В окупантів звідкись були списки членів АТО та всіх тих, хто хоч якось причетний до військових / фото facebook.com/izyumlive

Жителька Ізюма про окупацію: Навіть на город ходили з паспортами в кишені

07:28, 21.06.2022
10 хв. 2827

До війни місцеві мешканці не готувалися, тож запасів провізії майже не було. Два місяці сиділи без хліба, у кого було трохи борошна, пекли млинці, коржики.

Уродженка тимчасово окупованого Ізюма Харківської області, вчителька початкових класів Наталія Тихонівна розповіла УНІАН, як впродовж трьох місяців без світла, газу, води та мобільного зв'язку жила у місті, та як на свій страх і ризик на початку червня вирвалася на підконтрольну Україні територію. 

"Спали в пальто, рукавицях, шапках, під двома-трьома ковдрами"

З перших днів війни Ізюм зазнав нещадних авіаційних ударів. За словами теперішньої переселенки пані Наталії, ще на початку повномасштабного вторгнення одна з ракет влучила прямісінько в будинок, в якому перебувала родина з восьми осіб, люди загинули.

Росіяни знищили у місті багато цивільної інфраструктури, постраждали школи, житлові будинки, адміністративні будівлі, магазини, аптеки.

Вже з початку березня містяни майже не виходили на вулицю, обстріли посилилися і майже не вщухали.

Наталія Тихонівна розповідає, що 3 березня надвечір окупанти гатили по місту безперестанку, впродовж декількох годин: авіаудари, "Гради", різна артилерія. І так по черзі.

Пані Наталія обурена, що вони стріляли в райони, де військових і близько не було. В ті дні жителі міста спустилися в укриття. Люди думали, що якщо звідти вийдуть, то просто не виживуть.

За словами теперішньої переселенки, укриття не було підготовлене для перебування людей. Ніде було прилягти, сиділи на стільцях, а як стихало, бігали додому трохи поспати. Березень був дуже морозний, опалення в місті не було. Люди спали в пальто, рукавицях, шапках, під двома-трьома ковдрами.

Коли починалися чергові обстріли, то стукали один до одного у двері та всі разом поверталися в укриття.

До війни місцеві мешканці не готувалися, тож запасів провізії майже не було. Два місяці сиділи без хліба, у кого було трохи борошна, пекли млинці, коржики.

У під’їзді жінки залишилося шестеро осіб. І вони весь час трималися разом.  Шукали дрова, воду. Все, що було з їжі – дістали з холодильників та ділили між собою. У сусіда була пічка, яку він вивозив на природу, на ній прилаштувалися готувати у 9-літровому казанку. Робили це раз на день, під обстрілами. Ставили все кухонне приладдя біля під'їзду і готували. Коли сильно гриміло, забігали в під'їзд, як стихало – виходили та знову продовжували варити.

Спочатку кип'ятили воду на чай та розливали собі у термоси. Потім готували їсти, їжу розсипали по каструльках та, щоб трималось тепло, закутували їх у ковдри. Але пані Наталія зазначає, що були такі дні, що взагалі не було змоги елементарно зробити собі чаю.

"Зв'язали руки й півтори години він стояв на одній нозі, а під другою лежала граната"

За словами жінки, у місто окупанти зайшли зі сторони Куп'янська 5 березня – жителі Ізюма побачили танки, БТРи з літерою "Z". Та частина міста, в якій розташований будинок пані Наталії, була першою захоплена загарбниками. Окупанти поставили всюди свої блокпости. "Сестру свою я не бачила три місяці. Вона жила в іншій частині міста", – каже теперішня переселенка.

І на українську територію вже з початку весни виїхати було неможливо, хоча Ізюм тримав оборону понад місяць. Повністю місто було окуповане 1 квітня.

Після цього росіяни почали проводити масові перевірки. Квартири, будинки, підвали, гаражі – все знаходилось "під прицілом". Нишпорили в кожному куточку, у когось, не соромлячись, рилися в речах. Якщо у мешканців були ключі від сусідських квартир – відчиняли двері, а як ні, то вибивали їх, заходили у приміщення та все перевертали догори.

Потім місцеві своїми силами намагалися забити дверні отвори або якось інакше закрити приміщення. Адже, якщо помешкання залишалося відкритим, в ньому починали "працювати" і російській мародери, і неблагополучний контингент Ізюма.

Наталія Тихонівна зазначає, що в окупантів звідкись були списки членів АТО та всіх тих, хто хоч якось причетний до військових. Вона розповідає, що у сусідньому з нею будинку проживав чоловік, який брав участь в АТО. До нього окупанти приїжджали тричі. Під час останнього свого візиту винесли з квартири музичний центр та музичні інструменти.

Дорогі мотоцикли, автомобілі жителі намагалися десь ховати, тому що окупанти таке добро забирали. 

"Забирали все, що сподобалося. "Z"-ку намалювали і вперед. Ніхто проти автоматів нічого не скаже", – каже ізюмчанка. 

Місцеві, якщо виходили, одягали білі пов'язки на рукава, на транспорт також прикріплювали білі стрічки, щоб окупанти розуміли, що це мирне населення. Навіть на город виходили з паспортами в кишені.

"Нахабно себе поводили більше не росіяни, а оці "ЛНР" та "ДНР", вони більш ненависні до нас", – каже пані Наталія.

За її словами, до її подруги, з якою перебував 18-річний син, загарбники приходили шість разів: "Все перерили у будинку... Весь час питалися, чому юнак не воює. В основному, такі питання ставили "ДНРівці", мовляв, я воюю за вас 8 років, чому ти не воюєш, чому ти сидиш вдома... Останнього разу її сину зв'язали руки й півтори години він стояв на одній нозі, а під другою в нього була граната".

