Повоєнне протистояння може бути не менш жорстким за фазу війни, - військовий експерт Валентин Бадрак

Директор Центру досліджень армії, конверсії та роззброєння Валентин Бадрак розповів УНІАН про те, яких озброєнь на сьогодні бракує українській армії, та що необхідно зробити нашій державі, аби стати одним з найбільших світових виробників та експортерів зброї.

У яких видах озброєнь українські військові сьогодні відчувають найбільшу потребу на фронті?

Передусім, ракети дальністю дії від 300 кілометрів і більше. Наприклад, у тієї ж Німеччини є близько 600 ракет Taurus, з яких німці могли б нам виділити понад 100 ракет. Від США ми очікуємо на ракети ATACMS, яких можна отримати 80-100 одиниць, відповідно до запиту конгресменів у червні цього року. Ще додатково потрібні британські Storm Shadow та їхній французький аналог SCALP.

Загальна мінімальна потреба для результативної наступальної операції з урахуванням курсу на знищення злочинного московської режиму складає близько 300-400 далекобійних та крилатих ракет, які можна було б використовувати для перерізання логістичних ланцюгів ворога та здійснення загального тотального тиску на путінські угруповання на окупованій території України. Наші погляди (із західними партнерами – УНІАН) принципово відрізняються саме у питанні знищення кремлівського режиму — для цього нам потрібні західні ракети і літаки, оскільки разом вони здатні забезпечити деокупацію Криму і Донбасу.

Крім того, важливо організувати повоєнне протистояння – ця фаза війни може бути не менш жорсткою. Тому вкрай потрібні літаки – до 4 ескадрилей можна було б отримати вже в 2023 році за умови підтримки деокупації Криму адміністрацією Байдена. Причому це можуть бути не тільки американські F-16, адже ми могли б отримати ті ж австралійські F-18. У майбутньому можливо було б отримати й шведські Gripen.

Також необхідні дрони, причому не тільки розвідувально-ударні, а й дрони-кілери великого радіусу дії, які можуть на кілька тисяч кілометрів літати. Скажімо, аналоги "шахедів" з дальністю польоту понад 1000 кілометрів, але більш технологічні, зроблені з сучасних композитних матеріалів та з кращою електронікою. Потрібні не тільки повітряні дрони, але й наземні та морські – надводні та підводні.

Як демонструє війна, 7-9 роботизованих комплексів по вартості дорівнюють одному БТРу, але можуть зберегти набагато більше людських життів — прийшов час створення підрозіділів безпілотної техніки, аби атакувати керованим роєм дронів, на землі та на морі.

Масове використання досить дешевих, але технологічних систем, які будуть самостійно винищувати техніку та живу силу ворога, є сьогоднішньою реальністю та й у майбутньому тактика ведення бою буде зміщатися в цей бік.

Крім цього, нам потрібно багато засобів радіоелектронної боротьби, засобів розмінування (їхня кількість становить лише 15% від потреби!) та кореговані боєприпаси для артилерії.

Звісно, Силам оборони України були б потрібні й гелікоптери та оперативно-тактичні, можливо, й оперативно-стратегічні безпілотники, але ці системи надзвичайно коштовні та вразливі – ймовірно, західні партнери вважають, що це наша домашня робота, адже напрацювання існують.

Які з цих озброєнь ми могли б виробляти самостійно, а в яких ми можемо покладатися виключно на західних партнерів?

На жаль, станом на сьогодні самостійного виробництва дуже важко досягти. Але можливо — за умови політичної волі керівництва держави та визначення національних виробництв беззаперечним пріоритетом. До цього вже йде з початку 2023-го року. Але до того держава майже повністю втратила період 2014 – 2022 років.

При цьому, за деякими напрямками у нас були ще до повномасштабного російського вторгнення свої аналоги, такі як проект українського ударного безпілотника "Сокіл-300", що розроблявся державним Київським конструкторським бюро "Луч". Були потужні розробки дронів-кілерів, наприклад, БпАК "Грім" та БпАК PD-2, а також розвідувально-ударних тактичних дронів вертольотного типу RZ-500 з дальністю дії 80 кілометрів від низки приватних компаній.

