Нейрохірург Дмитро Кубряк: Працівники колонії в Оленівці шість годин цинічно споглядали муки військовополонених, агонізуючих після вибуху

Звільнений торік з російського полону 34-річний лікар-нейрохірург, футбольний арбітр Дмитро Кубряк в інтерв’ю УНІАН розповів, як у бункері меткомбінату ім. Ілліча у Маріуполі рятував поранених військових та навіть провів там операцію на відкритому мозку, про сумнозвісні події в колонії Оленівки, свідком яких він був, та про плани на майбутнє.

Дмитре, як так сталося, що ви - футбольний арбітр та нейрохірург?

Я родом з Кропивницького, але у 2005 році вступив до Одеського медичного інституту. Бувши студентом 4-го курсу, захопився нейрохірургією, зокрема, познайомившись із відомим медиком Анатолієм Сергійовичем Соном (професор Сон очолює кафедру нефрології та нейрохірургії Одеського національного медуніверситету, – УНІАН). Захоплювався його філігранною роботою – приходив на операції в одну з лікарень... Після закінчення вишу інтернатуру проходив в Одеській обласній лікарні і, частково, у Дніпропетровській медичній академії на базі лікарні І. І. Мечникова. Зараз мій стаж у нейрохірургії – десять років.

Щодо арбітражу, то судив матчі ще з 2-го курсу вишу. У дитинстві займався футболом, дуже люблю цей вид спорту та хотів себе в ньому зберегти. Проте медицина залишає йому вкрай мало часу. Тому вибрав проміжний варіант – арбітраж. Спочатку це було хобі, потім стало своєрідною другою професією.

Як ви стали військовим хірургом?

У 2015 році поїхав з Одеси, клінічну ординатуру пройшов у Київському інституті нейрохірургії. Через два роки вступив до аспірантури, приступив до написання дисертації, але так склалося, що з'явилося бажання спробувати себе у якості військового нейрохірурга. Тому у 2020 році взяв академічну відпустку й уклав 2-річний контракт із ЗСУ.

Служив у Дніпровському військовому шпиталі, їздив у зону проведення Операції об'єднаних сил, зокрема, півроку провів у Бахмуті. Була ротація, повернувся до Дніпра. Потім, після відпустки, приступив до служби й почалося повномасштабне вторгнення. Одразу – величезний потік поранених з усіх напрямків: Донецького, Харківського, Запорізького…

Ви були серед добровольців, які прибули на допомогу медикам в Маріуполь, що вже був в облозі. Як там опинились?

Ми постійно були на зв'язку з Маріупольським госпіталем (він у підпорядкуванні Дніпра) та розуміли, що із забезпеченням, кількістю персоналу та медикаментами там катастрофа. Якоїсь миті російська армія розбомбила медзаклад, і нашим колегам довелося перебратися в бункери – на завод "Азовсталь" та меткомбінат ім. Ілліча… Наприкінці березня керівництво повідомило: потрібні добровольці для посилення шпитальних підрозділів у Маріуполі. Це була пропозиція, а не наказ. Четверо медиків, зокрема я, виявили бажання.

Ми до кінця не розуміли, як потрапимо в місто – все відбувалося в режимі найсуворішої таємниці. Доставили нас гелікоптером рано-вранці 31 березня. Той самий транспорт забирав поранених. На вивантаження нас з речами, обладнанням та завантаження поранених дали десять хвилин. Здавалося, це нереально, але впоралися.

Скільки поранених тоді забрали з Маріуполя?

Було два вертольоти, у кожен можна було помістити близько 12 поранених. Тобто, ймовірно, забрали 24 особи. Але по дорозі назад один з вертольотів, на жаль, збили російські військові – всі наші загинули… І наш політ став останнім серед таких спецрейсів, які здійснювалися з середини березня.

Знаю, що й раніше український транспорт збивали – дорогою до Маріуполя чи по дорозі назад. Однак те, що сталося тоді, стало останньою краплею – росіяни вже точно знали про такі рятувальні рейди й ризики стали набагато вищими за користь…

Пам'ятаєте свій перший день у Маріуполі?

Ми потрапили в інший світ – вибухи снарядів, чорний дим… Певний час були у бункері порту, потім – у медпункті полку "Азов", ближче до вечора нас мали перекинути на "Азовсталь". Але дорогою години три пролежали просто неба - на березі, поряд із заводом. Його весь цей час російська авіація бомбила, і ми не могли просунутися далі. Тоді все життя пролетіло перед очима – будь-якої миті бомба могла прилетіти прямо в нас…

Загалом дорога з Дніпра до маріупольського заводу тривала понад добу. На "Азовсталь" ми потрапили вночі 1 квітня. Поспали кілька годин, і о 6-й ранку двоє з нас мали вирушити на комбінат ім. Ілліча. На його території, як уже казав, працювала частина Маріупольського шпиталю та базувалася 36-та бригада морської піхоти.