Після цього терпець родини урвався і вони виїхали через Росію в одну з країн Балтії. Наразі зупинилися в Німеччині.

"У нашій частині міста жодної евакуації не було"

Першу гуманітарну допомогу від окупантів мешканці міста отримали лише 22 квітня. Було всього потроху: крупа, банка тушкованки, цукор, борошно. Від допомоги люди не відмовлялися, бо купити продукти було неможливо - всі магазини, аптеки розбиті. У місті нічого взагалі не працювало.

Коли стало більш-менш спокійно, ті, в кого були автівки, виїжджали з міста своїм ходом, інші ж жителі за власні кошти винаймали транспорт. Через великий ризик для життя ціни на виїзд ставили високі.

"В більшості люди виїжджали ще на початку війни, кажуть, що, можливо, якась евакуація і відбувалася. Але ми про неї нічого не знали. У нашій частині жодної евакуації не було організовано", – говорить Наталія Тихонівна.

Жінці вдалося вибратися з міста лише на початку червня. Тоді ні заїхати, ні виїхати у бік України вже було неможливо. Доступ в Ізюм був  можливий лише з Російської Федерації чи окупованих нею територій. Так само і виїзд.

Жінка випадково дізналася про те, що у місті Печеніги щопонеділка діє "зелений коридор" і вирішила рятуватися. Чоловік, який раніше вивіз свою родину, погодився відвезти й інших людей через окуповані території. За словами пані Наталії, Куп'янськ цілий, у місті працюють деякі магазини, курсує транспорт. Бачили це, коли проїжджали.

На блокпостах окупанти питали, куди ізюмчани їдуть. Відповідали, що до рідних у Зелений Гай. Туди, де запланували заночувати, щоб з самого ранку їхати на останні блокпости.

"Я спочатку рахувала ті блокпости, а тоді вже збилася. Поки доїхали до Зеленого Гаю, понад 20 проїхали. Дуже багато техніки, вона вся йде в бік Ізюма. Ізюм розташований у такому місці, де гарна транспортна розв'язка. Тому вони у нас там і зібралися всі. Техніка, тисячі російських військових, "ДНРівців"", - розповідає пані Наталія. 

Добравшись до Зеленого Гаю жінка з прикрістю дізналася, що ніякого коридору немає. Проте ні вона, ні її супутники не поїхали додому, заночували у Зеленому Гаю та о п’ятій ранку наступного дня спробували ще раз "прорватися" на підконтрольну Україні територію. У відповідь почули тверде "ні". 

Тоді ізюмчани лишилися на блокпосту. Така настирливість набридла окупантам і вони сказали, що зелений коридор буде на митниці Шебекіно. Тож варіантів не залишилось – або їхати в Росію, або додому. 

"Коли на митниці почули, чого ми хочемо, то навіть не дуже хотіли з нами розмовляти. Вони сказали: "Жодного коридору не буде: одного разу їхали 40 машин. 20 повернулися з пораненими, а інші 20 – взагалі не повернулися. Ваші їх обстріляли". У них же там свої байки. Їм не дуже приємно чути, що українці хочуть на територію України",– говорить Наталія Тихонівна.

Простоявши чотири години на митниці, ізюмчани дізналися про коридор на Печеніги. Мовляв, з боку України приїхали автобуси з волонтерами, підкупили окупантів їжею та цигарками, щоб забрати людей. Повернувшись на вже знайомий блокпост знову почули: "Коридор був, а зараз вже немає". 

"Ми кажемо: "Ви ж вранці прогнали нас, ви ж нам погрожували, що будете стріляти..."", – згадує пані Наталія й додає, що їм просто морально хотілося познущатися з людей.

Всі втомилися, вже наближалася комендантська година. Ізюмчани почали розказувати окупантам, що для того, щоб сюди приїхати, вони витратили всі кошти, назад повертатися у них немає збережень. Старший серед окупантів сказав пропустити людей.

"Комендантська година. Нас двоє - я і ще одна жінка. Вони так посміхаються, і кажуть: "Ну, що, підете?", а ми говоримо: "Підемо". У відповідь: "Так вас зараз обстріляють"... – згадує жінка діалог з окупантами, – "Хай стріляють. По нас вже три місяці стріляють"".

На свій ризик жінки попрямували далі, через розбиту дамбу. Наталія Тихонівна не знає, скільки шли, але здавалося, що здолали кілька кілометрів. Страшно було, бо на тій стороні у комендантську годину людей не чекали.

Дійшли до українського блокпоста. Військовослужбовці були здивовані, що в такий час люди йшли пішки й без супроводу. Відреагували спокійно, перевірили речі жінок та підказали, як пройти на Печеніги.

Жительки Ізюма дісталися околиць міста. Район був пустий. Згодом вже дізналися, що та частина населеного пункту часто обстрілювалася, тож багато жителів виїхали. А ті, що залишилися, ховалися у підвалах.

В одному дворі почули голоси, звернулися до місцевих, але ті насторожено поставилися до ізюмчан. Вислухали історію, переночувати не запропонували, але викликали таксі, яке дуже швидко під'їхало і відвезло жінок до Харкова.

Компаньйонка пані Наталії сіла у потяг і попрямувала до Полтави. А Наталія Тихонівна залишилася у подруги харків'янки, а наступного дня поїхала до Львова.

Наразі Наталя Тихонівна перебуває у безпечному місці разом з донькою і маленькою онукою. Все добре, але те, що вона пережила, досі згадує як страшний сон. Каже, що нещодавно телефонувала знайомим з Ізюма. У деяких частинах міста з'явилося світло, але все також чутно вибухи. Хоча саме місто – то суцільна руїна.

Марта Нетюхайло

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся