Лікарям додалися відрядження на звільнені території для допомоги населенню / фото надані Костянтином Демківим

Лікар "швидкої" Костянтин Демків: Вразило, як на Херсонщині ми роздавали ліки, а люди питали: "Що ми вам винні?"

15:24, 07.02.2023
13 хв. Інтерв'ю

Старший лікар Смілянської станції швидкої медичної допомоги Черкаського обласного центру ЕМД та медицини катастроф Костянтин Демків в інтерв’ю УНІАН розповів про свої відрядження на деокуповану Херсонщину, проблеми з медициною на територіях, звільнених від окупантів, та відновлення життя місцевих мешканців.

Як давно ви працюєте лікарем екстреної меддопомоги?

На швидкій допомозі працюю не дуже давно – з 2020 року. До цього я працював лікарем-фтизіатром, лікував туберкульоз. Перейшов на "швидку", тому що тут інтенсивніша, більш напружена робота, яка вимагає швидких дій, швидкого усвідомлення ситуації.

Тобто не вистачало адреналіну?

Відео дня

Десь так, приблизно.

Що у вашій роботі найскладніше?

Найскладніше, напевно, дивитися на страждання. Коли якась серйозна ситуація, ти приїжджаєш і бачиш, що пацієнт не зможе вижити, попри надану допомогу. Особливо, коли це стосується дітей. Дуже тяжко сприймається. У людини є останні подихи, останні ознаки свідомості, але травми несумісні з життям... І це найтяжче – смерть на очах.

А що є найбільшим страхом для лікаря "швидкої"?

Напевно, для будь-якого лікаря найбільшим страхом є зробити таку помилку, від якої буде залежати життя пацієнта.

Як ваша робота змінилася після повномасштабного вторгнення Росії в Україну?

Стала більш напруженою у деяких випадках. З’явилося обслуговування викликів від військових. Часто це транспортування хлопців, які постраждали, для розвантаження лікарень, розташованих ближче до лінії фронту.

Разом з цим, з’явилося багато дальніх поїздок. Раніше ми здійснювали діяльність по місцю обслуговування – у Черкаській області. А тепер значно збільшилася відстань, ще додалися відрядження на звільнені території для допомоги населенню.

Чим відрізняється надання допомоги в умовах війни від довоєнного часу?

Повітряні тривоги, перебої зі світлом дуже сильно впливають. Особливо, коли приїжджаєш на виклик і під ліхтариками намагаєшся надати медичну допомогу. Умови набагато складніші, ніж у довоєнні часи.

Ви двічі їздили у відрядження на деокуповані території в Херсонській області. Якою була ваша місія?

Допомагати людям – це основна моя місія. Ми обслуговували як виклики, так і їздили селами, запитували й пропонували медичну допомогу.

Але проблема в чому – там майже не залишилося медицини, не залишилося лікарів (спеціалістів або немає, або дуже обмежена кількість). Люди, звільнені від російської окупації, залишилися без медичної допомоги. Відсутній зв’язок та можливість доїхати навіть якимось громадським транспортом до лікарні. На деокупованих територіях багато літніх людей, а у них немає змоги придбати навіть звичайні гіпотензивні засоби, щоб знизити собі тиск. Аптеки не працюють, транспорт відсутній.

На деокупованих територіях багато літніх людей / фото надані Костянтином Демківим

У яких саме населених пунктах ви були?

Фактично, вся Великоолександрівська громада. Там багато селищ - Кочубеївка, Брускинське, Давидів Брід тощо. Ми об’їздили усі населені пункти, що там є – від великих до малих.

А як і де ви там жили?

Спочатку громада Кочубеївської сільської ради нам виділила будинок для проживання, зручностей нам вистачало. А потім, коли були звільнені інші території, нас перемістили до Великоолександрівської районної лікарні, там виділили палату. Нам дали приміщення, у якому до цього жили військові РФ.

У якому стані були місцеві лікарні?

Коли ми заїхали у Великоолександрівську лікарню, то, на момент деокупації, там були вибиті майже всі вікна, пошкоджений дах та замінована територія. Там було пошкоджено все обладнання, усі кабінети.

Спеціалісти ЗСУ, спільно з ДСНС, розмінували територію. Потім швидко засклили вікна. Там все досить швидко відбудували, забезпечили електроенергію, водопостачання. Були відключення, але встановили генератори.

Їхати на деокуповані території було суто ваше бажання, чи так вирішило й розподілило сили керівництво?

З перших днів війни у мене було бажання допомагати, наскільки це можливо. Керівництво знало, що я не проти. І коли повідомили, що є така можливість - поїхати й попрацювати, то я одразу погодився.

У тих селах, що не дуже зруйновані, залишалося 30-50% людей / фото надані Костянтином Демківим

Чи багато людей залишалося під окупацією?

Якщо казати приблизно, то в тих селах, що не дуже зруйновані, залишалося 30-50%. У більш зруйнованих селах – десь до 20%. В основному, це були люди старшого віку, які звикли до своєї землі й не хотіли виїжджати звідти. Досить рідко залишився на тих територіях хтось з молоді. Діти були, але теж дуже мало. Я зустрічав дітей десь приблизно шести, десяти, дванадцяти років.

З якими скаргами до вас найчастіше зверталося місцеве населення?

Оскільки, в основному, там залишилися люди старшого віку, то звертались з такими недугами як цукровий діабет, проблеми з колінами, спиною, тиском. Тобто мова про хронічні захворювання. А засобів для самостійного лікування не було. Ми їм видавали ліки з приблизним розрахунком на термін від 15 днів до місяця, щоб вони могли забезпечити собі лікування, наприклад, гіпертонічної хвороби. Також чимало респіраторних захворювань - нежить, температура, кашель.

Під час військових дій деякі люди були поранені, вони якимось чином самі себе лікували, перебинтовували, мазали антисептичними розчинами: зеленкою, йодом. Але наслідки травм залишилися – це і рубці, і болісні відчуття, по-різному. Пацієнтів з такими травмами було багато.

Надавали допомогу пацієнтам, які постраждали від мінно-вибухових травм в той період, коли ми там були. В основному, це були перевезення – пацієнта доставляли до найближчого лікувального закладу, наприклад, у нас це була Великоолександрівська лікарня. Там запрацював тимчасовий пост, на якому були військові хірурги та анестезіологи. Вони стабілізували пацієнтів, і ми транспортували їх далі, до Кривого Рогу.

Крім того, люди починали повертатися до своїх домоволодінь, які були заміновані. Наражалися на залишені вибухові предмети й отримували травми, несумісні з життям. Ми часто чули про такі історії.

Люди починали повертатися до своїх домоволодінь, які були заміновані / фото надані Костянтином Демківим

Чи були ще якісь екстрені виклики?

Інсульти, інфаркт в одного дідуся, мінно-вибухова травма у нашого військового. Під час виконання своїх службових обов'язків він наступив на міну, йому частково ампутували ногу.

Тяжку, теж мінно-вибухову травму отримав сапер, який проводив розмінування, а залишений предмет здетонував. Чоловік дістав тяжке поранення в голову. Він перебував без свідомості, його перевезли до Кривого Рогу...

Чи були серед місцевих люди з такими серйозними захворюваннями як онкологія?

Так. Ми були в одного дідуся у селі Давидів Брід. У нього тяжке захворювання – онкологія. За ним доглядає бабуся – його дружина. Хата майже розтрощена, вони живуть у літній кухні, світла немає. Допомоги медичної теж немає, немає нікого, хто б до них ходив, допомагав робити перев'язки дідусю, знеболювати його. Бабуся все робила своїми силами.

Стосовно цього випадку мене сильно вразили наші військові. Одразу після деокупації туди ще не запускали швидку допомогу, територія була замінована, багато ще залишалося диверсійно-розвідувальних груп. Дідусь вже не міг самостійно ходити, бабуся також не могла йому в цьому допомагати. А хлопці часто приходили, щоб вивести дідуся надвір…

Наші військові медики відвезли старенького до Кривого Рогу, щоб його обстежили, призначили ліки, та повернули.

Найбільше, що там запам'яталося – це посмішки / фото надані Костянтином Демківим

Можливо, вам доводилося спілкуватися з місцевими медиками, які були в окупації?

Я зустрів лише одну фельдшерку. Вона працювала в селі, яке не дуже постраждало. Російські війська там не залишалися на постійне базування, пройшли повз. Вона надавала допомогу підручними засобами, тим, що було. Але у нас не було багато часу, щоб поспілкуватися.

Місцеві розповідали історії про життя під окупацією, поведінку росіян, випадки катувань?

Історій багато. Розповідали про випадки катувань у селі Давидів Брід. Росіяни дізналися, що в одного літнього чоловіка син служить у ЗСУ. Три дні місцеві чули крики з його хати, й більше його ніхто не бачив.

Також розповідали, як російські військові понапивалися й пристрелили молоду сімейну пару. Росіяни знали, що ці люди давно в селі живуть, тобто не було причин, щоб їх могли в чомусь запідозрити.

Були й масові зґвалтування. У Кочубеївській громаді в селі Озерівка одна жінка розповідала, як військові РФ бурятської національності здійснювали над нею групове насильство, а її сина змусили дивитися на це.

У селі Брускинське російський військовий відмовлявся воювати, хотів дезертирувати. Йому зав'язали очі, зв’язали руки за спиною, провели через все село в посадку... Я спочатку подумав і перепитав, може, то військовий з "ДНР" чи "ЛНР", або буряти, тувинці, чи інші національності, яких росіяни не надто цінують. Але ні, кажуть, що так роблять з усіма. З тими, у кого з'являлися такі думки, й хто їх висловлював, потім так розправлялися, щоб більше ні у кого не з'являлося подібних бажань.

У цьому ж селищі, за словами місцевого жителя, тринадцять російських військових в одному з дворів відпочивали перед багаттям, скоріш за все, випивали. Щось, схоже, одному не сподобалось. Він зайшов до будинку, біля якого це все відбувалося, і в багаття кинув гранату. Четверо окупантів загинули на місці, ще чотирьох було поранено, ще у декількох залишилися невеликі ушкодження. Тобто самі себе перетворювали на "хороших" росіян.

Більшість людей під час розмови посміхалися / фото надані Костянтином Демківим

Яка, за вашими спостереженнями, на деокупованих територіях ситуація загалом? Чого потребували жителі селищ?

Спочатку відчувалось, що їм не вистачало спілкування. Вони, в основному, усі були відкриті, їм хотілося поговорити, розповісти про свої жахи. Більшість раділа тому, що Україна повернулася. Після того, що вони пережили, відчули різницю.

У нас був такий випадок: ми їдемо селами і нас зупиняє одна жінка, думали, що допомога потрібна. Виходимо, запитуємо, а вона до нас: "Боже! Слава Богу, українські медики!". Обняла, розцілувала – це і все, що їй було потрібно.

В Черкаській області, де я проживаю, є відключення світла на декілька годин, і там люди: "О! Світло вимикають, незручно, дискомфорт, скільки це продовжуватиметься?". На Херсонщину приїжджаєш, а там люди без світла три місяці… І вони так не жалілися, як у нас. Вони без води три місяці, газу також немає. Будівлі, в яких живуть, пошкоджені. Харчі – гуманітарна допомога, їм не доводиться обирати, що дали, те і є. Магазинів немає, роботи немає. І вони не жалілися, я цим був, чесно, здивований.

В деяких селах надавали закордонні ліки як гуманітарну допомогу. У людей вони просто лежали, бо не було медика, який пояснить, для чого ця таблетка, а для чого - ця. Деякі висловлювалися, звісно, що, "ось такого ви не привезли", чи якихось специфічних ліків немає… У нас були не всі ліки в наявності. Наприклад, у кого проблеми з щитоподібною залозою, тим потрібна гормональна терапія. У нас таких засобів не було. Пацієнта треба обстежити, щоб призначити адекватне лікування, і це вже потрібно робити в лікарні. А у нас нема такого обладнання, щоб обстежити в умовах швидкої допомоги.

В основному, ми роздавали ліки упаковками, а в нас ще й багато запитували, що нам винні.

Що вас вразило найбільше?

Найбільше вразило, наприклад, те, що наші військові не кидають людей, допомагають, чим можуть. Повертаються місцеві, їм волонтери привозять будівельні матеріали, дошки, шифер, щоб залатати дахи. А наші військові самі йдуть і людям допомагають прибивати той шифер. Я дуже приємно здивований.

А найбільше, що там запам'яталося – це посмішки. Приїжджаєш до людей, у них жахливі умови, жахливі історії, вони пережили пекло, як одна людина сказала: "Залишився жах помножений на жах", але більшість під час розмови посміхалися. Я не знаю, де вони на це знаходили сили. Я не знаю, чи я б так зміг. Це дуже вразило. І, напевно, люди й стимулюють допомагати, працювати далі. Щоденно - підйом і поїхали-поїхали-поїхали…

Фото надані Костянтином Демківим

Чи змінилася там наразі ситуація з медициною на краще?

Так, частково змінилася. Там вже почалася з'являтися медицина. Люди почали потроху повертатися, серед них є медики. Ми ще були у відрядженні, але там вже почала працювати місцева "швидка" - повернулися фельдшери, їм надали автомобіль швидкої допомоги.

Так, там зберігається небезпека, але що робити... Люди до всього звикають.

Ще впадає в око те, що там у людей за цей час з'явилася апатія до власного життя. Вони не так переживають... У чоловіка 62-х років була тяжка пневмонія. Запропонували відвезти його в лікарню, а він відмовився. Каже: "Як буде, так і буде, я це пережив, і це переживу". Так і не вдалося нам його вмовити.

Які висновки для себе зробили після отриманого досвіду роботи на цих територіях?

Треба допомагати усім, я так по життю живу. Якщо є можливість, треба допомагати. Якщо сам опинишся в подібній ситуації, може, й тобі допоможуть. Зараз комусь більше дісталося, комусь менше. Але горе – спільне.

Чи плануєте надалі ще їхати на деокуповані території?

Як тільки буде можливість, буде відрядження, я перший триматиму руку догори.

Марта Нетюхайло

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся