Рік потому: як відроджуються села Чернігівщини після деокупації

Торік у квітні територію Чернігівщини було звільнено від російських окупантів. Передмістя обласного центру та приміські села дуже сильно постраждали. За рік після звільнення УНІАН відвідав села Шестовиця у Киїнській громаді та Лукашівку – в Іванівській. Місцеві жителі та керівники громад розповіли про пережите, відбудову сіл та хто їм у цьому допомагає.

Лукашівка – невелике село за 15 км на південь від Чернігова, його понад 300 жителів пережили 21 день жахливої російської окупації. Торік 9 березня, зайшовши у село з боєм, рашисти розставили військову техніку у дворах місцевих жителів, а склад боєприпасів розмістили у Вознесенській церкві. Селян виганяли з будинків, які розкрадали. Люди потерпали від обстрілів, постійного залякування, відсутності медичної допомоги. Крім цього, є свідчення про катування і розстріли на території храму.

"Ніхто не думав, що "брати" - така сволота"

Староста Володимир Ігнатенко (в його підпорядкуванні п’ять сіл, у тому числі Лукашівка) говорить, що з початком повномасштабного вторгнення РФ жителі деяких сіл переїхали до родичів чи знайомих у Лукашівку, але потрапили в окупацію. Адже ніхто не сподівався, що село опиниться в епіцентрі бойових дій.

"Ніхто не думав, що ці "брати" – така сволота", - зазначає він.

Найбільше в селі постраждала вулиця Папанівців, що є найдовшою і пролягає якраз біля церкви. Зруйновано зо три десятки будинків, чи не всі інші в селі зазнали різного ступеню пошкоджень.

За словами Ігнатенка, відбудова села розпочалася торік влітку. Численні українські та міжнародні фонди надавали насамперед постраждалим жителям гуманітарну допомогу. Тією чи іншою мірою допомогли місцевим жителям до десяти фондів. Староста зазначає, що із 300 поданих заяв на допомогу в 90% випадків було реагування. Зокрема, місцеві жителі отримали будівельні матеріали, кошти на проходження опалювального сезону, в окремих помешканнях відновлено вікна, двері, дахи. Спочатку робився акцент на ліквідацію легких та середніх пошкоджень, складнішим питанням є відбудова повністю зруйнованих будинків, адже це потребує значних капіталовкладень.

Однак у Лукашівці, як повідомив староста, одна з організацій взялася відновити п’ять повністю зруйнованих будинків.

Після звільнення наприкінці березня 2022 року про злочини російської армії проти місцевих написали світові медіа, а фото напівзруйнованого сільського храму стало одним із символів воєнного терору проти українців. Місцева Вознесенська церква є архітектурною пам’яткою початку ХХ століття. Склад боєприпасів, який окупанти зробили у приміщенні, здетонував, один із куполів зруйнований. Стіни храму повністю обгоріли, і тільки одна з розписаних на стінах ікон збереглася.

Як пояснює місцевий священник о. Сергій (Зезуль), на ній - зображення чернігівських святих князя Михайла та боярина Федора, які свого часу не відректися від християнства й були страчені ординцями. Священник вважає символічним, що у тій частині храму, в якій був чи не епіцентр вибуху, ікона все ж збереглася.

Після деокупації села релігійна громада Лукашівки ухвалила рішення перейти до Православної церкви України. Мешканці мають бажання й наміри відновити будівлю Вознесенської церкви, але, за словами священника, всі розуміють, що це справа дуже дорога і може бути тривалою в часі. Тож поки для вірян вирішили збудувати капличку. Місцевий фермер Григорій Ткаченко у цій справі надає необхідну допомогу.

"Онучка народилася в погребі"

Російську окупацію разом з родиною пережив місцевий мешканець Валентин. Він хоч і пенсіонер, але до війни і зараз працює охоронцем на ринку в Чернігові. Чоловік показує своє авто з розбитим лобовим склом. Навіщо це зробили росіяни – незрозуміло. Також вони застрелили собаку Валентина, зайшовши на подвір’я. Шукали зброю, забрали мисливську рушницю. Крім того, знайшли лейбу з написом "охорона" і все присікувалися до чоловіка – кого він охороняв?