Проте, навіть перед широкомасштабною війною, бюджетні кошти у більшості своїй держава вкладала не в подібні проекти, а, наприклад, у будівництво тих же корветів у Туреччині [оскільки морські сили України та Росії – непорівнювальні, великі бойові кораблі Україна у поточній війні навіть не намагалася використовувати. Контракт мав, швидше, символічне значення, але, при тому, був дорогим - УНІАН]. Так, безумовно, такі кораблі можуть виконувати якісь міжнародні політичні місії та демонструвати, що Україна є морською державою. Але навіть зараз невідомо, коли ми їх отримаємо, та й ці корвети не можуть повністю забезпечувати контроль Чорного моря.

Можна пригадати й контракт з виробництва танків "Оплот" для Тайланду, який реалізовувався у 2011-2018 роках. Тоді було виготовлено та експортовано майже 50 машин, хоча для себе Україна не виробила й кількох одиниць. Такі темпи — провал державного ОПК. "Укроборонпром" провалив і виробництво бойових машин "Дозор", безпілотників типу "Горлиця" та інших. Нещодавно, вже в 23-му році, стало відомо про наявні провали "Укроборонпромом" ракетної програми – про це, напередодні звільнення його керівника Гусєва, повідомив сам концерн.

Ситуація за цими напрямками, зокрема, щодо ракет, дронів та боєприпасів, значно покращилася з лютого 2023 року. Але потрібно прискорюватися, для чого потрібні системні дії та політична воля політичного керівництва, того ж президента Володимира Зеленського.

Якщо ми подивимося на ту ж Росію, то вона значно нарощує виробництво тих же "Ланцетів", "Шахедів", "Орланів", "Форпостів", при цьому, для нарощування виробництва "Ланцетів" використовують японські верстати.

На який приблизно відсоток ми зараз можемо забезпечувати свої потреби в озброєнні? Скільки, за оцінками експертів, зараз амуніції, боєприпасів ми виготовляємо самі, а скільки ми отримуємо для потреб фронту від союзників?

Якщо казати про 2022 — 2023 роки, то новітнім або глибоко модернізованим озброєнням Україна сьогодні забезпечує себе приблизно на 10 відсотків. Це включно з тими речами, які самостійно купують та завозять волонтери. Ще приблизно до 30 відсотків потреб нас забезпечують західні країни. Решта — це старі радянські озброєння, хаотичний імпорт усього, що може допомогти на війні. Навіть наступ у червні 23-го Сили оборони починали з певним дефіцитом озброєнь.

Від української влади неодноразово звучав намір потрапити до десятки найбільших виробників озброєнь у світі. Що для цього потрібно? Якими мають бути пріоритетні дії держави для досягнення цієї мети?

Це дуже правильний намір, особливо, якщо взяти до уваги, що на сьогодні Росія почала стрімко втрачати свої позиції на світовому ринку озброєнь. Потрібно використати цю можливість, адже Україна має достойні зразки озброєнь, які можуть зайняти ті ніші, які звільняться після росіян.

Але, в той же час, потрібно пригадати історію. Рекордним для України був 2009 рік, коли наша держава отримала замовлень на 2 мільярди доларів. З того часу найбільші світові виробники зброї значно наростили портфелі своїх замовлень.

Потрібно ставити собі амбітні цілі – хоча б наблизитися до десятки найбільших світових гравців. Проте, треба розуміти, що для цього потрібен системний підхід, наприклад, як у випадку з Туреччиною чи Ізраїлем. У тієї ж Південної Кореї портфель замовлень на рік складає вже 17 мільярдів доларів, що для нас є непід’ємною сумою.

Зважаючи на це, одним зі шляхів виходу на нові ринки є отримання ліцензій на спільні виробництва. А також - розвиток військово-технічного співробітництва, передусім з тією ж Туреччиною чи Німеччиною.

Військово-технічне співробітництво стає ключовим напрямком, з огляду на можливість приходу потужних компаній на український ринок, спільних розробок та спільних виробництв. То й же німецький концерн Rheinmetall до кінця серпня планує розпочати обслуговування танків в Україні. Варто вийти на спільне створенння засобів ППО. Також є перспективи спільних робіт у проєктах створення та виробництва танку KF51 Panther і БМП Lynx KF41 від Rheinmetall. Це буде дуже гарний кейс, який може зробити гарний заділ на майбутнє.

Тобто ми маємо ситуацію, коли мобілізаційні можливості Заходу виявилися неготовими – і це також визначає зацікавленість країн НАТО до співпраці. Україна має щонайменше п’ять потужних підприємств, які можуть виробляти боєприпаси. Деякі з них досить потужно завантажені. Скажімо, "Укроборонпром" і "Польська Збройова Група" вже уклали угоду про спільне виробництво танкових снарядів калібру 125 міліметрів. Але приватні компанії традиційно випереджають державні.

