На "рускій мір" тут не чекали: спогади жителів півдня Чернігівщини про окупацію
13:30, 29.07.2022
13 хв.
Села, розташованої на півдні Чернігівщини Ічнянської громади, з 24 лютого стали транзитними для наступу російських військ на Київ, проте постійно зазнавали численних обстрілів, а місцеві жителі понад місяць перебували в окупації. Російські окупанти свідомо знищували села і розстрілювали місцевих мешканців. Загинуло, щонайменше, 26 цивільних. УНІАН відвідав громаду та зібрав історії людей про пережите.
"Одразу понад 30 окупантів підірвалися на мінах"
Село Дорогинка розташоване неподалік автошляху Ніжин – Прилуки. До нього ворожі війська рухалися зі сторони Ічні і в населеному пункті з’явилися вже 25 лютого. Староста Дорогинського округу Сергій Тюков розповідає, що проживає в селі з 90-х років, але й не здогадувався про існування лісових і польових доріг, якими заходили росіяни. Чоловік припускає, що окупанти використовували карти минулого століття. Дорогинка стала транзитною для російських військових.
"Вперед їдуть – стріляють, назад їдуть – стріляють. Десь 3,5 тис одиниць військової техніки пройшло через нас – БТР, танки, навіть "Точка-У" була. Проте назад повернулися до 1,2 тис одиниць", - зазначає Тюков.
Відео дня
У перші дні російського наступу кількість жителів села, як і в багатьох населених пунктах Ічнянської громади, зросла: до батьків, бабусь та дідусів приїхали діти й онуки з Чернігова та Києва. Шукали порятунок від війни, а вийшло – навпаки. Вороги розстріляли вежі зв’язку, були проблеми з електроенергією, а відтак, і водопостачанням. Не вистачало ліків. Людям доводилося постійно ховатися в погребах. У перервах між обстрілами намагалися щось готувати собі, а також погодувати худобу. В дні окупації допомагали й підтримували один одного: розносили сусідам хліб, ділилися ліками тощо.
Місцеві жителі, як могли, протидіяли загарбникам. Були й партизани. Вдалося навіть викрасти ворожий бензовоз. Пізніше його передали ЗСУ.
Чоловіки з Дорогинки взяли в полон і одного з окупантів. Поранений росіянин, якого покинули побратими, зайшов зі зброєю до одного з місцевих мешканців. Тут гостя "пригостили" - забрали зброю, провели бесіду та доставили до найближчого українського блокпоста. При цьому, росіянин-контрактник, який уже воював на Донбасі, намагався переконати дорогинських чоловіків, що "насправді прийшов звільняти українців від "бандерівців", а місцеві просто не розуміють, що відбувається".
Найбільш небезпечними для місцевих жителів були російські військові автомобілі "Тигри". Вони їздили дуже швидко, безшумно. Тому мешканці окупованих сіл не наважувались зайвий раз виходити на вулицю. Також уникали перебування на дворі під час руху ворожих колон.
Селяни розповідають, як одного дня росіяни розстрілювали їхні будинки, зайнялася пожежа, і староста з односельцями кинулися її гасити. Встигли загасити лише два будинки, як пішла колона росіян. Довелося ховатися.
"Нас шукали. Але чи не побачили, чи вдали, що не побачили", - згадує Тюков.
За свідченнями очевидців, у Дорогинці – шість вщент спалених будинків та школа. Оселі, не знищені окупантами, зазнали осколкових пошкоджень або були щільно обстріляні стрілецькою зброєю. Росіяни пограбували місцевий магазин.
Зазнала Дорогинка і людських жертв – російські військові убили місцевого хлопця, який просто трапився їм на очі. Після загибелі парубка його не могли поховати кілька днів.
Інший чоловік намагався вивезти родину із села і його тяжко поранили.
Та втрат зазнавали й окупанти. 9 березня військове авто росіян підірвалося на мінах. Як повідомляли самі рашисти, одразу загинули 32 їхні військовослужбовці. І після цього вороги стали більш агресивними до місцевих.
Місцевий житель Олексій Кубрак показує пошкодження у себе на подвір’ї: росіяни, зайшовши, спалили у дворі автомобілі господаря та його племінниці. Усю техніку в будинку – плазмовий телевізор, комп’ютер – побили прикладами. Забрали всі запаси з морозильної камери.
Ще один житель Дорогинки Іван Драбинапоступово ремонтує свій будинок – замінив вже вісім вікон. Проте постраждали й господарські будівлі, сільськогосподарська техніка, якою чоловік обробляє земельні паї. Родина пана Івана проживає на околиці села: їх тричі обстрілювали і тричі заходили в дім. Забрали все – від зубної пасти до обручок. Чоловік жартує, що з дружиною й самі не пам’ятали, де ті обручки, а рашисти - знайшли. Сам Іван Драбина зазнав осколкового поранення в ногу, медичну допомогу йому надав місцевий лікар.
