Михайло Каменюк: Вінниця «окупована» книгарнями, але в них не продаються книги вінницьких письменників

Михайло Каменюк: Вінниця «окупована» книгарнями, але в них не продаються книги вінницьких письменників

Голова Вінницької організації НСПУ - про поточні письменницькі проблеми, про нові видання колег та про плани з відновлення літературної агенції

Письменники Вінниччини знову обрали своїм лідером Михайла Каменюка – поета, драматурга, перекладача, публіциста, заслуженого працівника культури України, автора близько двох десятків книг, серед яких, зокрема, високохудожні збірки «Птах безодні. 100 поезій про кохання», «Татуювання коня», «Меч і троянда», «Стрітення», «Пісні ніжного волоцюги», «Анкета для Господа Бога»... Про поточні письменницькі проблеми, про нові видання колег та про плани з відновлення літературної агенції для їх пропагування, також про місце українського письменника в сучасному складному світі голова Вінницької організації НСПУ Михайло КАМЕНЮК розповів кореспонденту УНІАН.

- Михайле Феодосійовичу, розкажіть, будь ласка, про найновіші книги письменників Вінниччини.

- Так повелося в Україні вже не перший рік, що Вінниччина лідирує за кількістю книг. Обласна влада не просто підтримує нас, а системно і з наростанням виділяються бюджетні кошти, не зважаючи на економічну кризу. Започатковано серію «Бібліотека літератури Вінниччини», це вибрані твори, кожен письменник виходить із кращим, що він написав за своє життя. У серії досить об’ємні томи, деякі до 600 сторінок. Вийшло п’ять томів у 2011-му, і шість вийде у поточному році. Оскільки в нашій Вінницькій організації 40 письменників, то ця програма розрахована, як мінімум, на 8 років. Уже вийшли вибрані романи Миколи Рябого і Леоніда Пастушенка, у них – все Поділля ХХ століття, починаючи від Першої світової, колективізація, голод, війна, післявоєнні часи. Цих двох письменників ми вважаємо лідерами прози. Микола Рябий, крім вибраного, видав і книжку про історію подільської пісні «Золота колиска». Ми її презентували в Києві, на презентації, до речі, співала Ніна Матвієнко.

Вийшли в цій бібліотеці також твори ветерана нашої організації Віктора Тимчука, який був популярний у свій час завдяки прозі пригодницького жанру. Зараз він знов до цього повернувся, а ще сконцентрував свої творчі задуми в драматургії. Віктор Тимчук у вибраному широко представлений новелами, повістями і драматургічними речами.

Надруковано в серії і повісті Анатолія Звірика, ще одного нашого ветерана. Вийшовши у вибраному, він видав і кілька окремих книг – перевидання автобіографічного роману «Стежина», збірки віршів... Його вірші з’являються ніби з невичерпного записника минулого – раніше друкував прозу, а чудові поезії нікому не показував... До речі, Анатолій Звірик – цьогорічний ювіляр, дуже молодий душею (3 квітня святкуватимемо його 75-річчя).

Вийшов том Анатолія Подолинного – професора педуніверситету, цікавого прозаїка і поета. А найбільш глибинна його тема – культурологія, вивчення процесу боротьби за українську мову у ХХ столітті. Його книга «Тільки б голос твій чути» – своєрідний публіцистичний роман, який розповідає, починаючи від Коцюбинського, від письменників на межі ХІХ і ХХ століття, як передавалася естафета вболівання за мову – конкретні вчинки, випадки, твори. Все це Анатолій Подолинний дослідив і розповів надзвичайно захоплююче. Йому від багатьох видавництв надійшли пропозиції перевидати цю книгу, також вона частиною увійшла в том його вибраного... Працює обласна редакційна колегія цієї бібліотечної серії, і це, до речі, проект безпрецедентний – в жодній області такого нема.

Отакі в нас письменники старшого покоління, активні й тепер. Назву й інші книжкові новинки колег – в алфавітному порядку.

Молодий письменник і науковець педуніверситету Віталій Борецький видав книгу «Гербарії янголів» - дуже цікава, молодеча, новітня за стилем, має широку тематику. Вийшла книга відомого прозаїка Івана Волошенюка «Печаль неосвячених могил». Це автор, заглиблений у подільський характер, працює на грані публіцистики і художньої літератури, знаходить героїв своїх творів під час журналістської роботи. А Олена Вітенко – поетеса, її нова книга має назву «Каліграфія життя». Книга надзвичайно тепла, лірична і патріотична. Крім усього, письменниця створює тексти пісень і сама гарно співає.