Господаря вигнали з будинку, де оселилися самі. За час окупації з‘їли двох овець, майже всіх курей та гусей. Пан Валентин ховався в погребі у сусідів, але час від часу приходив на обійстя поратися і бачив, що відбувається. Просив не різати курей, адже щодня від них можна отримати до 20 яєць, однак військові його не слухали. Варили їжу в відрах просто неба. Дивувалися, чому у дворах лукашівців немає лазень. А пояснення, що всі зручності розташовані в будинку, були для них незрозумілими.

Місцевих жителів росіяни тримали в страху. Як згадує Валентин, одного дня усім сказали вийти з підвалу і віддати мобільні телефони. Потім поставили людей до стіни, жінки почали плакати, а військові зі сміхом казали: "Чому ви вирішили, що вас будуть розстрілювати?". Мовляв, так вони визначають, у кого забрали телефон, а у кого ще ні.

За свідченнями селян, військові РФ зловживали алкоголем. У стані сп’яніння ставали ще агресивнішими й особливо небезпечними. Одного разу у погріб, де були люди, росіяни кинули гранату. Погріб мав коридор, і боєприпас вибухнув у ньому, завдяки чому люди дивом не постраждали.

Для родини пана Валентина справжнім випробуванням стало народження другої онучки. Чоловік зазначає, що на початок вторгнення його донька була на восьмому місяці вагітності. Думали, що Лукашівку ніхто не чіпатиме, що, за необхідності, зможуть виїхати в напрямку Києва.

"Але донька народжувала в погребі. Прийшли місцева фельдшерка і два російські лікарі, один із них сказав, що приймав пологи, а інший сам тремтів від страху. Все обійшлося, народилася дівчинка, назвали Вікторією", - розповів чоловік.

Його зятя забирали "на розмову" до церкви, там пропонували вивезти родину з дітьми до Росії, але зять не погодився. Все обійшлося залякуванням – його відпустили.

У дворі пана Валентина стояла військова техніка, а в будинок в’їхав танк. Чоловік говорить, що на відбудову отримав будівельні матеріали, частково виклав стіну, але далі з роботами потребує допомоги. Дружина з сім’єю доньки виїжджала на захід країни, а пан Валентин увесь час залишався у своєму селі. Він має досвід бойових дій, бо в молоді роки проходив військову службу в Афганістані, однак підкреслює: "Якщо хтось говорить, що було не страшно, то це неправда, бо Лукашівка опинилася в епіцентрі бойових дій".

За інформацією старости та місцевих жителів, за час окупації у Лукашівці загинули та померли від відсутності медичної допомоги понад десять людей. В один із будинків під час обстрілів влучив снаряд, там у пожежі загинули літні жінка і чоловік, а також двоє їхніх неповнолітніх онуків, для яких вони були опікунами. Ще одного чоловіка розстріляли росіяни, бо виявили у дворі коктейлі Молотова. Іншого застрелили, бо він не зупинився на вимогу росіян. Літня жінка померла від загострення виразки шлунку, бо надати медичну допомогу було нікому. Одного чоловіка вбило осколком під час обстрілів…

Також під час боїв під Лукашівкою загинули 20 українських військовослужбовців. Наразі триває розслідування 16 кримінальних справ, пов’язаних із воєнним злочинам росіян у Лукашівці. Одна з них уже розглядається в суді.

Через рік після деокупації жителі Лукашівки відбудовують пошкоджені і зруйновані будинки, але їхні душевні рани не загоїлися.

В окупації виживали завдяки взаємодопомозі

Шестовиця – село, до війни відоме мальовничими краєвидами над Десною, величезним поселенням вікінгів у давньоруські часи, що має назву "Коровель", й однойменним історичним фестивалем. В населеному пункті розташовувався цивільний аеродром, який, щоправда, останні десятиліття не використовувався. Також тут чимало будинків дачників – чернігівців, які приїздили періодично.

З перших днів війни Шестовиця потрапила в окупацію. Міст через Десну поблизу села був підірваний для стримування наступу росіян. Шестовицький аеродром зазнав бомбардувань ворожої авіації, внаслідок цього загинув місцевий житель. Російські військові зайшли в Шестовицю зі сторони селища Михайло-Коцюбинське. З позицій у селі та поблизу обстрілювали Чернігів.

За словами старости Сергія Медведєва, тут до війни проживали понад 500 осіб. Після 24 лютого їх кількість зросла до 800, оскільки, в пошуках більш безпечного місця, до родичів і знайомих приїхали діти й онуки з міст.

