Сексуальні злочини під час війни: чи реально покарати ґвалтівників

Україна не припиняє документувати воєнні злочини, які росіяни коять проти українців. Серед них – сексуальні злочини. УНІАН дізнавався, що робить держава для захисту постраждалих, притягнення винних до відповідальності, та як аналогічна проблема була розв’язана в Косово.

Сексуальне насильство належить до воєнних злочинів і завжди супроводжує війну. Це - ще один вид зброї, який агресори застосовують проти мирного населення. Ті, хто вижив і пережив цей страшний досвід, воліють про нього не говорити. Хтось – через сором, хтось - побоюючись осуду родини, або суспільства, хтось - з інших причин. Часто постраждалі, щоб повернутися до нормального життя й бути щасливими, потребують медичної та психологічної підтримки, реабілітації…

Встановити точну кількість жертв сексуального насильства російських окупантів в Україні наразі дуже важко. І хоча згадувати, розповідати, переживати той жах заново людям не хочеться, документування таких злочинів має велике значення, щоб притягнути винних до відповідальності, й надати психологічну допомогу постраждалим.

Лише вершина айсберга

За інформацією заступниці міністра внутрішніх справ України Катерини Павліченко, наразі правоохоронні органи зафіксували вже близько 40 тисяч воєнних злочинів, вчинених російськими окупантами. За фактами сексуальних злочинів на сьогодні розпочато 43 кримінальних провадження. При цьому, в одному з таких проваджень може бути кілька епізодів, декілька постраждалих або навіть декілька злочинів.

Правоохоронці зазначають, що виявити факти сексуальних злочинів дуже складно.

"Постраждалі не завжди готові про це говорити, розповідати, що вони пережили", - каже Катерина Павліченко.

Виявленням та розслідуванням сексуальних злочинів щодо мирного населення на деокупованих територіях (в Київській, Чернігівській, Сумській, Харківській, Донецькій та Херсонській областях) займаються спеціалізовані поліцейські групи. До них входять фахівці, які раніше працювали з випадками домашнього насильства, ювенальні поліцейські, слідчі, прокурори і, звісно, психологи. Як зазначила Павліченко, серед фактів, які вже зафіксовані правоохоронними органами, є і групові зґвалтування, і зґвалтування неповнолітніх. Вся інформація внесена до ЄРДР.

Як розповідає заступниця міністра, наразі найбільше фактів вчинення сексуальних злочинів встановлено на Київщині - виявлено 15 потерпілих. Аналогічні факти були виявлені і в Чернігівській області – там зараз встановлено щонайменше трьох постраждалих. В Харківській, Донецькій та Херсонській областях також відпрацьовуються звільнені від російських військових населені пункти, і виявляються постраждалі від сексуальних злочинів, вчинених окупантами.

"Ми розуміємо, що це лише вершина айсберга, і з'ясувати всю кількість таких злочинів, які були вчинені російськими окупантами, буде досить складно. Постраждалі далеко не завжди готові повідомляти про це", - сказала представниця міністерства.

За її словами, навіть у мирний час про факти сексуального насильства повідомляли близько 30% постраждалих, а в умовах війни цей відсоток ще менший.

Проте у детальному письмовому звіті Генеральній Асамблеї ООН про воєнні злочини російської армії, скоєні наприкінці лютого та в березні в Україні, який оприлюднила Незалежна міжнародна комісія ООН, йдеться про порушення прав людини, зґвалтування та незаконне позбавлення волі й утримання в нелюдських умовах українських громадян.

Зокрема, комісія повідомляє про дві справи зґвалтування жінок похилого віку. Крім того, в одному з сіл Чернігівської області у березні росіяни понад тиждень перебували у захопленому будинку. У цей час командир підрозділу неодноразово здійснював сексуальне насильство над 16-річною дівчиною і погрожував убивством іншим членам сім’ї, які намагалися її захистити. У кількох інцидентах, задокументованих комісією, російські військові вчиняли сексуальне насильство проти чоловіків і жінок, які були незаконно ув’язнені…

Постраждалі також повідомляли про акти примусового оголення протягом тривалого часу на очах у інших людей, що також є проявом сексуального насильства. У деяких випадках жертв страчували після тортур.