Письменник Василь Гарвасюк, сподіваємося, опублікується з вибраним у 2012 році. Його герої – жителі провінції, подільського районного центру. Цікаво описує долі людей, яких розметала нелегка ситуація в Україні…. Знаний сатирик Никанор Дубицький, як і Василь Гарвасюк, живе в Мурованих Курилівцях. І їхні герої звідти, з Наддністрянщини, цікаві й дотепні люди. Недавно вийшла книга свіжого гумору Никанора Дубицького «І тут з’явився Сянько».

Олена Герасименко видала цікаву поетичну книжку «Ватра на двох», яка і стала приводом для прийняття її в Спілку письменників. Це жіноча лірика глибокого інтиму, сповідальність... Анатолій Загрійчук почав активно писати для дітей, видав книгу «Різдвяне віконечко». Він у свій час стартував як поет, а зараз має схильність і до прози. Його новий роман - «Житній хліб із грудочкою цукру».

Петро Зарицький – журналіст, живе і працює в Козятині. Цікава і глибока його нова книжка «Смак житнього хліба»… Василь Кобець – надзвичайно плодовитий письменник, дивовижно працездатний, багато робить в рамках громадської діяльності. Твори свої видає за власні кошти та за підтримки меценатів. Зараз виходять його вибрані твори у десяти томах. Це перший десятитомник, у нас ще не було такого прецеденту. На сьогодні вже є 7 томів. Талановитий поет, але і проза Василя Кобця не старіюча. Пише для молоді, у його творах романтика. Наприклад, роман «Юрський горизонт» і зараз актуальний, бо розповідає, як українці у вічній мерзлоті розробляли газодобувну промисловість Росії.

Лариса Колесник видала книгу прози «Привиди пустельного кварталу» – про людську самотність, про відчуженість душі людини в сучасному суспільстві, яке насичене інформацією, але людина людиною не цікавиться. Це глибокий психологічний зріз, аж до того, що її героїня, аби вирватися з буденності, йде на Говерлу, де її застає гроза… Я прочитав цю книгу за ніч.

70 років у січні відзначив гуморист Василь Коряк. Його твори досі популярні на естраді, сприймаються на ура, от хоча б гумореска «Шифрограма Марини з курорту»...  До речі, 80-ліття нещодавно відсвяткував і письменник Володимир Красіленко, а ювілярами у 2012-му є Микола Завальний, Надія Христич, Анатолій Звірик, Леонід Пастушенко, Петро Зарицький, Никанор Дубицький, Лариса Колесник, Олександр Височанський…

Отаман Вінницького куреня гумористів імені Степана Руданського Леонід Куций щойно за книгу «Як величати» отримав премію імені Євгена Гуцала, засновану Міжнародним громадським об’єднанням «Вінницьке земляцтво у Києві». Сатира в нього конкретна, таке насмішкувате спостерігання за певними негараздами і пригодами людей.

Багато попрацював минулого року і Віктор Мельник. Його поетична книга «Етюди на воді» – висока планка поета, автор знайшов особливу тональність душі, пише про те, що є вічним у будь-якій  ситуації. Тут і любов, і споглядання природи, елегійне й обнадійливе. А книга Віктора «Трильярди сонетів» - модерна, експериментальна знахідка європейського рівня…

Дуже скрупульозно Віктор Мельник зібрав прозу репресованого у 1926 році Петра Крижанівського, який працював у Дяківцях. Видав книжку «У Чорнокутті» - це пам’ятник літератору Петру Крижанівському, незаслужено забутому і надзвичайно сильному прозаїку.

Творчо виростає молода поетеса Руслана Мельничук, і доказом того є нещодавня її велика публікація в «Літературній Україні» – на цілу сторінку добірка під назвою «Доторкнися до мене, як до рими перо»…

Григір Мовчанюк видав монументальний тритомник: «Сяйво», «Вознесіння» і «Смисл». Ці книги, мабуть по тисячі сторінок кожна, доказ того, що Мовчанюк мовчки і монументально працює над словом. Це дуже велика інтелектуальна робота над собою та над історією України, яка автору болить. Думаю, належна оцінка цього унікального тритомника в літературі ще попереду. Також він перекладає з сербсько-лужицької та інших слов’янських мов і очолює секцію літературного перекладу нашої Вінницької організації НСПУ.

Леонід Пастушенко, крім вибраного, також видав книги «Знак скорпіона» та «Полювання на класиків». Він працює в рідкісному зараз жанрі літературного портрета... Дмитро Пічкур, знаний як поет, видав книжку прози «Жорна», у ній зворушливі оповідання, спогади про повоєнне дитинство.

Володимир Рабенчук – визнаний упорядник літературних альманахів. Найпомітніші зі свіжих – це книги про Анатолія Бортняка, який недавно відійшов у вічність, нова книга про Володимира Забаштанського «Блискавка з темряви». Володимир Рабенчук відбувся в літературі як поет, також пише багато для дітей, видає літературознавчі розвідки, пише кіносценарії й іноді знімає документальне кіно, якщо пощастить з фінансуванням. Нещодавно він задумав  дитячий альманах «Наша хатка», на що уперто «вибиває» кошти і успішно його видає.

У заступника головного редактора журналу «Вінницький край» Валентини Сторожук вийшла книга «Чорна черешня» - роман у два голоси, розповідь від імені поляка та української вчительки. Твір цікавий, пересипаний фольклором та історіями села…

Свіжу книжку гумору «Вибране з кумедного» в рамках обласної книговидавничої програми видав нещодавно молодий письменник і журналіст Юрій Сегеда.

Михайло Стрельбицький знаний своєю трилогією «Під небом Коновалюка», яка є роздумами над картинами художника. Роздумуючи, він створює власні поетичні картини життя. Крім того, Стрельбицький – відомий літературознавець. Його нова монографія - «Проза монументального історизму» про доробок Олеся Гончара…

Григорій Усач, хоча й живе в Ізраїлі, але залишається українським письменником, залишається на обліку Вінницької організації. Недавно він запропонував до видання книгу «Наказкована повість», ми також  плануємо видати його твори у «Вибраному». Торік 17 лялькових театрів ставили вистави за творами Усача – значить вони цікаві дітям. На них держава за рік заробила близько півмільйона гривень, значить його письменницька праця корисна і потрібна…

Свою серію книг «Із щоденника сивого травозная» продовжує Василь Шевчук. Це і етнографічне дослідження, і розповіді про лікарські рослини та рецепти лікування, і про характер нашого народу та подільську природу. Ці книги настільки популярні, що вже перекладені російською мовою і з успіхом продаються за межами України.

Найсвіжіша книга доцента педуніверситету Тетяни Яковенко – «Живий вогонь». Це своєрідний підсумок певного етапу життя країни з точки зору цікавої поетеси.

Чимало відомих в Україні письменників є вихідцями з Вінниччини - Володимир Яворівський, Степан Колесник, Петро Перебийніс, Микола Луків, Ганна Чубач, Олег Чорногуз, Валентина Козак та інші. Вони завжди з нами, приїздять, підтримують творчі взаємини.

Нам дуже допомагає у пропаганді книги Міжнародне громадське об’єднання «Вінницьке земляцтво у Києві», очолюване Віталієм Безносюком. А його заступник – поетеса Ніна Гнатюк (теж, до речі, ювілярка цього року). Земляцтво заснувало дві літературні премії – імені Анатолія Бортняка та імені Євгена Гуцала, також увійшло співзасновником у премію журналу «Вінницький край», воно завжди підтримує наші літературні акції в Києві. Ось і знову в березні буде вечір подільських поетес у Спілці письменників на вулиці Банковій.