Наприклад, Підприємство "Українська бронетехніка" налагодило виробництво мінометних пострілів калібру 120 міліметрів. У підприємстві розповіли, що виробництво налагодили одразу з двома країнами-членами НАТО.

В цілому розвиток масштабної співпраці з такими авторитетними та потужними гравцями як BAE Systems [оборонна компанія Великобританії], Rheinmetall [Німеччина], у майбутньому, можливо, з Lockheed Martin [США] – це не тільки нове вікно технологічних можливостей, але й економіка та безпека. Оскільки військово-технічне співробітництво може забезпечити технологічний відрив від ворога, а присутність цих бізнесів у Україні – ще один шлях до підтримки з боку країн НАТО.

Якою має бути оптимальна структура українського оборонно-промислового комплексу щодо пропорції між державними та приватними компаніями? На чому мають зосередитись перші, а не чому – другі?

Перш за все, потрібно змінити принципи роботи системи держзамовлень – щоб саме Міністерство оборони визначало головні потреби армії.

Міноборони має взяти на себе роль координації замовлень на ті озброєння, які вже готові або майже готові до серійних виробництв. Тобто, проєкти, які можна реалізувати за рік - півтора. Мінстарегпром, окрім реформи колишнього "Укроборонпрому" (нині це вже АТ "Українська оборонна промисловість"), має зосередитися на тих проєктах, які визначені перспективними та можуть бути реалізовані протягом двох і більше років. Особливо, коли йдеться про створення нових виробництв в рамках військово-технічного співробітництва.

Є ще ініціатива Міністерства цифрової трансформації, яке у 22-му році почало працювати на випередження. Започаткувало "Армію дронів", спільно з Міноборони, Генштабом ЗСУ, Держспецзв’язку в межах фандрейзингової платформи UNITED24. Відомо, що завдяки цьому вдалося забезпечити дронами понад 200 підрозділів Сил оборони. У квітні 2023 року вони вже продемонстрували підводні дрони, зайнялися вирішенням проблеми так званого "окопного РЕБ". Це варто продовжувати. Але Мінцифри працює з приватним сектором, тому ці проєкти не є капіталоємними. Тобто, такі проєкти, як створення ракет, мають реалізовуватися в рамках загальнодержавних програм, на рівні державної доктрини.

На тих же заводі імені Малишева чи "Антонові" ще до великої війни працювало по кілька тисяч чоловік, значна кількість яких не була залучена у виробничих процесах. Наприклад, на ДП "Антонов" було понад 9 тисяч співробітників, а до виробництва трьох Ан-178 було залучено не більше 800 людей. А у приватних компаніях, які сьогодні виготовляють безпілотники для армії чи інші необхідні системи, дуже часто працює по 50-100 співробітників. Та й не варто забувати, що державні компанії займають значні площі – їх можна зробити компактнішими.

Важливо, щоб головний у цьому процесі "Укроборонпром" замінили галузеві профільні об’єднання, адже, як продемонструвала історія, керували цією структурою, в основному, некомпетентні особи, які своєю бездіяльністю призвели до деградації галузі.

Обов’язковим має бути виведення з "Укроборонпрому" авіабудування та ракетобудування – навіть до завершення реформування цього об’єднання.

Якщо перейти безпосередньо до типів озброєння, чи потрібно Україні створювати свої бойові літаки та вертольоти? Чи краще поки сконцентруватися на обслуговуванні західної техніки?

Розробки бойових літаків для України недоцільні. В Україні були деякі керівники "Укроборонпрому", той же Роман Романов, які обіцяли побудувати в Україні винищувачі. Це ознака жахливої некомпетентності або ще просто наслідок цинічної зневаги до суспільства, до людей на фронті. Про безперспективність такого проєкту він і сам знав. З іншого боку, Україна могла б зосередити свої зусилля на виробництві безпілотної авіації майбутнього, в тому числі – у співробітництві з Туреччиною.

Що стосується гелікоптерів, то це реально й необхідно. Тим більше, що відбулася націоналізація АТ "Мотор Січ" та виробничої ділянки у Вінниці.

Чи може теоретично Україна сама себе, хоч би частково, забезпечувати ракетами середньої дальності та далекобійнішими засобами? Що для цього потрібно?

Україна має все для виробництва ракет, тут багато залежатиме від ефективності вирішення проблем адміністративного характеру. Потрібна, як я вже сказав, державна доктрина, політична воля найвищого керівництва держави.