Щоб потрапити на комбінат, потрібно було проїхати через все місто дорогою, яка фактично не контролювалася українськими військовими та масово обстрілювалася ворогом. Їхати вирішили я та мій колега – анестезіолог. Добиралися хвилин сорок під снарядами, мінами, автоматними чергами... Прибули приблизно о 9 ранку й одразу приступили до роботи.

Чи можете описати свій робочий день?

Все залежало від потоку тяжко поранених. Якщо інтенсивність російських атак зменшувалася, вдавалося годину-дві відпочити… Загалом ми працювали без зупинки – стерлися межі між днем, ранком, вечором, ніччю. Адже до нашого приїзду бункер уже був заповнений пораненими бійцями – у ньому було близько 250 людей. Всі потребували перев'язки, оглядів, коригування лікування... Нагадаю, вертолітні рейди припинилися – поранених вже не забирали, а їх кількість продовжувала зростати... У якийсь момент ми приймали тільки найважчих – з травматичними ампутаціями, проникаючими пораненнями черевної порожнини, грудної клітини. За добу через нас проходило 35-40 таких бійців. З них 5-7 потребували оперативного втручання – за день робили дві-три ампутації та стільки ж порожнинних операцій.

Для розуміння: бункер, у якому розгорнули шпиталь, – бомбосховище, яке не призначене для облаштування лікарні. У ньому немає стерильних умов, місць для лежачих хворих. Тобто це підвальне приміщення, в якому дуже щільно лежали тяжко поранені люди. При цьому я вражений тим, як маріупольські медики все організували – підземний госпіталь працював, як годинник. Ці люди виконували свій обов'язок на межі людських можливостей. В умовах обмежених ресурсів, нестачі фахівців та ліків вони надавали допомогу на найвищому рівні.

Яких ліків не вистачало?

Звичайних медикаментів, перев'язувальних матеріалів, якихось таблеток, розчинів, можна сказати, вистачало – плюс-мінус… А ось витрата препаратів, які потрібні для наркозу, була дуже велика – запас закінчувався. Адже вони потрібні не лише під час операцій, а й для перев'язок. Зокрема, людям, у яких наскрізні поранення, тим, хто переніс хірургічне втручання, ампутацію. Будь-яка така перев'язка – моторошний біль.

Чи були у вас хірургічні інструменти, необхідні для операцій? Запаси крові?

Перебираючись під землю, співробітники Маріупольського військового шпиталю забрали з собою все, що змогли. Звісно, якихось специфічних, нейрохірургічних інструментів не було. Доводилося обходитися без них. Звичайно, запасу крові не було. Ми робили забір крові у хлопців з ідентичною групою та резусом й одразу переливали тим, хто її потребував. Таких переливань зробили кілька, але не всі вижили після них.

У бункері ви провели унікальну операцію на відкритому мозку, яка врятувала життя морпіха Павла Самбура.

Так, як виявилось. Але спочатку ми не розраховували на успіх. Як не важко говорити про це, але нам доводилося дотримуватися принципу медичного сортування. Інакше кажучи, безнадійними пацієнтами майже не займалися, щоб допомогти тим, кого реально можна було врятувати.

Тому спочатку ми вирішили, що не займатимемося цим чоловіком – наскрізне поранення черепа не обіцяє нічого доброго (боєць 501-го батальйону 36-ї бригади морської піхоти Павло Самбур одразу після поранення впав у кому, – УНІАН). Але коли ми трохи звільнилися, одразу до нього повернулися. Попри прогнози, людина все ще була жива. Анестезіолог наполягав: "Давай спробуємо щось зробити...". Зізнатися, сприйняв операцію як авантюру, але ми спробували...

Чи була можливість провести у бункері обстеження, чи зробити рентген?

Звичайно, ні. Ми діяли наосліп. Розуміли, що в голові людини катастрофа, але її масштаб оцінити не могли. Операція тривала години чотири. Періодично зникала електрика, яка надходила до бункера через генератори. Ще у нас були налобні ліхтарі... Ми підняли пацієнтові кістку, розсікли тверду мозкову оболонку. Частина мозку виявилася зруйнованою – довелося просто її прибрати. Прибрали третину правої півкулі, бо вона була нежиттєздатною, тиск падав до "50 на 0".

