"Маємо боротись на фронті, але й дбати про майбутнє. Дітей треба рятувати навіть через примусову евакуацію", - волонтерка Оксана Волжина

Громадська діячка і волонтерка Оксана Волжина в інтерв’ю УНІАН розповіла, навіщо в Україні прийнятий закон про примусову евакуацію дітей з прифронтових територій, коли така евакуація може застосовуватись, та чому Україні потрібна державна стратегія з порятунку нації.

В лютому Верховна Рада схвалила в цілому законопроєкт №12353 щодо врегулювання питань проведення обов’язкової евакуації. Серед іншого, в ньому йдеться про можливість примусової евакуації дітей (без згоди їхніх батьків) з територій активних бойових дій.

Про те, навіщо таке рішення потрібно було закріплювати в законодавстві, як відбувається евакуація з населених пунктів на лінії бойового зіткнення, та чому родини з дітьми не завжди готові виїхати навіть під загрозою втрати життя, УНІАН поговорив із волонтеркою, ініціаторкою соціальних та освітніх проєктів, спрямованих на підтримку дітей, постраждалих від російсько-української війни, Оксаною Волжиною.

Пані Оксано, в лютому Верховна Рада підтримала рішення про примусову евакуацію дітей з територій активних бойових дій. Ви займаєтесь вивезенням малюків з небезпечних районів вже не один рік, тож, на вашу думку, наскільки потрібна така ініціатива і саме в таких формулюваннях – можливість проводити евакуацію навіть без згоди батьків?

Попри те, що поліцейські підрозділи, різні громадські організації та окремі волонтери проводять евакуацію буквально з-під обстрілів ще з 2022 року, жодного разу вона не була такою, якою мала б бути. Ні "Білі янголи" (евакуаційні групи поліції Донецької області, які здійснюють евакуацію з прифронтових та окупованих територій), ні благодійний фонд "Схід SOS" (фонд приймає заявки на евакуацію з прифронтових зон для сімей, маломобільних осіб, людей з тваринами, забезпечуючи їм супровід), ні я не могли б вивезти тих, хто виїжджати не хотів. Тому величезна кількість дітей залишалась в населених пунктах, до яких наближались бої.

Навіть якщо ми бачили, що скоро до міста добереться ворог, що небезпека реальна, забрати з нього дітей можна було лише в рамках закону. Тобто, ті самі "Білі янголи" приходили, приміром, у підвал, де перебувала родина, і казали: "Хочете виїхати, ми допоможемо?". Але якщо люди не хотіли, то вони просто йшли і повертались наступного разу (коли була така можливість) з тим самим питанням. Та, на жаль, часто з тим самим результатом.

Пам’ятаю, так було в Авдіївці, коли у квітні 2023 року загинула маленька дитина, а до того її бабуся відмовилась виїжджати… Після цієї трагедії, буквально на наступний день, мені вдалося вивезти з Авдіївки цілу родину – маму з двома дітьми. Вони жили прямо біля лісу, в їхньому дворі вже кулі свистіли – неможливо було перебувати на вулиці. І вони теж кілька разів відмовлялись виїжджати…

Але ж може так статись, що, коли люди погодяться, буде вже пізно – евакуаційна місія просто не зможе до них прорватись? Як вдається переконувати людей все-таки поїхати?

Цій родині, про яку я розповідаю, близьке чуже горе дало зрозуміти, що чого все йшло і для них… Ми казали їм: "Ви ж знаєте, що вчора загинула дитина? Якщо ви зараз не виїдете, ваші діти можуть тут загинути. Як ви будете з цим жити?.. Збирайтесь, ми вам допоможемо".

Але ви праві – іноді обставини складаються і так, що дістатись до таких родин вже неможливо. У тому ж 2023 році під Бахмутом доводилось ризикувати. Вже діяла заборона на в’їзд у місто, там вже точились бої. І навіть "Білі янголи" вже не могли заїхати. Могли тільки окремі волонтери, як я. Але на свій страх і ризик.

Ви їхали в евакуаційні рейси, попри заборону. Але чому ви були впевнені, що от тепер люди з вами поїдуть, якщо вони не поїхали раніше?