Не секрет, що Спілка письменників СРСР створювалася за сталінських часів, щоб тримати під контролем різні літературні угрупування, потім вона займалася книговиданням та соціальним забезпеченням письменників. А чим Спілка є зараз? Дехто каже, що вона вже непотрібна…

У нас на зборах Вінницької письменницької організації нещодавно виступала людина, яка знає  в цьому толк – Михайло Слабошпицький, лауреат Шевченківської премії, блискучий літературознавець, прозаїк, видавець та інтересний політик. Він сказав, що спочатку так само думав, що Спілку можна розпустити. Але насправді вона в кращому разі була як профспілка. Адже левову частку часу керівників обласних письменницьких організацій, поруч із книговиданням, займають питання соціального захисту письменників. Письменники хворіють, як усі люди, письменники потребують відпочинку, як усі, письменникам іноді треба допомогти у вирішенні побутових проблем. Ми як профспілка намагаємося це робити. Звісно, коштів у нас обмаль. Членських внесків, які платить письменник (близько 120 гривень в рік), вистачає лише на проплату за офіс та канцелярське приладдя, та й то не завжди.

Але зараз сказати про ліквідацію Спілки – це сказати про ліквідацію книги. А книга, як на мене, це святе. Книгу треба просувати як інтелектуальний продукт, книгу треба захищати від антикниги. Хто це зробить? Держава цього не робить. Ми кажемо, що держава зараз на шляху революційних перетворень. Вже 20 років перетворюємо, а ідеології не вироблено. Книга за віддачею в бюджет Росії є третя після енергоносіїв та зброї. І ми кажемо: «Експансія російської книги!». А що, Путін сюди привозить книгу? Якби ми їхню не купували, а купували свою, то не було б проблеми. Це ринок, це бізнес, але це і активний ідеологічний вплив.

Українську книгу треба потужно просувати, і цим, на мою думку, в першу чергу повинна займатися Спілка письменників. За останні двадцять років це було загублено, відколи письменницькі лідери поринули в політику, виринувши з неї небідними людьми. А Спілку лишили напризволяще. Спілка за цей час втратила значну частину майна, але найголовніше – втратила Літературний фонд і бюро пропаганди літератури. Бюро пропаганди літератури забезпечувало певний заробіток письменникові. Рецензії, виступи – це теж робота, яка повинна бути оплачуваною. Це було передбачено. Якщо письменника запрошували десь зі сцени в трудовому колективі, в навчальному закладі почитати, наприклад, вірші про кохання, йому гарантували гонорар.

- Він заробляв, як естрадний артист?

- Так, з бюро пропаганди йому казали: тебе чекає, наприклад, готель в Могилеві-Подільському, і тобі на сім днів розписані виступи – вранці в будинку відпочинку, в обід в піонерському таборі тощо. Підтримувались і виступи, і книги. Навіть зараз, при бідноті нашій, бачимо: коли аудиторія збирається послухати письменника, вона купує і його книги – з рук, без накруток… Все це було втрачено. Частково втрачено і майно – будинки творчості, набудовані за гонорари письменників, за гонорари класиків. Втрачено бюро пропаганди і Літературний фонд, який міг, наприклад, купити квартиру письменнику. Так і моя трикімнатна квартира проплачена Літфондом, який брав дольову участь у будівництві. Більшість старших письменників так отримали квартири, причому з додатковою площею на робочий кабінет.

- Є ідея відновити Літфонд?

- Це все накипіло – політизація, втрата інфраструктури, втрата майна. І те, що відбулося на з’їзді в Києві – це не зовсім боротьба за владу, це люди сказали: «Ви не зробили, то дайте зробити іншим». І з’їзд поміняв все керівництво НСПУ... Так, є ідея відновити, це буде називатися Літературна агенція Національної спілки письменників України. Щось таке як товариство з обмеженою відповідальністю, але на базі Спілки письменників. Є проект, на найближчому засіданні секретаріату Спілки він буде обговорений і прийнятий, почнемо відкривати філії. Колись була міжобласна філія – кореспондент-організатор бюро пропаганди сидів у Вінниці, і займався трьома областями – ще сусідніми Хмельницькою і Житомирською. Мають бути свої точки розповсюдження книг, якийсь транспорт. Бо щоб книгу купили, треба її привезти в той же райцентр…

Бізнесмени витрачають сотні тисяч на всілякі свята, на ювілейні дні сіл, і роблять феєрверки – спалюють кошти. Я не раз кажу: та купіть «Кобзар», інші хороші книги, подаруйте дітям з печаткою, що це було в такий-то святковий день – людина принесе додому, сама прочитає і передасть рідним. Книга – це ж хороший подарунок.

- А чи ваблять нині лави (і лаври) НСПУ молодих літераторів?

