Лишитись без ніг і стати на "ноги". Чому для України важливе дитяче протезування

Втратити обидві ноги - жахлива трагедія для будь-кого. І важко уявити, що в такій ситуації відчуває одинадцятирічна дитина. Однак Яна Степаненко, яка стала жертвою російського обстрілу залізничного вокзалу Краматорська, не лише не здалася, а планує… бігати у півмарафоні

Усміхнена 12-річна Яна - дівчинка-красуня у білому костюмі вільного крою впевнено крокує коридорами львівського Центру "Незламні". Пересічній людині навіть не спаде на думку, що насправді у неї немає ніг.

Торік, коли Яні було одинадцять, вона з мамою Наталією Степаненко та братом Ярославом серед сотень інших людей опинилися в епіцентрі ракетного удару, завданому Росією по залізничному вокзалу Краматорська на Донеччині. Родина, як і інші, очікувала на евакуацію до безпечніших областей України. Але в той день російська ракета забрала життя 61 людини, ще 121 отримали поранення. Серед них і Яна з Наталією.

Мама втратила ногу, а донька - обидві. 11-річний Ярослав дивом не постраждав. Згадуючи про пережите, дівчинка розповідає, що було важко усвідомити, як далі жити без ніг.

"Була у пеклі і повернулась"

Історія Степаненків розчулила не лише Україну, а й багатьох людей у світі. Фото, на якому львівський лікар, несе на руках постраждалу дівчинку, облетіло багато іноземних видань. Пізніше родину відправили зі Львова до США – для реабілітації та протезування. В Сан-Дієго, в американській клініці, ними опікувався реабілітолог Пітер Херш.

"Яна була у пеклі і повернулась! Путін хоче зупинити Україну, але він не здатен зупинити 11-річну дівчинку. Гляньте на неї! Її підірвали, але вона незламна!", - цитував слова Херша мер Львова Андрій Садовий.

На силу духу дівчинки звернула увагу й перша леді України Олена Зеленська.

"Маленька українка Яна має більше внутрішньої сили, ніж окупанти, які намагались вбити її, обстрілявши вокзал у Краматорську. З кожним днем вона все більш впевнено крокує до нового, щасливого життя", - зазначила вона.

В США Наталія і Яна отримали навчальні протези та почали робити свої перші кроки. Заняття проходили мало не щодня. Ярослав весь цей час був опорою та підтримкою для мами й сестрички.

Яна зізнається, що відчуття, коли вперше стала на протези, описати важко. Спочатку їй це здавалося нереальним, весь час боялася, що впаде.

"У перші дні, коли я тільки почала ходити, з самого ранку я не одягала протези, а десь ближче до обіду. Потім трішки займалася. Ще ходила до реабілітолога, займалась з ним. А потім якось ставала все впевненішою і впевненішою, і, ось, пішло", - каже дівчинка.

Сьогодні Яна не лише впевнено ходить на протезах, а й бігає, їздить на велосипеді та самокаті.

Америка – це тимчасово, а Україна – назавжди

Наталія зізнається, що спочатку у США їм було непросто: "Було дуже страшно, адже їхали у невідомість - ні рідних, ні близьких. Перших два тижні жили у тамтешній родині, призвичаювалися до побуту, а потім нам волонтери допомогли підібрати та орендувати помешкання. Спершу було складно і в лікарні. Але згодом ми адаптувалися. Настільки подружилися з лікарями, з персоналом, що стали наче однією родиною".

Наталія розповідає, що спілкуватися у США доводилося через онлайн-перекладач на телефоні, адже мови зовсім не знали. Діти протягом року вчились в американській школі. Увесь час за кордоном сім’я розповідала про жорстоку війну в Україні.

"Американці слухали дуже уважно, на очах проступали сльози, було зрозуміло, що їм теж це дуже болить", - каже жінка.

Степаненки кажуть, що надзвичайно вдячні американцям, але дуже сумували за Україною і понад усе хотіли повернутися додому.

"Ми скучили за Україною, ми тут народились і не хочемо жити в іншій країні. Америка – це тимчасово, а Україна – назавжди. Ми скучили навіть за нашою їжею, за українським хлібом.  Бургери, піца – це все добре, це улюблені страви моїх дітей. А мені найбільше бракувало українського хліба з салом. Ми там варили борщ, картоплю, а от хліба такого, як у нас, там немає. А ще діти зараз найбільше хочуть побачити бабусю, яка планує приїхати до Львова вже у вересні", - розповіла УНІАН Наталія.

Можемо протезувати дітей самостійно

У стінах львівської лікарні медики, які рятували Степаненкам життя у перші дні після поранення, зустрічали їх зараз з оплесками й обіймами. Хірург зі Львова Дмитро Грицак, який рік тому рятував Яну, побачивши її після повернення з США, зізнається, що вона дуже подорослішала, і він її спочатку навіть не впізнав.

"Вона прекрасно ходить, це дуже хороший результат. Вони поїхали, бо такого результату на той час ми не могли забезпечити. Тепер ми можемо це робити самостійно на високому рівні", - розповідає лікар.

За його словами, допоки дівчинка росте, їй щороку потрібно буде змінювати протези. Все своє дорослішання вона потребуватиме якісної дитячої реабілітації.

Медики зазначають, що залежно від ділянки ампутації, протез дитині до 18 років потрібно міняти практично щороку, а іноді й тричі на рік. Не кожен може це робити щоразу за кордоном, тому такий центр протезування для дітей вкрай необхідний в Україні. І саме тому Центр "Незламні" на базі Лікарні Святого Миколая розбудовує Центр дитячої реабілітації UNBROKEN KIDS, аби кожна українська дитина, яка постраждала внаслідок війни, мала змогу отримати якісне лікування та відновлення у себе вдома.

Допомагати таким, як сама

Яна стала обличчям кампанії зі збору коштів на обладнання для цього реабілітаційного відділення. Зібрати потрібно, орієнтовно, понад 35 мільйонів гривень.

"Я буду підтримувати дітей, буду сама займатися. Буду казати, щоб вони не здавалися, що все попереду, що все можливо", - каже дівчинка.

Її мама додає, що у Сан-Дієго Яна познайомилась із моделлю, яка має два протези, і саме вона дуже сильно підтримувала дівчинку, дала зрозуміти, що це не кінець, що життя триває. Тож це допоможе Яні вже тут підтримувати таких дітей, як вона.

3 вересня Яна планує взяти участь у львівському півмарафоні Незламності 2023, який відбудеться у форматі повноцінного міського забігу. Стартуватиме він біля Оперного театру та пролягатиме усім містом. Яна братиме участь у дитячих забігах на 100 метрів.

Родина Степаненків поки планує лишитися жити у Львові. Зараз вони проживають у готелі, але місто та волонтери вже підшуковують їм житло та школу, куди ходитимуть Яна та Ярослав. Цього року вони підуть у сьомий клас. А щойно Яні настане час замінити протези, їх виготовлять у майстерні протезування Центру "Незламні". 

Мирослава Бзікадзе

УНІАН в Google News