Я не була впевнена, я просто продовжувала рух. А що допомагало вмовляти… Ну, найперше, напевно, те, що я психолог і знала, як розмовляти, що казати. Плюс, я не була обмежена наказами, як поліцейські чи військові. Також допомагало те, що я там майже завжди говорила російською мовою (людям так було, скажімо, привичніше). І ще один важливий момент – мене в цих містах справді знали, бо я приїздила далеко не вперше.

В тому ж Бахмуті, який вже прострілювався повністю, була просто дика кількість дітей. Більшість з них батьки просто ховали, коли приїздили евакуаційні місії. Коли я зрозуміла цю "фішку", я стала буквально жити з місцевими, щоб зайти з ними в контакт, стати своєю та мати довіру.

Я спілкувалась з купою людей, потроху вивозила якихось бабусь, дідусів. І лише за якийсь час люди почали мені казати: "Бачимо, ти – нормальна, скажемо тобі по-секрету: отам живе сім’я з дітьми, хоча всі думають, що вони виїхали…". Так я почала заходити і до таких будинків, говорити вже безпосередньо з батьками.

З ваших спостережень, що змушувало людей залишатись під обстрілами? Невже загинути не страшно, а поїхати - страшно?

Тут є кілька моментів. Люди справді дуже боялись їхати кудись далеко, бо вони ніколи у своєму житті нікуди, далі свого міста, не їздили. Тобто пропозиція зібрати найнеобхідніше і їхати кудись, рятувати життя, викликало у них буквально панічну атаку. Доводилось вмикати психолога і переконувати, що головне зараз – власне, вони, їх життя, а не якесь майно і так далі.

Крім того, що в Бахмуті, що в Авдіївці я спостерігала, як на людей впливала російська пропаганда. Приміром, про те, що люди, які поїхали на захід України, безслідно зникали, що їх продавали на органи… Справжня дичина, але це, на жаль, працювало.

І ще одне – після питання "Куди їхати?" у людей було питання: "За які гроші там жити?". Тобто, коли я казала, що вивезу безкоштовно і що у прихистку можна буде безкоштовно проживати, людей було важко переконати, що це – правда (хоча на той час дійсно було багато проєктів, які безкоштовно брали до себе людей).

Але якщо існує така криза довіри, то чи допоможе рішення держави проводити евакуацію дітей з небезпечних районів примусово?

На моє переконання, цей закон – не для того, щоб забирати дітей. Він для того, щоб стимулювати батьків виїжджати разом із дітьми. Умовно, якщо я приїжджаю за дитиною, її мати не кине своє дитя і поїде з ним.

Крім того, залишатись в умовах постійних обстрілів, в абсолютній антисанітарії, з неможливістю дістати ні їжу, ні чисту воду – це порушення дитячих прав. Якщо дорослий сам приймає рішення, то дитина цього зробити не може, вона – в заручниках у рішення дорослих. У мене була історія, коли я приїхала за однією родиною, а там троє маленьких дівчаток – два-три рочки. Навкруги – вже все прострілюється, дороги горять, вони вже рік не те, що не гуляли на вулиці, вони навіть не милися нормально… В таких випадках, знаєте, вже не до того, щоб тиснути на материнський інстинкт. Просто говориш: "У тебе рівно 30 хвилин на збори. Час пішов".

Ну, і також такий закон потрібен, щоб евакуаційні місії не ставали причиною загибелі волонтерів, яким доводиться лазити по прострілюваних ділянках, щоб шукати захованих дітей, та втрати бронетехніки, на якій вивозять родини, коли в місті вже майже йдуть бої.

Ви згадали про батьків, які не кинуть свою дитину і поїдуть з нею. А як бути в таких ситуаціях, коли батьків немає? Коли фактично опікун – бабуся, яка нікуди їхати не збирається, але і дитину не відпускає?

Так, для таких випадків цей закон теж допоможе. Ба більше, нагадаю, що якщо законний опікун – та сама бабуся – їхати не хоче, дитина і сама може звернутись до волонтерів, поліції, щоб евакуаційна місія її забрала. Дитина має право на безпеку і захист. І коли поліцейські на місці бачитимуть, що дитина хоче виїхати, то думка бабусі може не враховуватись.

Я пам’ятаю випадок, коли мама не хотіла їхати, а її діти 14-15 років сказали: "Мамо, їдемо!". Вони самі підійшли до військових і просили: "Ми хочемо виїхати, допоможіть". Іноді с підлітками простіше, бо вони адекватніші за своїх батьків.

А буває, що треба бути навіть жорстокою, щоб зняти з дорослих їх "рожеві окуляри". В Бахмуті у мене якось була розмова з родиною, де були підлітки-дівчатка, які дуже хотіли поїхати, а батьки не відпускали. І я тоді казала, як є: "Чого ви чекаєте? Ви знаєте, що відбувалось в Бучі, в Ізюмі? Що росіяни роблять з жінками і дівчатами, коли приходять?"… Та й хлопців вони не жаліють насправді.

Тому повторюсь: хоча цей закон може трактуватись по-різному, основна задача, насправді, щоб мами, рідня, опікуни теж поїхали за дитиною. Зараз цих людей, на жаль, треба вивозити примусово. Бо вони вже не в змозі адекватно сприймати небезпеку і реагувати, приймаючи правильні рішення. Критичне мислення у них вже відсутнє, бо вони знаходяться на грані виживання.

Той самий приклад про маму з трьома донечками. Ми їх вивезли в Костянтинівку, яка на той час була безпечним місцем – в місті все працювало, було багато світла, магазинів, людей приймали шелтери. І оці троє замурзаних дітей були просто вражені: "Тут все таке яскраве!". На наступний день, коли я їх провідувала, мати сказала: "Я побачила, що не повсюди так, як у нас. Що треба було їхати. Я вам дуже вдячна". Тобто, це вже була інша людина. У неї мізки почали ставати на місце…

Важливо розуміти: якщо ми збережемо дітей, ми збережемо майбутнє нації. Тож цей закон треба було приймати ще у 2022-му. Тоді нам би не довелось розповідати ці страшні історії з Бахмуту чи Авдіївки про дитячі смерті, які там були.

Один з проблемних моментів законопроєкту №12353– звідки саме можлива примусова евакуація дітей. Треба буде ще визначати, чи населений пункт достатньо небезпечний, тобто розташований вже на території, де ведуться активні бойові дії, чи розташований поки що біля лінії бойового зіткнення?

Рішення про обов’язкову евакуацію з населених пунктів, розташованих або на територіях активних, або на територіях можливих бойових дій, прийматимуть військові адміністрації разом з військовим командуванням. Але я наведу приклад.

Візьмімо Херсон. Він, разом із значною частиною області, офіційно включений до переліку територій активних бойових дій тільки торік влітку. А фактично тут зона бойових дій з кінця 2022 року – літає і прилітає постійно. Деякі райони ізольовані від світу, на той же Острів майже немає доступу – знищується все, що рухається. Та й в місто просто так не потрапиш: їхати доводиться дорогою, яка накрита сітками, а навколо – купа спалених ворожими дронами цивільних машин. Тобто, по суті, Херсон – це вже давно лінія фронту. Що таке кілька кілометрів від нього? Це рулетка зі смертю. А станом на середину 2025 року в місті продовжували перебувати три тисячі дітей!

Тому не треба ризикувати їх життями. Варто їх поступово вивозити, щоб вони бачили інше життя, не втрачали соціальне середовище, могли виходити на вулиці, спілкуватись з однолітками, навчатись офлайн і так далі… Бо зараз вони не бачать свого майбутнього, тому що там у них його немає.

Та, знову ж таки, повертаємось до головного – куди вивозити і хто за них нестиме відповідальність? В законі йдеться про те, що якщо батьки відмовляються, представники Нацполіції евакуюють дітей без них та передають органам опіки і піклування. Але це якісь загальні фрази…

…Якби я могла, мала б достатнє фінансування, достатню кількість приміщень і так далі, я б забрала усіх дітей з прифронтових територій і поселила б до себе. Та, на жаль, такого немає. З іншого боку, я на власні очі бачила, в яких умовах і в якому стані діти перебували в тому ж Бахмуті… Це не життя. Тому вивезти їх, навіть поселивши десь у інтернатах, санаторіях – це дати можливість вижити.