Люди зізнаються, що вижити в окупації допомагала віра, що це ненадовго, й обов’язково прийдуть ЗСУ.
Припутні: старий понтонний міст став "дорогою життя"
Жителі ще одного села Ічнянської громади – Припутні – 24 лютого почули вибухи зі сторони Дорогинки, а наступного дня вже через них пройшла перша колона ворожої техніки. Місцева мешканка Світлана виховує трьох синів - 8, 11 та 15 років. Жінка згадує, що хлопці з першого дня ховалися в погребі. "Не було дня, щоб не рухалася техніка. Щонайменше проходило 15 бойових машин, а було й сотня. Щодня їхали, то в бік Ічні, то в бік Іржавця", - говорить пані Світлана.
Отаборилися окупанти в лісі за селом. Зробили бліндажі і там постійно перебували. Їм доставляли продовольство й забирали їхніх поранених гвинтокрилами. Після деокупації переважна більшість місцевих побоюються ходити до того місця. Хоча є сміливці: хлопці з села принесли п’ять ящиків снарядів та віддали їх на потреби ЗСУ.
"Там були позиції, з яких здійснювали обстріли, ракети постійно летіли над нами", - розповідає пані Світлана і додає: в якийсь момент здавалося, що ракети летіли на всі боки.
Внаслідок обстрілів була пошкоджена високовольтна лінія, жителі села лишилися без електропостачання. Тримати хоч якийсь зв’язок зі світом допомагав генератор.
Жили, в основному, зі своїх запасів, в умовах обмеженого доступу до продуктів. Хліб кілька разів вдалося завезти через старий понтонний міст, наведений через річку Удай ще 30 років тому.
Пані Світлана говорить, що місцеві жили в страху. Один з її синів досі на заспокійливих, навіть не може нормально навчатися. Під час окупації хлопець набирав сіно над дорогою, а до двору під’їхав "Тигр". Пані Світлана каже, що у той момент було чітке відчуття: росіяни могли просто розстріляти дитину в неї на очах...
Поруч із обійстям Світлани – спалений сусідський будинок. За її словами, там мешкали двоє дорослих 50 та 82 років, і двоє дітей – 3 та 16 років. Місцева жителька зізнається, що хвилювалася за сусідів, коли у них сталася пожежа. Росіяни підпалили обійстя, нібито знайшовши в ньому камуфляжну форму. На щастя, сусіди пані Світлани втекли з будинку раніше.
Ще тривожніше стало в селі наприкінці березня: до Припутнів заїхало кілька сотень одиниць техніки, розмістили її окупанти у дворах і городах людей. Їхали без будь-яких обмежень, просто руйнували паркани.
"Навколо нашого будинку, розташувалися п’ять одиниць техніки, навіть пересувна кухня та бензовоз, який їх заправляв", - розповідає пані Світлана.
За її словами, чеченці, буряти та росіяни заходили до неї та питали, чи має чоловіка та синів.
"Я подумки молилася, але, щоб врятувати життя своїх дітей, мусила брехати", - зізнається багатодітна мати.
Каже, що на її подвір’ї окупанти влаштували полювання на курей. Зробили понад десяти черг з автомата, застрелили півня.
Після цього пані Світлана разом з дітьми, як і чимало односельців, вирішила залишити Припутні. Люди виходили через понтонний міст через Удай, який став "дорогою життя" для місцевих. Волонтери допомогли родині дістатися у більш безпечне місце на хуторі в межах громади.
Староста Припутнів Анатолій Сенько розповідає, що ніхто з місцевих не розраховував опинитися у вирі бойових дій.
"Ми думали, що до нас окупанти не дістануться. Кому ми потрібні тут? Автобус рейсовий ходити не хоче через погані дороги", - зазначає староста.
Проте з такими міркуваннями люди дуже помилилися. Свою присутність окупанти пояснювали необхідністю знищення "бандерівців". Хоча селяни жартували: "Де ті бандерівці? Ми їх самі ніколи не бачили!". У перший день наступу місцеві на дорозі між селами попиляли багаторічні верби, що дозволило на годину зупинити наступ ворогів.
За час окупації в Припутнях загинули семеро місцевих жителів. Кожна історія – трагічна.
"У сусідньому селі у подружжя з Припутнів померла, здається, спочатку мати. Чоловік із дружиною з’їздили на похорон і поминки. За два тижні не стало батька. Вони знову поїхали в сусіднє село велосипедами. І коли поверталися, дорогою рухалася колона ворожої техніки. Вони, швидше за все, не почули - був сильний вітер. І їх розстріляли. Просто так! Мирних жителів, беззбройних!", - розповів одну з них староста Анатолій Сенько.
Він згадує, що незадовго до деокупації села роздавав гуманітарну допомогу в магазині. Але буквально за 10-15 хвилин село "наповнилося" ворожою технікою. Кількасот місцевих, які стояли в черзі за гуманітарною допомогою, почали тікати. Старості теж довелося - сховався в курятнику. Скрізь було чути автоматні черги… Люди масово намагалися залишити село, бо залишатися було небезпечно – росіяни вбивали та грабували…
Зараз життя в Припутнях наближається до звичайного ритму, селяни власними силами відновлюють пошкоджені паркани та будинки. Зелень дерев трохи закрила руйнування. Однак часом на вулиці можна побачити сліди "руського міра" у вигляді сухпайка армії РФ в траві чи глибокої ями, в якій окопувалися вороги. Проте точно відомо: "руський мір" тут не чекали, а нині чути про нього не хочуть й поготів.
"Стріляли, вбивали та грабували, бо могли"
Крупичполе – ще одне село Ічнянської громади, яке постраждало від російської армії. Населений пункт теж був транзитним для російських військ у їхньому прагненні захопити столицю України. У селі розташовувався ворожий блокпост, постійно рухалася важка військова техніка. Зараз в’їзд до села нагадує декорації для зйомок фільму-катастрофи. Ось тільки це не уявна картинка, а реалії, сповнені воєнних жахів.
Понад десять будинків у Крупичполі були зруйновані, решта – пошкоджені. Зазнала обстрілів і місцева школа. За час окупації на території села було вбито четверо людей.
Двоє жінок – матір із донькою, які трапилися УНІАН по дорозі, розповіли, що самі не місцеві, приїхали нещодавно зі столиці, але будинок їхньої бабусі згорів. Тепер переживають за психологічний стан сусіда. Пенсіонер давно живе один, дуже схуд, і зараз боїться виходити на подвір’я. Під час окупації він рубав дрова і не почув, як вулицею до двору під’їхав "Тигр". Житель Крупичполя спробував сховатися за сараєм, але російські військові знайшли його, вивели на вулицю та поставили попереду військової колони.
У селі є зарості чагарнику, і окупанти боялися, що там може бути засідка. Тому й зробили з місцевого жителя "живий щит". Чоловік пізніше розповідав, що коли йшов перед ворожою колоною, то не думав про смерть. Але злякався, коли наказали бігти, а він занімів і якийсь час не зміг зрушити з місця. Коли вибрався живим, ночував у плавнях і боявся повернутися додому…
У багатодітної родини Коваленків окупанти зруйнували будинок. Лілія з чоловіком виховують 8 дітей від 2 до 16 років, троє – дошкільнята.
Коли в село зайшла колона ворожої техніки, окупанти розташувалися навпроти будинку багатодітної родини, на відкритій ділянці. Лілія згадує, що російські військові заходили й просили напитися води. Агресії ніби не виявляли. Але 26 лютого ввечері почалася гучна стрілянина.
У той момент до старшої доньки пані Лілії прийшов хлопець, а сама вона розмовляла телефоном, тільки-но вклавши найменшого сина… Та довелося швидко тікати. Рятівним для них виявилося вікно будинку, яке виходило на город. Хлопцю старшої доньки поранило ноги, проте він ніс найменшу дитину...
Наступного дня родина повернулася, проте від будинку лишилися тільки руїни. Біля нього Коваленки побачили вщент згорілий автомобіль, а в ньому - тіла двох жителів сусіднього села. Чоловіки їхали до Крупичполя і начебто не зупинилися на блокпосту росіян. Їх автомобіль розстріляли впритул, ймовірно, внаслідок цього й загорівся будинок багатодітної сім’ї.
Розстріляли окупанти й одну з жительок Крупичполя. Її односельці розповідають, що вона просто йшла городом та говорила телефоном (за іншою інформацією – освітлювала собі дорогу ліхтариком в телефоні).
""Освободітєлі" періодично їздили селом, обстрілювали "за своєю логікою" будинки, часто на в’їзді та виїзді з села. Під час руху колон у будинку не можна було перебувати – занадто небезпечно. Ще російські військові запам’яталися тим, що пограбували місцеві магазини, винесли звідти все. Ночували на стадіоні, пили, гуляли, бо "освободітєлі"", - згадує ще одна жителька Крупичполя пані Оксана.
Села Ічнянської громади поступово повертаються до життя. Місцеві наново ставлять зруйновані паркани, ремонтують дахи, міняють вікна в будинках. Де можна впоратися своїми силами, роботи тривають. У багатьох дворах, як і до війни, квітнуть клумби. А ще - засіяні й оброблені поля. Переживши окупацію і дочекавшись ЗСУ, люди з вірою і надією чекають нашої перемоги.
Ірина Синельник
Новини партнерів
