Росіяни розуміють важливість медиків на фронті, тому намагаються їх знищувати, - військовий медик Іван Мужнюк

Молодший сержант-морпіх, парамедик, інструктор з такмеду Іван Мужнюк розповів УНІАН про полон, що було гіршим за тортури, як росіяни полюють на медиків на фронті та розстрілюють медичну евакуацію.

Парамедик, доброволець Іван Мужнюк рятує життя українських військових з 2015 року. С початком повномасштабної війни його екіпаж був у складі добровольчого батальйону "Госпітальєри", працював під Миколаєвом. Добровольці потрапили у полон, пройшли через пекло, але повернулись на війну вже у складі ЗСУ.

Іван з побратимами рятували тих, хто звільняв правобережжя Херсонщини, повертав позиції під Авдіївкою, наближав повернення Криму. Парамедик встигає працювати з пораненими на стабілізаційному пункті, супроводжувати їх у реанімобілі, заповнювати медкарти та звіти, будувати складний ланцюжок евакуації (на жаль, на війні не може бути "швидкої", яка приїжджає, куди треба і везе прямо в госпіталь).

В інтерв’ю УНІАН він розповів про те, з чого варто починати розмову про полон, безпринципність росіян, готових прикриватися українськими медиками, як щитом, та розстріляти медичну евакуацію, а також, як військовій медицині шкодять псевдоінструктори з такмеду.

Іване, знаю, що ти був у полоні, а після повернення з нього знову пішов на фронт. Полон – дуже делікатна тема. Тож, на твою думку, про що можна і про що не варто запитувати у тих, хто побував бранцем росіян?

Треба спочатку поставити питання, чи можна взагалі говорити про полон. Хтось легше його переніс, у когось були складніші умови, треті пройшли через пекло. Знаю хлопців, які не стикались з тортурами, навіть побоями, але їм психологічно важко згадувати, як саме вони потрапили до росіян. З іншого боку, є ті, хто пережив серйозні випробування, але готові про все розповідати (звісно, не всім та кожному, а в колі друзів).

Мій товариш, з яким ми опинилися у полоні, звільнився набагато пізніше, він довго "подорожував" по Росії, залишився інвалідом, але може розповідати про полон. Він згадує про знущання, наших пацанів били щоденно. Деякі побої зупинились лише після того, як одного з наших хлопців забили до смерті…

Чи не повертають особисто тебе питання про полон до непотрібних спогадів?

Я і без інтерв’ю про все це періодично згадую. Нормально сприймаю такі запитання від журналістів.

Тоді розкажи, як саме ви потрапили у полон?

На початку повномасштабки ми декілька тижнів працювали під Миколаєвом та у самому Миколаєві як екіпаж добровольчого батальйону "Госпітальєри". Надавали допомогу цивільним, військовим, навіть полоненим росіянам. Виконували спільну справу з ЗСУ.

Під час чергового бою, ми провели евакуацію - вивезли поранених в лікувальний заклад, повернулися, забрали травмованого бійця. Знову поїхали тією ж дорогою, адже нас не було годину, максимум, півтори. Ми поспішали. Зв’язку не було. І раптом нас намагаються зупинити військові…

Ми думали, що це наші, ми ж ось тільки проїжджали тут! Виявилось, що росіяни.

Поруч, у посадці стояла їх БМД. І якщо з людьми можна було ще "поштовхатися", то для бою з "бронею" реанімобіль не призначений. Я був старшим екіпажу, довелося примати рішення…

Нас роззброїли, зняли бронежилети, шоломи та поклали на бруствер, як захист. Нами прикривались години півтори, поки тривав бій. Потім довгий час нас зі зв’язаними руками тримали просто неба на холоді, спали на землі. Після цього були Чорнобаївка, Нова Каховка, Севастополь і знов Нова Каховка.

Майже на кожному етапі різні підрозділи проводились "опитування". Були просто розмови, був психологічний тиск. Часто казали: "Ви, українці, програли". У Чорнобаївці були дуже агресивні після чергового вдалого обстрілу ЗСУ, та виміщували злість на нас. Били, стріляли під ноги, ножі до горла прикладали. У Севастополі було іншого роду знущання: о 6-й ранку підйом, після сніданку всіх садили на лавки, щоб ми дивились телебачення - російські канали. А там за годину — три випуски новин, де: "націоналісти", "фашисти", "Азов"… Слухати цю маячню було для нас, як тортури.