Свого часу, мені вдавалось вивозити дітей без батьків просто на довірі. Бо мене знали, бо діти продовжували бути з батьками на зв’язку – кожного дня можна було зідзвонитись, навіть по відео, бо діти починали навчатись, безкоштовно мали дах над головою і здорове харчування… Та навіть за таких умов відпускали від себе дітей одиниці. На жаль, дорослі вважають, що, коли дитина біля них, то вони все контролюють. А це неправда. Перебуваючи у фронтових містах ми не можемо знати, як воно насправді все буде.

Але, погодьтесь, якщо держава говорить про примусову евакуацію дітей, то має і дати алгоритм, механізм, куди вони поїдуть, в яких умовах житимуть, хто за них відповідатиме і займатиметься поверненням дітей до їхніх сімей, коли з’явиться така можливість.

Так, дійсно, наступним актом має стати поява якоїсь діючої програми, через яку можна було б чітко відслідковувати, куди виїжджатимуть ці діти (з батьками чи без). Щоб мама, яка погодилась поїхати з дітьми, могла обрати, чи їй зупинитись у Білій Церкві, чи їхати далі, умовно, до Івано-Франківська. Щоб вона мала змогу побачити не лише те, де саме є прихисток, а й те – де для неї може бути робота, і так далі. Такий собі гайд з переліком адрес, в яких можна якийсь час безкоштовно пожити, видихнути, щоб рухатись далі.

Крім того, впевнена, що потрібно додатково попрацювати з евакуаційними групами, з поліцейськими і соцпрацівниками, аби вони опанували хоча б базові психологічні навички у спілкуванні з людьми, які вже настільки травмовані, що не бачать небезпеки. Саме вони приходитимуть в родини, розмовлятимуть з ними, і тому мають відчувати людей. Не зайвим для них буде мати ще список телефонів благодійних фондів, які опікуються виїхавшими, окремих волонтерів. На практиці краще працює, коли ти не просто даєш якийсь перелік назв – організацій чи адрес, а разом з людиною туди телефонуєш і розмовляєш: хто там чекає, як все відбуватиметься після переїзду тощо.

Іноді треба "пробудити" людину, чесно сказати: "Ти зараз приймаєш рішення, виживе твоя дитина, або не виживе". А далі дати можливість вибору: "Ось, дивись, є список, обирай, в яку область хочеш з дитиною поїхати. Давай разом туди зателефонуємо, давай ще в іншу зателефонуємо, а потім ти вибереш, до кого поїдеш". І потім поставити чіткий строк, коли треба дати відповідь: "Збирайся, а завтра я за тобою приїду в такий-то час". Розумієте?

Тоді, думаю, якийсь помітний відсоток поїде, а інші, побачивши цей рух, теж можуть погодитись на виїзд. Ті ж, хто залишиться (а будуть такі, хто залишатиметься) – будуть вже винятком, а не більшістю.

Тобто, до самого по собі закону треба ще багато рішень, щоб ідея запрацювала?

Так. І це мають бути не якісь точкові рішення, а справжня стратегія держави. Довгострокова. З ключовою ціллю – збереження нації. Ми маємо розуміти, що потрібно не лише боротися на лінії фронту, а й дбати про майбутнє. Тому дітей треба рятувати.

Я впевнена, що всі, хто опікується цією темою, радо впишуться і допомагатимуть державі реалізовувати таку стратегію. Але треба знати: що і як саме планується робити, як волонтери, громадське середовище можуть допомогти, а як держава буде допомагати цим самим волонтерам.

Поки такої стратегії, та й взагалі якихось притомних системних дій немає, непоодинокі випадки, коли люди, які виїхали, за якийсь час знову повертаються на окуповані росіянами території. Вам такі історії знайомі?

На жаль, так. Мені розповідали, як одна дівчинка, якій виповнилося 18 років, приїхала на неокуповані території, але довго тикалась і микалась, намагаючись довести, що вона – громадянка України. За якийсь час їй так і не надали паспорт, тому вона "зламалася" і повернулася назад – в окупацію. І я переконана, що такі випадки - сором для держави.

Адже на мій суб’єктивний погляд, найстрашніше – це потрапити в полон і в окупацію. Страшніше лише тоді, коли ти звідти вирвався, і всі вже там про це знають, а згодом змушений повернутись назад. Це просто самогубство через байдужість держави до тебе.

УНІАН в Google News