Вижив і врятувався: як український підліток, вивезений окупантами в Білорусь, повернувся додому

Історія вивезення окупантами пораненого підлітка з-під Чернігова в Білорусь шокувала Україну. Родина хлопця не знаходила собі місця, адже з викраденим росіянами Сергієм понад місяць не було зв’язку. УНІАН поспілкувався з ним, його сім’єю та односельцями і розпитав, яким чином дитину вдалося звільнити та повернути додому.

Родина Сорокопудів із села Ягідне поблизу Чернігова – багатодітна, виховують трьох дітей. Старша – 24-річна Аліна – вже сама мама і виховує 6-річного сина, 9-річний Євген – школяр. Середній – 14-річний Сергій – під час російської окупації зазнав осколкового поранення. Російські військові вивезли хлопця "на лікування" у невідомому напрямку. Понад місяць з ним не було зв’язку. Після звільнення села, завдяки допомозі прикордонників, поліції та волонтерів, підлітка вдалося повернути в Україну з території Білорусі. УНІАН відвідав родину в Ягідному, поспілкувався з селянами та самим хлопцем про життя в окупації, важке поранення, фактичний полон і дорогу додому.

"Евакуація" в підвал школи

Сім’я Сорокопудів зараз мешкає у будинку знайомих, на першій вулиці від Київської траси. Саме ця дорога веде до школи, у підвалі якої російські окупанти майже місяць тримали понад 350 жителів села, в тому числі до 80 дітей. Квартиру родини зруйнував снаряд, який "залетів" у спальню. На щастя, там у той час нікого не було.

Старша сестра Сергія Аліна Сорокопуд розповідає, що повномасштабна війна для їхньої родини, як і для більшості місцевих, стала несподіваною. Виїжджати не було можливості, та й усі вірили, що бойові дії навряд зачеплять невелике село поблизу Чернігова. Але реальність виявилася іншою.

Перші дні війни село жило за інерцією, проте з наростаючою тривогою. Все частіше й частіше поблизу лунали вибухи, а потім до населеного пункту зайшли російські військові.

Аліна з сином, хворою мамою і братами під час обстрілів ховалися у підвалі дитячого садка. До них зайшли російські військові і сказали, щоб збиралися на евакуацію. Проте відвезли недалеко - лише за 300 метрів, до школи, й посадили в підвал.

Голова родини Віктор Сорокопуд згадує, що був вдома, коли в оселю зайшли російські військові не слов’янської зовнішності (тувинці чи буряти). У нього шукали телефон, а потім, під дулами автоматів, відвели до рогу школи. Далі наказали бігти. Проте чоловік помітив, що на майданчику запасного виходу з другого поверху школи сидів снайпер. Тому показав цьому військовому рукою, що прямує до підвалу.

Пан Віктор разом із хрещеним батьком сина Сергія, односельцем Олександром показують шкільне подвір’я, вказуючи, де була закопана ворожа техніка. За бетонним парканом починається ліс. До нього місцеві ще й досі бояться ходити. Хоча після втечі окупантів за парканом знайшли кілька пральних машин та холодильників, які російські військові викрали в будинках жителів Ягідного, але не встигли вивезти.

Розташовувалися російські військові в школі, а ще - в конторі місцевого підприємства "Чернігівське", де залишили значні руйнування. Свою зупинку в Ягідному окупанти пояснювали тим, що тут – хороша висота. З двоповерхових будинків добре проглядалася навколишня територія насамперед київська траса. Людей, яких тримали в підвалі, використовували в якості "живого щита".

Пан Олександр зауважує, що місцеві неодноразово перебували за мить від смерті: і коли ходили додому взяти їжу чи погодувати тварин, і коли сиділи в підвалі, а вояки заходили і перезаряджали автомат, питаючи, може, вистрілити? Одного дня їх із сином після відвідин домівки почали звинувачувати, що вони "навідники". Пояснення, що телефонів немає, адже самі окупанти раніше відібрали й розбили їх, не діяли. Один з росіян зробив чергу з автомата 13-річному хлопцеві, його синові, під ноги…

Чоловіки зізнаються, що під час перебування у підвалі школи всі жителі села відчували себе однією родиною. Ділилися останнім, що в кого було. Мабуть, це і допомагало виживати. Хоча іноді з’являлися думки, що все завершиться недобре. Адже прямо на очах у селян помирали старші люди.  Їх тіла деякий час перебували в підвалі, поруч з живими, потім бранці склали їх в кочегарці. Коли ж дозволили поховати на кладовищі неподалік, то обстріляли чоловіків, змусивши стрибати в могили до мертвих. Один із селян отримав поранення ноги.

У жителів Ягідного не було жодних новин чи зв’язку зі світом. Й окупанти постійно дезінформували людей, розповідаючи, що вже "захопили всю Лівобережну Україну, взяли Київ", що за два дні "візьмуть Чернігів", потім, що Чернігів – вже їхній...

Спочатку стріляли, потім "лікували"

Окупанти спочатку стріляли по людях, а потім "лікували". В лапках, адже лікування в підвалі, де немає вентиляції й елементарних умов гігієни, не можна назвати справжньою допомогою. Хоча лікар у російських військових був справжній. Зокрема, давав селянам знеболювальні пігулки та антибіотики, проте на ліках не було ніяких назв. Люди брали, адже іншого вибору у них не було.