А самі конвоїри у цю маячню вірили?

Думаю, що 90% тих, з ким довелось спілкуватись - від конвоїрів до офіцерів ФСБ - були впевнені: "Америка посварила один народ". Щиро казали, що вони нас "рятують від нацистів".

Пам’ятаю, на одному допиті слідчий чомусь почав розповідати про біолабораторії, про вірус, який розносять птахи: "Він вбиває лише слов’ян!". Я у нього запитав, хто такі слов’яни, і чи не вб’є той вірус й українців? А у відповідь: "Я не біолог".

Або, як вам таке "цікаве" питання до полонених: "Навіщо ви взяли зброю й пішли воювати?". У підсумку, всі мої розмови з росіянами дали чітке розуміння, що самі вони з України не підуть.

З Криму мене перевезли в Нову Каховку, до ізолятора тимчасового тримання у відділку поліції. Там було багато цивільних, яких постійно били, катували. Через місяць полону був обмін. Повернувся в рідну Одесу, й сам пішов у військкомат.

Важко навіть уявити, через що ти пройшов. Чи розуміють тебе та інших колишніх полонених психологи? І чи є у нас якась державна програма підтримки тих, хто пройшов через полон?

Може, десь і є, але я з нею не стикався. Я спілкуюсь з психологами, але це моя особиста ініціатива.

До речі, одна з психологинь, яка працює зі мною, має досвід роботи з військовими, з колишніми полоненими, ще з часів АТО. Вона постійно вчиться, спілкується з колегами з США, Ізраїлю. І каже, що у наших психологів більше досвіду роботи з полоненими. У того ж Ізраїлю кількість таких військових до минулого року була відносно невелика. Зараз їм треба буде вчитись у нас.

Розкажи про участь у повномасштабній війні. На яких напрямках ти надавав допомогу пораненим? Де було найскладніше?

Наш підрозділ — штурмовий, нас постійно кидали на важкі напрямки. І, як казав мій друг та побратим Василь з позивним "Турист": "Війна, начебто, одна, але скрізь вона різна".

На кожній ділянці фронту свої особливості. Все потрібно враховувати: починаючи від погодних умов та ландшафту, закінчуючи щільністю обстрілів. Одна справа, коли працюють міномети, "стволка", ГРАДи, стрілецький бій. Геть інша – дрони та мінометний обстріл. І третя – коли до цього підключається авіація…

Ми визволяли Херсонщину, були на Донецькому, Авдіївському напрямках, під Вугледаром, на Мелітопольському напрямку… Остання задача – форсування Дніпра. Скрізь було важко, але найважчі бої - за Піски та Водяне взимку 2022 року. Занадто близько ворог. Занадто "добре" у період АТО (ООС) росіяни зробили укріпрайони, організували оборону.

Думаю, більшість українців і не знають, що там були бої…

Здебільшого відомі історії якихось успіхів - довгої оборони, довгого наступу. У новинах: "Азовсталь", Бахмут, Авдіївка. З таким підходом, до смішного доходило. Під Вугледаром наш підрозділ звільнив хлопця, якій понад 40 днів був у полоні. На наступний день заголовок: "Витягнули з полону під Бахмутом".

До речі, більшість дотичних до війни не дивляться новини. Там все добре, ми постійно перемагаємо. Так, у нас є непогані результати, у тому числі ті, про які не знають телеглядачі. Ми бачимо відео наших вдалих штурмів з Бахмутського напрямку, але є багато подібних відео і з Херсонського напрямку. Воно не викладається, бо це може грати на руку противнику…

Можливо, це на краще, що люди не знають, що насправді відбувається на фронті. Якщо розповідати всю правду, моральний стан буде, скажімо так, "не дуже". Але, може, й на гірше, бо так багато чого знецінюється. У новинах, в соцмережах пишуть: "контрнаступ провалився", здається що він занадто неспішно йде. Але, по-перше, це не контрнаступ, це – наступ. По-друге, це не "одноразова акція", щоб за два-три тижні зайти у Крим. Це – комплекс дій, і кожен день вносить свої корективи.