Іншими словами, ризик був колосальний – і під час операції, і після неї. Коли нас взяли в полон, російські військові медики сказали, мовляв, кількох наших тяжко поранених можуть забрати до донецької лікарні. Я вказав на свого морпіха, пояснив, що він переніс у бункері дуже серйозну нейрохірургічну операцію. Але вони одразу не повірили. Вже потім, зрозумівши, що це правда, навіть якось нас почали поважати (посміхається)...

Коли бійця забрали до Донецька, я критично поставився до його шансів на життя. Як виявилося, марно. Мабуть, Богові завгодно, щоби він вижив. Вже навіть бачився з ним (обидва – Самбур та Кубряк – звільнені з полону за обміном, – УНІАН). Чоловік добре відновився. У нього повністю збережені рухові функції рук та ніг. Він не потребує стороннього догляду. Не постраждав інтелект. Поки, звичайно, є якісь координаційні порушення, трохи постраждали пам'ять та концентрація уваги, але це все дрібниці. І я щасливий, що так сталося.

Розкажіть, як ви потрапили до полону?

Як вже казав, я був на території комбінату ім. Ілліча, де тоді розташовувалися підрозділи 36-ї бригади морської піхоти. До цього вони обороняли підступи до Маріуполя, однак росіяни їх звідти відтіснили. Територія комбінату просто величезна, це місто в місті. Обороняти його було дуже складно, але морпіхи воювали до останнього. Вже 10-12 квітня вони зробили дві спроби прориву з Маріуполя. На жаль, це не увінчалося успіхом. Під час цих проривів загинули багато наших хлопців, ситуація була критичною…

Чесно кажучи, можливість полону ми не розглядали. Припускали, що росіяни просто увійдуть у бункер і всіх нас перестріляють. Були думки якось вийти й діставатися до своїх полями-лісами, але 12 квітня нам наказали разом з пораненими піднятися на поверхню.

Вас відправили до колонії в Оленівці?

Чотири дні перебували у фільтраційному таборі у селищі Сартана під Маріуполем, звідти 16 квітня нас забрали до Оленівки.

Якщо брати загалом, то з комбінату ім. Ілліча до Оленівки було доставлено 1600-1700 українських військовополонених. Мене помістили з іншими медиками та пораненими в окремий тюремний барак, нас там було близько 200 людей. Спочатку ми спали просто на бетонній підлозі, потім – на якихось матрацах. Годували, як і решту, тобто ніяк... Заводили в приміщення, садовили за стіл, давали гарячу кашу та три хвилини на прийом їжі. Звичайно, що за цей час з'їсти розпечену їжу неможливо. Тому всі перебували у напівголодному стані, і значна частина полонених дуже втратили у вазі (Дмитро схуд на 20 кг, – УНІАН).

Чи була можливість умитися, прийняти душ?

Якоюсь мірою пощастило, що було тепло, в основному, літня пора року. Воду до колонії щодня доставляла пожежна машина. Ця вода використовувалася як для пиття, так і для особистої гігієни. Тобто була можливість прийняти літній душ. Дуже рідко видавали миючі засоби та й то в обмеженій кількості, яка розподілялася між усіма хлопцями. Потім на кожен барак видали машинку для стрижки – з'явилася можливість поголитися та підстригтися, тому що хлопці вже мали дуже поганий вигляд… Через проблеми з гігієною був ризик кишкових інфекцій та педикульозу.

Чи для полонених був якийсь спеціальний розпорядок дня?

Щодня о 06:00 підйом під звуки гімну Росії. Потім загальне шикування, сніданок. Після чого ми, медики, працювали з нашими пораненими – перев'язки, огляди… Періодично проводилися слідчі дії...

З особливою пристрастю допитували українських танкістів, снайперів, розвідників, артилеристів – тих, хто, на думку окупантів, міг знати якусь цінну інформацію. Тих, на кого намагалися повісити вбивство мирного населення. До цих хлопців застосовували тортури, щоб змусити підписувати абсурдні звинувачення. Мене залучали до надання допомоги цим військовополоненим – я бачив наслідки тортур… Їх жорстоко били, катували електричним струмом. Як приклад – одному військовослужбовцю в анальний отвір засовували запалений сірник. У хлопця були опіки промежини, мошонки.

Чи знали імена поранених, яких рятували? Хто вам запам'ятався, окрім морпіха Павла Самбура?

Не зміг, на жаль, запам'ятати усі імена. Їх було дуже багато, а події змінювалися з такою калейдоскопічною швидкістю, що все змішалося. Але окремі люди буквально стоять перед очима. Були хлопці з проникаючими пораненнями черевної порожнини, грудної клітини, яких ми прооперували. Вони вижили, я бачив їх у Оленівці... Запам'ятався один із бійців. Він зазнав тяжкого поранення, пережив авіаудар по нашому бункеру. Ми разом потрапили в полон, а коли нас "приймали" в Оленівці, охоронці колонії його вбили – забили до смерті.