Яким вам бачиться майбутнє вітчизняної ППО – чи потрібно намагатися налагодити виробництво ракет для "рідних" систем, чи необхідно вже зараз повністю переходити на західні моделі?

Потрібно розробляти як вітчизняні аналоги, як це роблять провідні країни світу, так і поступово нарощувати присутність найновішої західної техніки. Також потрібно домогтися отримання ліцензій на виробництво в Україні новітніх систем ППО-ПРО у співробітництві з їхніми розробниками.

Наскільки реально Україні отримати ліцензії на виробництво ракет для HIMARS чи Patriot, а також для інших західних систем ППО, а також ракет Storm Shadow чи SCALP?

Думаю, це цілком реально, адже цивілізований світ вже продемонстрував свою підтримку України. І для керівництва цих держав набагато краще, щоб ми самі виготовляли ці ракети для свого захисту, а не просили надати їх негайно, як це відбувається сьогодні.

Чи потрібно Україні створити нові суміжні галузі промисловості, щоб забезпечити повний цикл ракетної програми та обслуговування новітнього озброєння?

Насправді, протягом років незалежності у нас були створені нові галузі. Наприклад, галузь легкої бронетехніки, адже Україна ніколи не виробляла бронетранспортерів або бойових броньованих машин, а зараз виробляє.

У нас створена галузь безпілотних авіаційних комплексів, створена галузь виробництва морських роботизованих комплексів. Створюється галузь наземних роботизованих комплексів. Все це є.

Фактично, у нас створюється нова галузь виробництва вертольотів. Я думаю, що вона може бути створена.

Ракети Україна традиційно виробляла.

Можливо, щось потрібно зробити додатково?

Додатково – це зенітно-ракетні комплекси. Взагалі тема ППО-ПРО. Я небезпідставно сказав, що деякі системи ППО-ПРО потрібно виробляти із західними виробниками, наприклад, комплекси Skynex з Rheinmetall. Гадаю, Україна могла б брати участь у виробництві протиракетних комплексів, таких як Patriot.

Так само ми можемо робити комплекси ближньої та середньої дії, тому що державна система ППО має бути розгалуженою. Наприклад, не варто "шахеди" ракетами збивати, для цього потрібні Скайнети, "Гепарди" і так далі. А коли йдеться про атаку гелікоптерів, то краще використовувати не дуже коштовну систему протиракетної оборони, а, скажімо, засоби ППО ближньої або середньої дії.

Щодо вітчизняних типів озброєнь, на вашу думку, є якісь терміни переорієнтації наших виробництв, щоб ми могли виробляти їх у достатній кількості?

Проєкти можуть бути різними. Наприклад, проєкт безпілотника можна реалізувати швидше, виробництво танку чи гелікоптера – це більш складні речі. Тому все залежить від багатьох факторів. Якщо казати в цілому про переозброєння української армії, я думаю, що наступні 7-8 років мають бути присвячені цьому питанню. Це той термін, коли можна буде сказати, що українська армія перейшла на нові типи озброєння. Але це не означає, що буде повна відмова від систем радянського виробництва.

Ми бачимо, що Польща почала переозброюватися в середині 90-х, але навіть на рівні 2022-2023 років вона ще мала радянські системи, ті ж самі літаки МіГ-29, які нам передала. Ось часова відстань повного переозброєння, яке ще досі не відбулося.

При цьому ми бачимо дуже раціональні підходи різних країн: якщо щось не потрібно, воно просто виводиться зі строю чи бойового порядку і десь зберігається.

Чи можете ви оцінити приблизний обсяг інвестицій, які необхідні Україні, щоб створити власні виробництва, та мінімально необхідні для автономного (без сторонньої допомоги) ведення війни?

Ми можемо знову подивитися на Польщу, яка у цьому році стала лідером по вкладанню коштів в свою "оборонку". Оборонний бюджет Польщі зараз складає понад 27,2 мільярди доларів. Я думаю, що ми приблизно маємо вийти десь на такий бюджет.

Ми знаємо, що нам обіцяно допомоги за ізраїльською схемою - це приблизно 3 мільярди доларів щорічно. Ми знаємо, що Велика сімка може здійснювати якісь проекти допомоги, якісь інвестиції. Але, зрештою, і своїх грошей потрібно буде вкладати дуже багато. Близько до бюджету Польщі.

Дмитро Шварц

Дмитро Шварц

УНІАН в Google News