Я б порівняв війну з боксерським поєдинком. Ті, хто не часто дивиться бокс, знають лише, хто з ким б’єтеся та результат: "Переміг чи програв". Так само ставляться до бойових дій: "Цікаво, коли "останній гонг"? Коли ми виграємо? (І краще щоб нокаутом у третьому раунді)". Але поєдинок - це бій кожну хвилину. Кожна мить важлива: тактика боксера, втома - твоя та супротивника, багато чого іншого. Так само з війною.

Я бачив фото, де ти надаєш першу допомогу пораненим росіянам. Це було психологічно важко? Чому саме ти це робив, можна ж було віддати цю роботу іншім медикам?

Ніхто не відмовляється надавати допомогу полоненим під***м. Ми від них відрізняємось.

Не буду розповідати про гуманізм. Поспілкувавшись з росіянами у полоні, побачивши що вони зробили у Бучі, я не бачу в них нічого людського. Але є три важливі моменти. По-перше, як колишнього юриста, мене хвилюють Женевські конвенції. По-друге, полонені – джерело інформації. По-третє, це матеріал, необхідний для обміну - наших хлопців треба повертати.

Ти згадав Женевські конвенції, які росіяни постійно порушують...

…Знаю історії, як розстрілювали хлопців, яких брали у полон. Розстрілювали тих, хто вже був без зброї. Я особисто чув, як молодий хлопець з пораненнями рук кричав, просив надати допомогу (поранення не були критичним), але замість цього – постріли.

Чув, що медики для росіян – серед першочергових цілей.

Досить показовим був бій під Водяним, про який я вже згадував. За пару днів після нього вийшли російські відосики з кадрами нашої медичної МТЛБ (легкий бронетранспортер, - УНІАН), було видно, як до неї стягують поранених, а паралельно йшов коментар: "Противник збирався провести евакуацію, але ми не дали". Тобто, вони все бачили, розуміли, що це медична евакуація, але її просто розстріляли. І таких моментів багато.

Один мій знайомий казав: "Для морально-психологічного стану, бойового настрою потрібно знати дві речі: що все "ок" з командирами, і що поруч є медики". Росіяни це розуміють, намагаються знищити медичні служби.

Зважаючи, що ти починав надавати першу допомогу пораненим ще у перші роки війни, під час АТО (ООС), можеш сказати, як наразі змінилась наша військова медицина?

Позитивні зміни – колосальні. Але до ідеалу дуже далеко. І наблизимося ми до нього не скоро.

Основні проблеми: забезпечення якісним медичним спорядженням у достатній кількості,  нестача броньованої евакуаційної техніки, і є такий момент, як недостатня навченість бойових медиків та їх недостатня кількість.

Крім того, на рівні деяких начмедів є нерозуміння того, як має бути організована евакуація. Часто цю посаду займають мобілізовані цивільні лікарі. І вони можуть не розуміти, що евакуація – це не просто відправити машину, як швидку у цивільному місті.

Нарешті, на жаль, треба казати і про недостатню підготовку бійців. Враховуючи щільність боїв, складність евакуацій, дуже часто потрібно, щоб саме бійці надавали допомогу і собі, і побратимам.

Чого не вистачає, щоб все це змінити?

Не вистачає в достатній кількості інструкторів, точніше - якісних інструкторів.

З початку повномасштабного вторгнення з'явилось досить багато курсів такмеду, інструкторів - як цивільних, так і військових. Та, на жаль, дуже багато інструкторів вважають, що можуть викладати, якщо вони побували у парі боїв та якось надали допомогу. Ти питаєш у них: "А що буде далі, у лікарні?". І вони не можуть відповісти, бо у них немає розуміння, що для чого роблять. Типу: "Накласти турнікет, і більш нічого не треба".

Але є багато факторів, нюансів. Не хочу нікого образити, але об'єктивно стало багато псевдоінструкторів. Є відомий вислів, що найбільша проблема держави – низькокваліфіковані, але високомотивовані люди. Це якраз про те, що два шматки тканини та паличка – "турнікет", "краще ніж нічого".

І до повномасштабки була проблема з тим, щоб перевчити тих, хто якусь фігню вже почув. Зараз вона збільшилась у рази.

Влад Абрамов

Влад Абрамов

УНІАН в Google News