А от Сергія Сорокопуда російський лікар лікувати не зміг. Підліток, який цікавиться мотоциклами і хоче повернутися до улюблених тренувань з боксу, розповів УНІАН, як страшно було в підвалі. В темному приміщенні під школою – тісні кімнати з розмальованими стінами, календарем та списком померлих місцевих жителів. Сергій розповідає УНІАН, що спати йому доводилося на дитячому ліжку, принесеному з дитсадка. На інших двох вкладали вісім маленьких дітей.

Про поранення пам’ятає, що сталося це, коли знаходився у дворі школи. У той день окупанти дозволили вийти з підвалу на вулицю, а там пролунав вибух.

Сестра хлопця Аліна згадує, що того дня люди надворі готували їсти, хтось грівся на сонці, бо день був теплий. Почули вибух – і Сергій упав.

"Я підбігла до нього — з рота вже кров пішла, у нього паморочилося у голові, нічого не розумів, але міг рухатися. Сусідка допомогла відвести його до медпункту, який росіяни облаштували тут же, у школі. Там уже побачили, що брата поранено у спину, осколок пішов у легеню", - розповідає вона.

Хлопцю надали першу допомогу, знеболили – зробили укол і крапельницю, але ночувати відправили в підвал, умови якого ніяк не підходили для пораненого. На ранок товстий шар бинтів був повністю просякнутий кров’ю дитини… Після цього окупанти сказали, що допомогти хлопцю на місці немає змоги і його потрібно відвезти в госпіталь. Спочатку обіцяли, що сестрі дозволять супроводжувати брата. А потім заявили, що немає місця. І 14 березня 14-літнього підлітка вивезли самого у невідомому напрямку. Говорили, що в Росію. Потім виявилося, що до селища Вишневого, а далі – в Білорусь.

Жодної інформації про стан здоров’я Сергія його рідні тривалий час не мали, адже телефонів у селян не було, а окупанти нічого не говорили. Хлопець вперше опинився за кордоном без підтримки і зв’язку з найріднішими людьми.

Спочатку Сергія госпіталізували обласну лікарню у Гомелі. Там робили перев’язки. Тижнів за три перевели в дитячу лікарню. Вже там зробили дві операції. У підлітка були переламані два ребра і трохи зачепило легеню. Під час операцій також видалили осколки.

Дорога додому

У березні в соціальних мережах з’явилося оголошення, що підліток з України, який лікується в Гомелі, шукає рідних. Це оголошення розмістила медсестра, яка доглядала за Сергієм. Підліток говорить, що в Білорусі до нього ставилися нормально. Місцеві волонтери відвідували його, приносили необхідні речі, продукти. Один з лікуючих лікарів був українцем, він теж допомагав.

Батьків Сергія Сорокопуда розшукали українські військові разом з волонтерами. Коли у сім’ї з’явився телефон (замість відібраних та знищених рашистами), вони одразу набрали вказаний у фейсбуці номер білоруського мобільного оператора.

Важливу допомогу родині в поверненні сина додому надали чернігівські поліцейські. Як розповіла начальниця відділу ювенальної превенції поліції Чернігівщини Оксана Огненко, з моменту, як побачили у Facebook допис медсестри з Білорусі про українського хлопчика, поліцейські разом з міграційною поліцією, за підтримки прокуратури та волонтерів, вибудували й реалізували досить складну схему повернення дитини додому, в Україну.

"Складність полягала ще й у тому, що офіційна білоруська медицина не погоджувалася віддати хлопчика сестрі — тільки батькам. Між тим, мати хлопця хворіє і не здатна покинути домівку бодай на день, а батько не має права перетинати кордон. Зрештою, проблему вдалося подолати, й Аліна вирушила за братом — через Польщу до Мінська, а далі у Гомель", - зазначила вона.

Аліна Сорокопуд говорить, що на неї оформили відповідні документи, які дозволяли вивезти брата в Україну. У дорозі їй всі допомагали й підтримували. З Чернігівської області виїзду в Білорусь зараз немає. Тому й довелося їхати через Польщу. А ось повертатися вирішили через білорусько-український кордон на Волині. Білоруські прикордонники дуже ретельно перевіряли документи і телефон, дивилися і листування, і фотографії. На українській стороні брата з сестрою зустрічали волинські поліцейські.

"Співробітники ювенальної превенції не тільки допомогли покроково виробити шлях, а й вживали заходів, щоб до мінімуму звести ризики небезпеки на всіх етапах. Я особисто постійно спілкувалася телефоном з Аліною та скеровувала її дії. Також ми тримали зв’язок з прикордонниками, і вони інформували, де перетнути кордон буде реально та безпечно", - пояснила Огненко.

Волинські поліцейські зустріли хлопчика та його сестру, щойно ті в’їхали в Україну, та забезпечили їм комфортний відпочинок і харчування. Потім посадили Аліну та Сергія на потяг до Києва, а вже у столиці їх зустріли рідні й доправили додому. Зараз поліцейські продовжують підтримувати родину. Зокрема, коли сполучення з Черніговом налагодиться, обіцяють посприяти у відновленні Сергієвих тренувань з боксу, адже хлопець здобував перемоги на змаганнях.

Сергій навчався у 8-му класі місцевої школи, однак його навчання перервала війна. Школа серйозно пошкоджена і наразі невідомо, де продовжуватимуть своє навчання усі учні з Ягідного. Поки хлопець "на канікулах" - відпочиває з друзями і вірить у переможне закінчення війни, щоб такий досвід, який довелося пережити йому, більше не повторювався ні для кого з українських дітей.

Ірина Синельник

УНІАН в Google News