Спілка була дещо втратила відчуття сучасності, втратила молоде покоління. Середній вік члена НСПУ, як казав Віктор Баранов, під 70 років. Спілка не займалася молоддю, не приймала молодих талановитих. Ми ось трошечки просунулися вперед і кількох молодих прийняли. А нас підпирають 20-25 достойних, які пишуть не гірше, а може й краще в тому плані, що їх слухає їхнє покоління. Ірина Зелененька, Наталка Гомель, Ольга Зайцева, Вадим Вітковський, Василь Пастушина, Анастасія Дан, Катерина Девдера, Андрій Стебелєв, Тетяна Коноваленко… Багато молодих людей, які хочуть відбутися в літературі. Їх треба не те що вчити, їх треба в колектив, щоб вони побачили, як твориться книга, як вона обговорюється.

Все-таки звання письменника ще досить високе в українському суспільстві. Може, в умовах урбанізації, у великому місті це якось губиться, але письменника дуже поважають в школі, в селі. Тільки треба знайти ці стежечки, помогти письменнику прийти до читача. Отже, Спілка потрібна. Бо втративши її, ми втратимо книгу, втратимо мову. Ми говоримо про мову, а книгу не рятуємо. Але я думаю, що Спілка з цим справиться, бо до її керівництва прийшли менеджери літератури, менеджери слова.

- Колись було таке поняття – професійний письменник на творчій роботі. Чи спроможний зараз письменник жити лише з письменницької праці, чи вона може бути лише хобі?

Ні, це лише хобі, і так і буде, так є скрізь у світі.

- Але Андрухович, Курков чи Карпа могли б посперечатися з цього приводу.

- Я не знаю джерел надходжень їхніх коштів і хто їх підтримує. Можливо, й за рахунок перекладів іноземними мовами. Але в наших таких регіональних осередках – у Вінниці, Одесі, Харкові – не виживе цим письменник, до цього ще далеко.

- Чого бракує українському письменнику для нормального творчого життя?

- Українському письменнику багато чого бракує. Середньостатистичний український письменник повірив, що він письменник і більше ніхто. Наприклад, вчора він був блискучий журналіст – він покидає це, бо його прийняли в Спілку, і чекає, що його книги розкуплять. Такого не буває. От я бачу успіх романів Василя Шкляра, але також знаю, що він не така багата людина, щоб ніде не працювати, і його дружина теж працює – помічником народного депутата… Зараз це неможливо з тієї причини, що в державі нема ідеології. Адже якби держава була зацікавлена у просуванні літератури в школи, то не було б суперечностей навколо Табачника, навколо підручників, а було б чітке державне замовлення. От борються за державне замовлення на виробництво зброї, виробництво тракторів, і державне замовлення на книгу має бути. А так – що припливе до школи, те й вивчили. Навіть викладаючи літературне краєзнавство, філолог не знає вінницьких письменників, знає від сили п’ять імен. Якби до зусиль держави додались зустрічні зусилля Спілки письменників, бюро пропаганди літератури – разом це могло б дати той ефект, що письменник міг би бути лише на творчій роботі.

Колись ми, вінницькі автори, були прикріплені до Одеського видавництва «Маяк» - регіонального видавництва, яке обслуговувало Вінницьку, Одеську і Миколаївську область. Коли готували до друку книгу, засідала тиражна комісія, визначала цифри. Найменші тиражі були від тисячі до п’яти тисяч примірників, так виходила поезія в регіональних видавництвах. Це було держзамовлення, це означало, що книжка буде куплена державою – для бібліотек, для шкіл і частково для магазинів. Письменник одразу отримував сорок відсотків гонорару, ще як книга не вийшла, так міг «дотягнути» до повного гонорару і писати нову книгу. Крім того він виступав від бюро пропаганди і отримував плату як за концертну діяльність. За двадцять виступів мав три зарплати і міг тоді прожити.

А зараз така ситуація, що треба конкурувати з Інтернетом, з телебаченням, боротися з неувагою держави. Певно, якби зараз Шекспір написав усі свої твори, його б ніхто не видавав і ніхто б не читав, і він би згинув бозна-де.

- Як вам працюється з новим керівництвом Спілки?

Працюється добре, бо я належу до того ж покоління, з ними я виростав, ми були на перших літературних семінарах ще студентами, знали одне одного по житті, зустрічалися на творчих виступах, фестивалях. Ми мріяли і мріємо про ситуацію творчого взаєморозуміння між письменниками, щоб не просто сам по собі: прийдуть на збори, обговорять тему, нав’язану керівництвом, і розійдуться. Буває, не приходять на творчі вечори своїх колег, якось нецікаво… Ми хочемо порушити застій і відновити активність. Приємно, що секретаріат Спілки збирається щопонеділка, розгрібає проблеми. Вже провели нараду молодих літераторів, незабаром планується новий прийом групи молоді у Спілку... Ми навіть разом  будемо садити калиновий гай з вінницьких калин в Ірпені. Керівництво Спілки задоволене ситуацією у Вінницькій організації, і не лише тим, що ми видаємо достатню кількість книг, що обласна рада підтримує нас як ніяка інша, а ще й нашою атмосферою дружби, товариськості.

- Які питання порушувалися під час зустрічі письменників та голови НСПУ Віктора Баранова з головою облдержадміністрації Миколою Джигою?

Під час цього візиту було порушено конкретні питання  – зокрема, щоб ми мали свій транспорт, аби могти книги довезти чи щоб група письменників могла виїхати на виступ. Йшлося також про пам’ятник Михайлу Стельмаху. Розпорядженням губернатора готується відзначення 100-річчя цього видатного прозаїка у травні. Погруддя Стельмаха зберігається в музеї в Дяківцях, його треба винести, встановити, облаштувати площу біля музею, вклонитися пам’яті письменника. Це буде обласне літературно-мистецьке свято за участю гостей з сусідньої Хмельниччини та зі столиці... Говорили і про сторіччя Федора Маківчука – редактора журналу «Перець», який був родом з Кордишівки Козятинського району. З нашим письменником і головою постійної комісії обласної ради з питань культури і духовності Михайлом Вдовцовим ми зараз робимо реєстр місць, де необхідно встановити меморіальні дошки – наприклад, Василю Земляку в селі Конюшівка Липовецького району. Клопочемся про присвоєння одній з бібліотек імені Анатолія Бортняка. Торкнулись і планів спорудження пам’ятника Тарасу Шевченку, який вже давно мав постати у Вінниці…

- А створення музею літератури у Вінниці – це реальність, чи лише мрія?

Музей літератури є в Хмельницькому, в Рівному, ми теж пропонуємо створити подібний музей, виходимо з пропозиціями до міської та обласної влади, але все впирається в приміщення. Це був би своєрідний музей-клуб, де можна було б проводити різні масові заходи. Вінниччині не вистачає музею літератури. Тут є вже все – і День міста, і День Європи, і міжнародні джазові фестивалі, а нема оцього осередку пам’яті про майже двісті письменників різних національностей, які народилися, зростали, працювали тут… Якби зібрати всі відомості про них, зібрати їхні книги, ми б побачили, що ми дійсно літературна столиця. І недарма ми зараз перехоплюємо літературну ініціативу.

- То де ж, окрім бібліотеки та письменникової шухляди, можна «дістати» книги вінницьких авторів?

- Фактично немає книгарень, де продавались би книги вінницьких письменників. Хоча Вінниця окупована книгарнями, як, до речі, і кіосками преси, в яких немає жодної вінницької газети. Коли взяти книгарні популярних мереж, книга коштує в них, як мінімум, удвічі дорожче собівартості. Зараз ми це трохи зрушили – співпрацюємо з книгарнею «Кобзар», що біля залізничного вокзалу, також з магазином «Шкільний світ», що коло обласного радіо. За домовленістю з Володимиром Гройсманом два підприємці відкривають книжковий магазин майже навпроти офісу нашої Спілки. Хочуть назвати його «Вінницький письменник», за «брендом» прийшли до нас і кажуть: «Напишемо на арці «Вінницький письменник» і будемо продавати книги, які ви запропонуєте». Це вже обнадійливо. Хочеться, щоб люди не забували, що колись їм, малим, батьки дарували книги. Хочеться, щоб повернулась мода дарувати книги з будь-якої приємної нагоди. Їх будуть дарувати дітям, будуть читати, я в це вірю, а інакше б наша робота не мала сенсу.

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter