому рішення залишитися мало не лише організаційне, а й глибоке суспільне значення. Для багатьох харківців воно стало важливим психологічним сигналом: місто живе, працює, не втрачає своєї опори й віри в майбутнє.

Я часто кажу, що Каразінський університет – це форпост свободи. Саме тут завжди народжувалися нові ідеї, формувалася вільна думка, виховувалися покоління людей, які змінювали країну. Ми усвідомлювали, що якщо університет залишить Харків, місто втратить частину своєї ідентичності. Саме тому ми залишилися. Каразінці не могли вчинити інакше.

Навесні 2022 року освітній процес відбувався переважно в асинхронному режимі. Водночас ми змогли зберегти всі ключові цифрові ресурси університету, насамперед освітні, зокрема завдяки використанню хмарних технологій. Це дозволило доволі швидко перейти до повноцінного онлайн-навчання із синхронною взаємодією викладачів і студентів.

Кризу неможливо подолати лише управлінськими рішеннями. Її долають люди, які довіряють одне одному, поділяють спільні цінності й розуміють, заради чого продовжують свою справу. Саме це дало Каразінському університету можливість не просто вистояти, а й зберегти свою якість, місію та розвиток.

Скільки студентів навчалося в університеті у лютому 2022 року? Чи надавали ви їм допомогу, які задачі тоді виконували?

На початок повномасштабного вторгнення в університеті навчалося майже 13 тисяч українських студентів і ще близько 4,5 тисячі іноземних. Працювали тисячі викладачів і співробітників. Але вже 24 лютого ми перестали мислити категоріями статистики. За кожною цифрою ми бачили конкретну людину – її безпеку, її родину, її майбутнє.

У перші години війни університет фактично став великим гуманітарним і координаційним центром. Ми організували гуманітарний штаб, який працював практично цілодобово. Потрібно було евакуювати студентів із гуртожитків, допомогти тим, хто залишився без транспорту, житла чи зв'язку, підтримати іноземних студентів, які опинилися далеко від своїх родин. Частину студентів буквально виводили рейками метро до залізничного вокзалу.

Водночас університетські гуртожитки стали прихистком для внутрішньо переміщених осіб. Це означало нові завдання – забезпечити людей теплом, харчуванням, медикаментами, найнеобхіднішими речами, організувати побут, підтримати тих, хто втратив дім. Наші співробітники працювали без вихідних, часто виконуючи те, що ніколи не входило до їхніх посадових обов'язків.

Паралельно ми думали про майбутнє. Рятували лабораторії, наукове обладнання, музейні колекції, бібліотечні фонди, цифрову інфраструктуру. Уже тоді було зрозуміло, що війна не завершиться швидко, а отже потрібно зробити все, щоб університет не лише вистояв, а й зберіг свій науковий та освітній потенціал.

Дуже швидко ми відновили освітній процес. Спочатку працювали в асинхронному форматі, адже люди перебували в різних країнах і часових поясах. А вже з 28 березня 2022 року повернулися до повноцінного онлайн-навчання. Для нас було принципово важливо, щоб студенти не втратили можливість навчатися, а викладачі – продовжували працювати. Освіта з того часу теж стала проявом стійкості.

Я добре пам'ятаю ті місяці. Кожен ранок починався з головного запитання: чи всі живі, чи всі вийшли на зв'язок, кому потрібна допомога. І лише після цього ми переходили до інших справ. Саме тоді я ще раз зрозуміла, що університет виконує значно ширшу місію, ніж лише освітню. У кризові часи він стає осередком довіри, взаємної підтримки, відповідальності й людської солідарності.

Мені здається, саме це і допомогло Каразінському університету вистояти. Не якийсь особливий алгоритм чи готовий план дій, а люди, які щодня брали на себе трохи більше відповідальності, ніж вимагала їхня посада. І саме з цієї відповідальності народжується справжня університетська спільнота.

Відомо, що Каразінський університет постраждав від російських обстрілів. Наскільки значні їхні наслідки?