Під час окупації в населеному пункті зникла електрика, зв’язок. Були проблеми з опаленням і водопостачанням. Але, на думку старости, пережити окупацію вдалося, завдяки взаємопідтримці й допомозі. Наприклад, один з місцевих жителів мав доставити вантажівку макаронів у столицю, але потрапити до Києва 24 лютого йому не вдалося, тож харчі стали підмогою у виживанні для Шестовиці. У місцевому господарстві люди брали зерно. Перемоловши його у борошно, можна було щось випікати. Маючи у господарстві корів, усі, хто міг, давали сусідам молоко.

"Агресії з боку російських військових до цивільних, особливо на початку, ніби не було. Але люди ховалися в погребах, а росіяни жили в їхніх будинках", - говорить про період окупації Медведєв.

Як і в Лукашівці, в один із погребів російські військові якось кинули гранату. Люди, які переховувались в льосі, отримали осколкові поранення. На початку вторгнення у селі було двоє вагітних, одну жінку вдалося доправити до лікувального закладу, інша народжувала дитину вдома.

За інформацією старости, під час окупації в Шестовиці було повністю зруйновано 12 будинків, третину усіх приватних помешкань у населеному пункті пошкоджено. Росіяни вибили вікна в місцевому будинку культури, викрали всю звукову апаратуру. У приміщенні старостату прострелили монітор комп’ютера, блок пам’яті забрали. Мародерили, особливо у будинках дачників, в яких нікого не було. Вибивали двері і виносили буквально все. 

Говорячи про кількість жертв окупації, пан Медведєв розповів про місцевого жителя, який загинув на аеродромі. Його син помер, скоївши самогубство. Також один із місцевих чоловіків вважається безвісти зниклим: востаннє його бачили, коли він фотографував об’єкти у селі. Крім того, окупанти розстріляли автомобіль цивільних, коли люди хотіли виїхати до Чернігова. Загинули молодий чоловік, а 25-річна дівчина померла від поранення – просто нікому було зупинити кровотечу.

Поблизу села, де були позиції російських військових, виявили чотирьох загиблих, у тому числі двох братів із села Деснянка. У чоловіків були зв’язані руки. Тіла виявили випадково – пес відкопав у лісі, а військовослужбовці ЗСУ після звільнення помітили. Ці випадки офіційно задокументовані, вони розслідуються, як злочини російської армії.

Село ж поступово відновлюється.

Курка, кріль та качка – все, що залишилося після окупантів

У жительки Шестовиці Тетяни Летяги під час бойових дій був пошкоджений будинок. Жінка розповідає про повністю зруйнований дах, вікна, двері. У дворі згорів автомобіль. За місяць перебування на її подвір’ї російські військові з‘їли свиню, всю птицю, півпогреба картоплі, консервацію – після росіян у родини пані Тетяни залишилися тільки курка, кріль та качка. Окупанти знайшли і випили навіть увесь спирт.

На початку війни російські військові, які зайшли до Шестовиці й вигнали родину Летяг із будинку, попереджали, що побудуть 2-3 дні й підуть. Так і зробили, але замість них зайшли інші.

Тетяна згадує, що вона з чоловіком хотіли виїжджати. Але їхній автомобіль не випустили з села. Натомість порізали колеса, загнали людей в будинок зі словами "будете сидеть, с…ки". Переживали війну у родичів чоловіка – четверо дорослих і двоє дітей. Ховалися в погріб, завдяки цьому залишилися живі.

7 березня ЗСУ завдали удару по ворожих вантажівках із боєприпасами, які стояли на сільській вулиці Колективній. Саме вона постраждала в селі найбільше. Від детонації боєприпасів згоріли будинки селян.

Тетяна з чоловіком та 5-річним сином рік не жили у своєму будинку. Перезимували в чужій оселі, а зараз повертаються до своєї завдяки підтримці міжнародного фонду ZOA (Нідерланди). Їм виділили кошти на відновлення даху та придбання опалювального котла. Відновити вікна допомогла сільська рада…

Інша історія у сусіда пані Тетяни, будинок якого розташований через дорогу. У пана Віктора і через рік на подвір’ї руїни. Хоча квіти та плодові дерева вказують, що раніше тут була ошатна й доглянута господа. Чоловік намагається щось робити самотужки, але не вистачає можливостей: відсутність коштів, проблеми з роботою. Наданих будівельних матеріалів поки недостатньо, щоб почати відбудову. Та й розібрати завали власними силами непросто.

Міжнародні організації беруться допомагати людям, будинки яких мають легкі та середні пошкодження, натомість поза увагою залишають повністю знищене житло. Принаймні, поки що. Обіцяли допомогти зі встановленням модульних будинків, адже доки триватиме відбудова людям десь потрібно жити. Та, на жаль, поки з модульним житлом теж не склалося.

Співпрацюють з усіма, хто може допомогти

Голова Киїнської громади Андрій Головач називає Шестовицю одним із серйозно постраждалих населених пунктів громади. Однак, за його словами, найбільше постраждав її центр – село Киїнка, розташоване у передмісті обласного центру. Також суттєво пошкоджені села Трисвятська Слобода, Павлівка, Жавинка, Гущин.

"У Киїнку ворог не зміг зайти завдяки стійкості наших бійців, але село постійно обстрілювали зі сторони Шестовиці та Михайло-Коцюбинського", - зазначає сільський голова.

Загалом із 2800 домогосподарств в громаді 68 було знищено повністю, 1022 – пошкоджено частково.

Головач пояснює, що кожна з організацій, яка допомагає відновлювати пошкоджене майно, має свої підходи й правила роботи. Приміром, міжнародна організація ZOA самостійно оцінює ступінь пошкоджень і завдані збитки. Потім господарям перераховують визначені суми коштів, а вони упродовж трьох місяців мають виконати роботи та надіслати фотозвіти.

Головач зазначає, що ZOA надала найбільше допомоги жителям Киїнської громади - на суму 31 млн грн. Сільська рада володіє цією інформацією, оскільки виступає однією зі сторін при укладанні договорів на отримання допомоги. Інші організації, як Данська рада у справах біженців (DRC), оплачують підрядні роботи. Вони ремонтують чи замінюють дахи, двері, вікна. Ця організація допомогла жителям громади на 11 млн грн. Обласна військова адміністрація надала будівельних матеріалів на 15 млн грн. Також матеріали для відновлення будинків місцевих жителів надавали Товариство Червоного Хреста, організація "Людина в біді" та інші.

"Ми співпрацюємо з усіма, з ким можемо", - наголошує голова громади.

Він називає найбільшою проблемою відновлення повністю зруйнованого житла. Адже відбудуватися вийшло одиницям – там, де господарі мали можливість взяти на себе значні фінансові витрати, поєднуючи з допомогою міжнародних фондів та організацій. Голова громади намагається домовитися про відновлення 20-22 будинків, які вже мають необхідні будівельні матеріали, але охочих немає.

В ZOA розглядають цю діяльність як перспективний проект, але остаточного погодження поки немає.

У Киїнській громаді встановлено один модульний будинок – для родини воїна ЗСУ. Він обладнаний усіма зручностями, умебльований і готовий для проживання. Ще понад 20 жителів погодилися на модульні будинки, але питання не зрушило з місця. Люди продовжують жити у родичів та друзів.

Як зауважує голова громади, внаслідок бойових дій значних пошкоджень зазнала й місцева інфраструктура. Так, у дитсадку в Киїнці партнери допомогли замінити вікна, двері, дах. У школі обладнують навчальні кабінети у підвалі, щоб школярі могли навчатися і під час повітряних тривог. Торік 24 лютого в громаді мали відкривати нову медичну амбулаторію, але ворог її знищив. З відновленням допоміг Міжнародний медичний корпус, вклавши 3,7 млн грн. Роботи тривають і в інших населених пунктах громади. Соціальні об'єкти допомагають відбудовувати фонди "Партнерство за сильну Україну", "Актед", обласна організація "Відродження нації"...

Скільки часу знадобиться на повне відновлення, прогнозувати ніхто не береться. Все залежить від того, як довго триватиме війна, та чи не залишать Чернігівщину після деокупації регіонів на сході та півдні країни міжнародні організації. Єдине, що очевидно – завдяки децентралізації громади вклали значні кошти у свій розвиток, покращили дороги, осучаснили школи, дитсадки й лікарні, а війна і провідники "руського міра" знову повернули їх до стану виживання й задоволення базових потреб. Втім, і місцеві жителі, і влада не залишаються бездіяльними, а спрямовують свої зусилля на відбудову власних осель і громад.

Ірина Синельник

УНІАН в Google News