Ви також стали очевидцем страшних подій в Оленівці 29 липня, коли загинули багато військовополонених…

Так, і особисто мені зрозуміло, що то був за вибух і хто його скоїв. Події були настільки послідовними, що говорити про якусь випадковість не доводиться. Так, днів за десять до трагедії розпочали ремонтувати барак, у якому ніхто не жив. Потім за якимись списками відібрали 200 військовополонених, переважно "азовців", і відселили туди 28 липня, а 29-го вночі стався вибух. Я в такий збіг не вірю.

Розкажіть, будь ласка, що тієї ночі відбувалося в Оленівці? Як поводилися конвойні, адміністрація колонії?

Уявіть, обстріли не припинялися: ми чули і "виходи", і "приходи". Якщо припустити, що мала місце реальна небезпека – ймовірність попадання снаряда в колонію, то її персонал мав би подбати про свою безпеку. Однак вони спокійно пересувалися всією територією без бронежилетів, касок... Раптом цей вибух...

Наш корпус був за триста метрів, але ми чітко чули гучні моторошні крики. Таких звуків мені чути не доводилося ні до того, ні після... Несамовиті крики агонізуючих людей розносилися по всій колонії... Це не передати словами!

Вибух стався десь о 23:30, і лише через 30-40 хвилин нас, українських медиків, залучили для надання допомоги. Ми прибігли на місце трагедії – побачене шокувало. П'ятдесят людей загинули одразу – згоріли живцем. Решта, як могли, виповзли з барака назовні... Величезна кількість поранених! Вони корчилися від болю та кричали: "Допоможіть!". А нам, у цьому хаосі, у темряві треба було визначитися: кому допомогти в першу чергу, кому не допомагати, хто може зачекати.

Вам видали ліки, підручні засоби?

Було трохи знеболювального, турнікетів, джгутів... Все, що могли зробити, це зупинити зовнішню кровотечу – не дати людям спливти кров'ю. І хоч якось знеболити, полегшити страждання.

Уявіть, перший "КАМАЗ" із пораненими виїхав з Оленівки лише о п'ятій ранку. Тобто майже шість годин люди, які отримали глибокі опіки, осколкові поранення, травматичні ампутації кінцівок, пошкодження внутрішніх органів, просто лежали на землі... Ми бігали між ними, відчайдушно намагаючись врятувати, а працівники колонії просто стояли біля паркану, ігноруючи наші благання відправити постраждалих до лікарні. Стояли з усмішками, відпускаючи цинічні репліки... Таке пасивне споглядання чужих мук...

Склалося враження, що адміністрація колонії чекає: хто виживе, а хто ні. І за цей час померли п'ятеро людей, вісімдесят – забрали до Донецька, до лікарні. Ще близько тридцяти дістали легкі поранення – їх залишили в Оленівці, приблизно стільки ж майже не постраждали. Дуже сподіваюся більше ніколи не бачити такого жаху.

Дмитре, можливо, питання здаватиметься дещо недоречним, але чи вдавалося вам у колонії якось відволіктися?

Там була бібліотека, у певний час у мене з'явився доступ до обмеженої кількості книг. Я натрапив на Ремарка (німецький письменник Еріх Марія Ремарк, відомий своїми антивоєнними романами, у Німеччині нацисти називали його зрадником, – УНІАН). Перечитав "Три товариші", "На західному фронті без змін", "Повернення". Дуже актуальні твори. У них Ремарк описує події Першої світової війни. Минуло сто років, але у світі взагалі нічого не змінилося. Війна приносить жах, розруху.

Як довго ви перебували у полоні?

П'ять із половиною місяців. З колонії нашу групу забрали 20 вересня, з Оленівки їхали близько півтори доби. Можу сказати, що першим зі звільненням мене привітав керівник Української асоціації футболу, який взяв велику участь у моєму визволенні.

Як вважаєте, спортивні навички якось допомогли вам впоратися із ситуацією, пройти через жахливі події, які вам довелося пережити?

Так, адже фізично я завжди був витривалим, а професія медика вплинула психологічно – хірурги в цьому плані стійкі. Звичайно, все це допомогло пережити Маріуполь, полон і більш-менш відновитись після цього жаху.

Дмитре, які у вас плани на майбутнє?

Ще влітку 2022 року мав повернутися до наукової роботи, але війна скоригувала плани. Зараз перебуваю у розпорядженні ЗСУ. 6 січня закінчилася моя відпустка. Планую вийти на службу до Дніпровського військового шпиталю. Далі – життя покаже. Думаю, кандидатська нікуди не втече.

Лариса Козова

Лариса Козова

УНІАН в Google News