Наслідки надзвичайно масштабні. З лютого 2022 року внаслідок постійних обстрілів Харкова та Харківської області пошкоджено або зруйновано 39 об'єктів університетської інфраструктури. Серед них – 8 навчальних корпусів, 9 гуртожитків, будівля Центральної наукової бібліотеки, Музей природи, спортивний корпус "НСЦ "Каразінський", Медичний комплекс, Ботанічний сад, філія ННІ астрономії, навчальні майстерні та Віварій. Постраждали також об'єкти відпочинкової інфраструктури – база "Фігуровка" та спортивно-оздоровчий табір "Буймерівка". Лише з початку 2025 року пошкоджено ще 9 об'єктів університетської інфраструктури.

За попередніми оцінками, сума збитків від пошкодження та руйнування матеріально-технічної бази університету становить 4,6 мільярда гривень. Екологічні збитки, завдані університету, перевищують 7,5 мільярда гривень. За фактами руйнування будівель, пошкодження унікального лабораторного обладнання та інших матеріальних цінностей порушено 37 кримінальних проваджень. Загальна вартість втраченого й пошкодженого обладнання та устаткування перевищує 67 мільйонів гривень.

Але, говорячи про ці цифри, важливо пам'ятати, що вони відображають лише матеріальну сторону втрат. За кожним зруйнованим корпусом стоять роки праці багатьох поколінь науковців, викладачів і студентів, унікальні наукові школи, дослідницьке обладнання, музейні колекції, простори, у яких формувалася університетська традиція.

Проте попри масштабні втрати університет не припинив працювати ні на один день. Ми продовжуємо навчати студентів, проводити дослідження, розвивати міжнародну співпрацю й уже сьогодні думаємо про майбутнє відновлення. Для нас відбудова – це можливість створити сучасний університет, який відповідатиме викликам наступних десятиліть, зберігши при цьому свою історію, академічні традиції та місію.

А щодо вас персонально? Були повідомлення, що ваш будинок теж був зруйнований. Не планували переїхати в більш безпечне місце?

Ні, ми з чоловіком Олександром свідомо прийняли рішення залишитися в Харкові. Він також каразінець, людина, глибоко пов'язана з університетом і нашою спільнотою. Від перших днів повномасштабного вторгнення він активно долучився до вирішення гуманітарних питань і підтримки людей.

Для мене це був внутрішній вибір. Адже я переконана, що в найважчі часи керівник має бути поруч зі своєю спільнотою, розділяти з нею відповідальність, тривогу, надію і щоденну працю. Я не уявляла, що можу керувати університетом на відстані, коли наші студенти, викладачі та співробітники залишаються в Харкові.

У кризові моменти особливого значення набуває саме присутність. Не тому, що одна людина здатна вирішити всі проблеми, а тому, що вона може дати іншим відчуття опори. Коли колеги чи випускники говорили мені: "Коли бачимо, що ректор поруч, стає спокійніше", я розуміла, що наше рішення залишитися було правильним.

Війна торкнулася й моєї родини. На Великдень 2024 року керована авіабомба зруйнувала наш будинок і сусідні оселі. На щастя, ніхто не загинув. У той момент нас не було вдома. Проте в момент вибуху я була за 50 метрів від дому і це буквально врятувало життя.

Після таких подій неминуче переосмислюєш багато речей. Усвідомлюєш, наскільки крихким може бути все матеріальне і наскільки справжньою цінністю є люди, взаємна підтримка, довіра, можливість бути поруч. Будинок можна відбудувати. Набагато важливіше зберегти спільноту, людську гідність і віру в майбутнє.

Ось це, мабуть, і є головним уроком останніх років. Стійкість народжується не лише з мужності окремої людини. Вона народжується зі спільності, коли люди підтримують одне одного, не втрачають відповідальності й продовжують працювати заради майбутнього. Саме це дає сили жити, працювати й розвивати університет навіть у найскладніші часи.

Чи було вам страшно?

Звичайно, було страшно. Думаю, не знайдеться людини, яка пережила перші місяці повномасштабної війни в Харкові й скаже, що не відчувала страху. Страх – це природна реакція на небезпеку. Інше питання – що ми робимо зі своїм страхом. Чи дозволяємо йому визначати наші рішення, чи знаходимо в собі сили продовжувати діяти.

Ситуація в Харкові була надзвичайно напруженою – і психологічно, і фізично. Ми всі жили в умовах постійної невизначеності. Проте коли студенти, викладачі, випускники бачили, що університет працює, що його керівництво залишається в Харкові, це ставало своєрідним сигналом: ми вистояли, ми продовжуємо жити й розвиватися, ми віримо в наше місто.

Мені здається, що університети мають особливу місію в часи випробувань. Вони покликані підтримувати суспільство, зберігати тяглість культури, бути простором, де народжується надія на майбутнє. Тому для мене було важливо, щоб Каразінський залишався в Харкові не лише фізично, а й символічно.

Каразінський університет – це серце Харкова. Воно має продовжувати битися, давати сили та нагадувати всім нам, що навіть у найтемніші часи життя триває.

Ви стали першою жінкою на чолі Каразінського університету, вигравши вибори у 2021 році. Цьогоріч закінчується п’ятирічний контракт. Чи плануєте знову подавати свою кандидатуру на посаду ректора?

Так, цього року в Каразінському університеті відбудуться вибори ректора, і я прийняла рішення знову подати свою кандидатуру.

Для мене це рішення пов’язане не стільки з посадою, скільки з відповідальністю. Я очолила університет влітку 2021 року, лише за кілька місяців до повномасштабного вторгнення. Відтоді весь мій ректорський термін минув в умовах війни. Разом із нашою спільнотою ми пережили надзвичайно складний період і водночас змогли не просто зберегти університет, а забезпечити його розвиток. Тому сьогодні я відчуваю відповідальність завершити процеси, які були розпочаті, і продовжити рух уперед.

Можливо, це прозвучить дещо піднесено, але я справді сприймаю це як свою місію. Не тому, що вважаю себе незамінною. А тому, що вірю: людина, яка розділила з університетом найважчі випробування, повинна зробити все можливе, щоб провести його і до нового етапу розвитку.

Чесно кажучи, мене ніколи не надихала сама думка залишитися в історії як перша жінка-ректор Каразінського університету за понад 220 років його існування. Значно важливіше для мене, щоб через роки говорили про інше: що в один із найскладніших періодів своєї історії Каразінський університет вистояв, зберіг себе і став сильнішим.

Війна принесла багато втрат і болю, але водночас вона дуже чітко показала справжню цінність людей і спільнот. Я добре пам’ятаю перші місяці вторгнення, коли на телефон надходили повідомлення: "Вибачте, я поїхала", "Вибачте, я поїхав". І я ніколи нікого не засуджувала за цей вибір. Кожен рятував себе і своїх близьких так, як вважав за потрібне.

Але водночас поруч залишилися люди, які свідомо вирішили продовжувати працювати для університету й для Харкова. Саме завдяки цій команді сьогодні ми реалізуємо проєкти, які ще кілька років тому здавалися надто амбітними. Ми створюємо нові освітні простори, підтримуємо студентів і співробітників, розвиваємо міжнародні партнерства, модернізуємо лабораторії, залучаємо кошти для науки та освіти.

І, мабуть, найважливіше – ми зберігаємо найвищу якість освіти та науки. Це підтверджують і результати наших студентів та науковців, і присутність Каразінського університету в авторитетних міжнародних та національних рейтингах. Але для мене головний показник – це те, що навіть у час війни молоді люди продовжують обирати Каразінський, довіряють нам своє майбутнє, а наші випускники залишаються частиною великої університетської родини.

Саме заради цього майбутнього я готова продовжувати працювати.

Скільки зараз студентів навчається в Харківському національному університеті імені В. Н. Каразіна? 

Якщо говорити про кількість здобувачів, то найбільш об'єктивні цифри кожен заклад вищої освіти має у грудні, коли ще не відбувся випуск магістрів. Станом на кінець минулого року загальна кількість здобувачів вищої освіти та інтернів у Каразінському університеті перевищувала 16 тисяч осіб.

Але для мене значно важливіші не цифри, а люди, які за ними стоять. Наші студенти – це покоління, яке формувалося в надзвичайно складних умовах. Вони пережили пандемію, повномасштабну війну, постійні повітряні тривоги, вимушені переїзди. І попри це вони не втратили бажання навчатися, досліджувати, розвиватися, будувати своє майбутнє в Україні. Це надзвичайно сильні, зрілі й мотивовані молоді люди.

Саме студенти є головною силою університету. Вони ставлять запитання, шукають нові рішення, формують атмосферу творчості й розвитку. Саме вони визначатимуть, якою буде Україна після перемоги – у науці, медицині, освіті, бізнесі, державному управлінні, культурі. Тому інвестиція в студентів – це інвестиція в майбутнє нашої держави.

І я щиро вдячна нашим студентам за їхню довіру, вірність і любов до Каразінського університету. Попри всі труднощі вони свідомо обирають навчатися саме тут, залишаються частиною нашої академічної спільноти, підтримують університет і один одного. Для мене це не лише показник високої репутації університету, а й велика відповідальність. Ми повинні зробити все, щоб ця довіра була виправданою, а кожен студент мав можливість реалізувати свій талант і свій потенціал.

Іноземці навчаються в українському виші попри війну?

Так, іноземні студенти навчаються в Каразінському університеті. Їх стало значно менше, ніж до повномасштабного вторгнення, але вони залишаються з нами, і це для нас має особливе значення. Ми докладаємо зусиль, щоб Каразінський і надалі був частиною глобального академічного простору.

Іноземних студентів приваблює передусім якість освіти, міжнародна впізнаваність університету, його позиції у світових рейтингах, а також орієнтація на наукові дослідження та міжнародну співпрацю. Але не менш важливою є сама атмосфера Каразінського – середовище, в якому поєднуються академічна свобода, взаємоповага і підтримка.

Чи змінився рівень підготовки молоді? Чи задоволені ви якістю освіти першокурсників?

Що стосується рівня підготовки першокурсників, то він, безумовно, неоднорідний – як і в будь-якому великому університеті. Але я бачу головне: мотивацію. Сучасні студенти приходять із дуже різним освітнім досвідом, однак їх об’єднує прагнення вчитися, розвиватися і знаходити своє місце у світі, який стрімко змінюється.

І саме це для нас є визначальним. Ми бачимо в наших першокурсниках великий потенціал і водночас відчуваємо відповідальність за те, щоб цей потенціал був реалізований максимально повно.

Які спеціальності користуються найбільшим попитом? 

Каразінський університет здійснює підготовку фахівців за 47 спеціальностями з десяти галузей знань. Найбільшим попитом серед вступників, природно, користуються ті напрями, які є найбільш затребуваними в суспільстві. Це менеджмент, маркетинг, психологія, міжнародні відносини, комп’ютерні науки, кібербезпека та захист інформації, філологія (англійська мова та література), право, стоматологія, медицина.

Водночас для нас важливою стратегічною задачею є посилення інтересу до природничих спеціальностей. Саме тут Каразінський університет має потужні наукові школи, які відомі далеко за межами України. Ми системно працюємо над тим, щоб підвищувати привабливість цих напрямів ще на етапі шкільної освіти, показуючи, що природничі науки сьогодні – це основа технологічного розвитку, інновацій і майбутніх відкриттів.

Велику роль у популяризації науки серед школярів і майбутніх вступників відіграють сучасні освітні простори, зокрема "Музей науки", створений за сприяння Малої академії наук України в освітньо-науковому просторі "Ландау". Такі ініціативи дозволяють молоді побачити науку як живий процес – як дослідження, експеримент і шлях до розуміння світу.

Для Каразінського університету важливо не лише реагувати на попит, а й формувати його. Через якісну освіту, сильні наукові школи та культуру мислення, яка допомагає студентам обирати професію усвідомлено й відповідально.

Як сьогодні змінюється роль університету в суспільстві?

 Сучасний університет не може залишатися лише місцем, де людина отримує диплом. Ця модель поступово відходить у минуле, і особливо це відчутно в Україні сьогодні, під час війни, особливо в Харкові.

Довгий час університет сприймався як етап життя: прийшов у сімнадцять років, отримав освіту, вийшов у професію. Але сучасний світ давно вийшов за межі такої логіки, а війна лише прискорила ці зміни. Сьогодні університет має ставати простором, куди людина може повертатися в різні періоди життя – щоб здобути першу професію, перекваліфікуватися, знайти підтримку після втрат, реалізувати ідею, провести дослідження чи просто відчути, що ти не один.

Університет є свого роду з'єднуючою ланкою – між поколіннями, між наукою і суспільством, між досвідом і молоддю, між людиною і її майбутнім. І саме такі мости сьогодні особливо потрібні Україні.

Війна дуже чітко показала: університет – це спільнота людей, яка бере на себе значно ширшу відповідальність, ніж суто освітня чи наукова функція.

Яку роль у цьому відіграють нові соціальні групи, зокрема ветерани та громади?

Сьогодні до університету приходять ветерани й ветеранки, які повертаються з війни й шукають нову професійну траєкторію, можливість навчатися й відновлюватися. Приходять їхні родини, фахівці громад, психологи, соціальні працівники, які мають навчитися працювати з новою реальністю.

І університет має бути для них відкритим простором знань, довіри й підтримки. Саме тому ми розвиваємо Центр ветеранського розвитку. Сьогодні вже сформовано 87 освітніх програм за запитами ветеранів, підготовлено 354 фахівці із супроводу ветеранів з 11 областей України, і ми працюємо з громадами, зокрема прифронтовими, як-от Циркунівська громада.

Але є ще один принцип, без якого неможливо побудувати дієву ветеранську політику: "Нічого про ветеранів без ветеранів". Ми не можемо ухвалювати рішення за людей, чий досвід війни змінив їхнє життя. Ми маємо слухати, залучати й працювати разом. Саме ветерани й ветеранки найкраще знають, які знання, сервіси та можливості потрібні для успішного повернення до цивільного життя. Їхній голос має бути визначальним у формуванні освітніх програм, університетських сервісів і державних рішень.

Для Каразінського університету ветеран - це партнер, експерт і носій унікального досвіду, який здатен збагачувати університетське середовище, формувати нові підходи до освіти, лідерства, відповідальності та служіння суспільству.

Повернення ветеранів до цивільного життя є показником зрілості всього суспільства. І університети мають бути серед тих інституцій, які допомагають цю зрілість формувати. Через освіту, партнерство, повагу до досвіду захисників і спільну відповідальність за майбутнє країни.

Не менш важливою є робота з громадами. Університет має бути не лише для студентів, а й для спільнот, з якими він працює. Громади потребують фахової експертизи, освітніх програм, управлінських рішень, аналітики, підготовки кадрів, психологічної підтримки. І ми бачимо свою роль у тому, щоб працювати разом із ними, а не замість них.

Яскравий приклад – Близнюківська громада. За участі університетських експертів змогла перезапустити систему охорони здоров’я і створити сучасний медичний комплекс із залученням підготовлених Каразінським університетом фахівців.

А як щодо ментального здоров'я?

Так, дійсно, ще один критично важливий напрям. Ми живемо в умовах тривалого стресу, і університет має бути не лише освітнім, а й безпечним психологічним середовищем. Каразінський університет є учасником програми "Ти як?" під патронатом Олени Зеленської. У нас працює один із перших в Україні Центрів ментального здоров’я, який щороку проводить понад 1500 консультацій.

Ми намагаємося бачити людину цілісно – не лише як студента чи працівника, а як особистість із досвідом, травмами, силою і мріями. Тому інклюзивність, безбар’єрність, підтримка, культура поваги – це не додатки до освіти, а її сутність.

Ми живемо в час, коли людина протягом життя багаторазово змінює професію і повертається до навчання. Тому університет має стати простором безперервної освіти – місцем, куди повертаються, коли потрібні нові знання і нові сенси.

Якою є соціальна місія університету?

На мою думку, соціальна місія університету полягає в тому, щоб підтримувати кожного, хто цього потребує, в кризах і викликах, працювати з громадами, ветеранами, бізнесом і державою, створювати простір довіри й відновлення.

І якщо університет здатен бути поруч із людиною в момент її вибору, втрати, відновлення чи пошуку нового шляху – тоді він справді виконує свою місію. Тоді він стає простором, куди повертаються, щоб розвивати себе, підтримувати інших і будувати майбутнє країни.

Тетяна Стежар

УНІАН в Google News