Справжній полковник

Кожен справжній чоловік - завжди боєць, готовий будь-якої миті захистити як родину, так і свою Вітчизну. У житті Руслана Шевчука це чоловіче покликання стало професією...

Кожен справжній чоловік - завжди боєць, готовий будь-якої миті захистити як родину, так і свою Вітчизну. У житті Руслана Шевчука це чоловіче покликання стало професією.  Він - начальник Управління МНС України у Вінницькій області, полковник служби цивільного захисту. А щоб максимально приносити користь людям,  допомагає їм вирішувати  різні питання і як депутат обласної ради.  

ДОСЬЄ.  Руслан Шевчук народився 11 липня 1969 року у м.Радехів  Львiвської області. Закінчив Омське вище загальновійськове командне двічі червонопрапорне училище ім. М.Фрунзе, Академію Збройних сил України, Харківський регіональний інститут Академії державного управління при Президентові України. Служив у розпорядженні командувача військами Північної групи військ у Польщі  та у Прикарпатському військовому окрузі.  З 1999 року - у розпорядженні Міністра України з питань надзвичайних ситуацій. На посаді  начальника Головного управлiння МНС України в Вiнницькiй областi з квітня 2010-го.  Вільно володіє англійською. Нагороджений  орденом «Преподобного Нестора Літописця» ІІІ ст., орденом «Честь і слава», медалями «За сумлінну службу» І ст., «За сприяння органам внутрішніх справ України», «За сприяння повітряним силам ЗС України», «Захиснику Вітчизни», медаллю Жукова, а також нагрудними знаками «За відданість професії», «За милосердя та благодійність», «За заслуги».  Кандидат у майстри спорту з велоспорту та лижного спорту. Одружений. Батько двох дітей. Хобі - автомобілі,  риболовля, боулінг,  детективи Чингіза Абдуллаєва. 

- Руслане Богдановичу, Ви з дитинства знали, ким будете?

- Я народився у сім’ї військовослужбовця,  яка постійно їздила по гарнізонах. Але те неспокійне життя мені дуже подобалося. Тому після школи  став курсантом Омського військового училища. Навіть не уявляю, що все могло скластися інакше. З одного боку, моє життя ніби запрограмовано: як планувалося, так і сталося, а з другого боку, це є фактом самоствердження.  Ніколи не нарікаю, що я нереалізована людина.

- А як Ви, професійний військовий, стали рятувальником?

- Після закінчення Омського училища я служив у Польщі, а після розпаду СРСР мене перевели у Прикарпаття, у дуже сильну показову дивізію, яка так і називається «Залізна». Обіймав там посади  - командира  роти і начальника штаба батальйону. У 94-му вступив у Академію Збройних Сил України. Вчилися  там в основному майори та підполковники і тільки я один – капітан. Цікаво, що така трохи порушена субординація супроводжувала мене і пізніше, коли  був призначений командиром батальйону на БТР у Львів,  а згодом і начальником штабу полка. Уявіть собі, до мене в кабінет заходили підполковники і звертались: «Дозвольте, товаришу капітан». Таке було хіба що на війні.

А у 1996 році було створено Міністерство надзвичайних ситуацій. Взаємодіяти з «еменесниками» доводилося дуже часто. Така співпраця мені дуже симпатизувала і я  за власним бажанням перевівся з  Міноборони на рівноцінну посаду в МНС. П’ять  років служив  у м. Дрогобичі,  а потім був призначений командиром єдиної в Україні учбової бригади у м. Мерефа  Харківської області, яка стала згодом Навчальним  Центром оперативної рятувальної служби Міністерства надзвичайних ситуацій. 

За 3 місяці з хлопців після армії  ми готували кваліфікованих службовців для системи МНС. За час, коли я там працював,  було випущено 5,5 тисяч фахівців по 18-ти спеціальностей, у т.ч. сапер.

- У «гарячих» точках часто доводилося бути?

- Брав участь практично у всіх серйозних «НП». У Новобогданівці Запорізької області ліквідовував наслідки трагедії на «арсеналі»;  працював у розмороженому Алчевську на Луганщині;  виїздив у Лозову на Харківщині, де досі тривають роботи з подолання наслідків катастрофи;  три роки поспіль брав участь у відселенні людей з підтоплених районів Закарпаття…

- 2 квітня 2010 року  Вас  призначили начальником Головного управління МНС у Вінницькій області.  Як Вам Вінниця?

- 2010-й – взагалі знаковий для мене рік, бо того ж року я закінчив академію управління персоналом при Президентові України і став магістром державного управління.  А Вінниця – дуже гарне місто з європейським обличчям. Пригадую, приємно вразили мене алеї троянд від залізничного вокзалу до Будинку офіцерів;  бочки з молоком  і швейцарські трамваї.  А ще тут дуже потужне керівництво. І губернатор Микола Джига, і мер Вінниці Володимир Гройсман.  

- Руслане Богдановичу, очолюване Вами управління увійшло у п’ятірку  кращих у системі МНС України. Якщо проаналізувати минулий рік, що можете відзначити?

- Так, ми у  п’ятірці кращих, це дуже приємно. І це результат злагодженої роботи  двотисячного колективу, де не останню скрипку відіграють і 350 жінок.  У нас ідеальна співпраця з куратором по МНС в облдержадміністрації Романом Аксельродом.  Дуже потужні служби у районах. До речі, згідно з новим штатним розписом тепер ними  керуватимуть підполковники. 

Щодо  підсумків роботи управління у 2011-му році, то ми вкотре довели, що є справжніми рятувальниками.  Життя почало  серйозно екзаменувати нас вже у лютому, коли горів санаторій «Поділля» у Хмільнику.  Але злагодженими діями рятувальників Хмільницького району, а потім до них приєдналися ще й колеги з Літинського району, о 2-й годині ночі було оперативно евакуйовано 150 відпочиваючих.  На жаль, не обійшлося без жертв: один  чоловік загинув, але ж це не 147 чоловік, які трагічно загинули під час пожежі у російському нічому клубі «Хромая лошадь».  Загалом же протягом року нашим рятувальникам доводилося щоденно  ліквідовувати 10 пожеж. 

За минулий рік  ми знешкодили 2,5 тис. боєприпасів, залучались 155 разів,  що на 15 %  більше, ніж у 2010 році.  При цьому часто доводилося знешкоджувати авіаційні бомби вагою по 500 кг. Зізнаюся: неабияк переживаю за саперів, адже відповідаю за кожну людину.

У 2011-му ми перезатарили 138 тонн отрутохімікатів  у Вінницькому, Літинському, Тиврівському,  Барському та Липовецькому районах

Приємно відзначити і те, що саме на базі нашого управління протягом минулого року проводилися різні навчання. Так, спільно із працівниками СБУ та медицини катастроф  проходило триденне командно-штабне навчання під головуванням губернатора. За його підсумками, голова  Департаменту цивільного захисту поставив області тверду «четвірку».  За останніх 6 років – це вперше  така висока оцінка в Україні.  На «відмінно» у Вінниці пройшли і всеукраїнські збори працівників з охорони праці системи МНС та збори керівної ланки МНС. 

- І все ж,  роботу МНС оцінюють люди…

- Так, тому рятувальники нашого управління працюють на випередження і докладають усіх зусиль, щоб не допустити горя і не розчарувати людей.  Вони зажди напоготові. Щойно поступив сигнал, виїзд здійснюється за 30-45 секунд. І що б там не сталося, чи доводиться вивільняти затиснуту під час ДТП людину з автомобіля, чи виносити з палаючого будинку дитину,  чи витягувати з ополонки невдах-рибалок, психіка рятувальника має бути непорушна.  Взірцями для молодих у цьому плані є наші полковники Євген Василевський та Володимир Мороз.

- Наскільки мені відомо,  рятувальники області лідирують  і у культурно-мистецьких заходах МНС…

- Так, другий  рік поспіль на фестивалі героїко-патріотичної пісні ми займаємо перше місце в Україні. Неодноразовими лауреатами цього фестивалю ставали інспектор прес-служби, солістка оркестру УМНС старший лейтенант служби цивільного захисту Ірина Курінна,  солістка оркестру Віта Щаслива, автор і виконавець власних пісень Олександр Больменко.  До речі, тільки у Вінницькому  УМНС  залишився єдиний оркестр, яким керує заслужений діяч культури і мистецтв Дмитро Любченко.

- Руслане Богдановичу,  в обласній раді Ви є заступником голови комісії з прав людини та боротьби з корупцією. З яких питань найчастіше до вас звертаються як до депутата?

- Останнім часом просять підтримати матеріально. Одним потрібні кошти на лікування, іншим – на навчання дітей.  Торік я допоміг отримати матеріальну допомогу 14-ьом малозабезпеченим сім’ям. У своєму підшефному Теплицькому районі  у с.Костюківка допоміг в прокладанні 2,5 км насипної дороги; у с.Удич придбав для дитсадка холодильник, у Петрашівці допоміг викопати криницю для школи, у Веселівці допоміг 35-ти селянам отримати акти на землю…  Хтось сказав, що жити – добре, але добре жити – ще краще. І я дуже хочу, щоб наші люди жили добре.  

- На роботі Ви – керівник, у Вашому підпорядкуванні більше 2000 чоловік. А хто вдома хазяїн?

- Субординації ми не дотримуємося, бо хоча я й полковник, а дружина Наталя Олегівна, носить звання капітана, служить у Вінницькому вищому професійному  училищі цивільного захисту, але  вдома у нас демократія.  Разом ми 20 років.  Виховуємо двох дітей. Син Олександр – курсант Харківського університету МНС, вже сержант. Донька Юлія – 8-класниця. З дружиною мені пощастило, вона  дуже мудра і красива жінка.  Я взагалі ціную розумних жінок

УНІАН в Google News