Члени комісії наголосили на тому, що зібрані ними докази та матеріали можуть бути використані у судовому розгляді, щоб притягнути винних до відповідальності.

Як колишня бранка окупантів допомагає постраждалим

Крім правоохоронців, документування сексуальних злочинів під час війни взяли на себе й представники громадського сектору.

Зокрема, колишня полонена донецьких бойовиків Ірина Довгань представляє в Україні міжнародну громадську організацію SEMA та наразі працює з групою жінок, які зазнали сексуального насильства під час війни.

Довгань у 2014 році провела в полоні російських бойовиків п’ять днів. Причиною її затримання й катування стала проукраїнська позиція, яку вона не приховувала, коли регулярні російські війська зайшли на територію Донбасу. В полоні Ірину піддавали постійному психологічному тиску та привселюдному приниженню, неодноразово проговорювалися погрози щодо смерті, і як саме це має відбутися.

"Мій полон збігся з подіями в Іловайську, де російські війська розстріляли українських військовослужбовців, які мали домовленості, що їх випустять з "котла" живими. Мені говорили, що коли повернеться частина батальйону "Восток" (незаконне збройне формування 1-го армійського корпусу Російської Федерації, - УНІАН), моє життя завершиться тим, що я "попрацюю" релаксом для цих військових. Я була шокована і в такому стані прожила кілька жахливих ночей", - згадує пані Ірина.

Перед цим Довгань, прип’яту з українським прапором біля стовпа в центрі Донецька, сфотографував іноземний журналіст Мауріціо Ліман. Це фото опублікувало американське видання The New York Times, що й стало порятунком для Ірини. Вона згадує, що в той час керівництво псевдореспублік "Л/ДНР" ще мріяло про міжнародне визнання, а тому реагувало на сигнали світової спільноти. Група журналістів, серед яких були й російські, змогла вивезти Ірину з окупованої території.

"Усі ці роки я відчуваю відповідальність за тих, хто був менш щасливим, ніж я, кого не сфотографував журналіст, і кого не відпустили, хто загинув на окупованій території", - говорить жінка.

Зараз пані Ірина працює над тим, щоб виявити постраждалих від насильства на війні та надати їм допомогу. Вона зізнається, що цей травматичний досвід непросто пережити, навіть не кожен наважується розповісти комусь свою історію в деталях.

Пані Ірина згадує, як їй було важко після звільнення з полону, коли журналісти атакували її, намагаючись зробити про неї матеріал. Навіть перелазили через паркан у тому будинку, де родина киян прихистила сім’ю Довгань.

"Це були "гарячі новини". І коли я відмовлялася, то мені відповідали: ти мусиш, адже ти є символом того, що не всі на Донбасі зрадили Україну", - розповідає свою історію жінка.

Врешті її історію задокументував Володимир Щербаченко зі Східноукраїнського центру громадських ініціатив. Пані Ірина зауважує, що і йому розповіла не все: "Але це було вперше, коли я відчула момент, що мною цікавиться хтось не для того, щоб отримати зарплату за свою публікацію".

Кейс пані Ірини став одним зі 170 інших випадків сексуального насильства, задокументованих Східноукраїнським центром громадських ініціатив, які стали основою подання до Міжнародного кримінального суду в Гаазі.

"Мені запропонували співпрацю. Об’єднали зусилля і почали шукати таких жінок, як я. Є українки, які 2-3 роки відбули ув’язнення за свою любов до України. І варто зазначити, що сексуальне насильство Росія використовує в Україні з перших днів своєї агресії", - наголошує Довгань.

Щоб надати допомогу та підтримку постраждалим від сексуального насильства, Ірина Довгань відвідує деокуповані території. В окремих населених пунктах їй розповідають про випадки зґвалтувань, а на запитання, чому постраждалі жінки не звертаються за допомогою, місцеві відповідають – ймовірно, вони бояться розголосу. Хоча односельці про ці випадки найчастіше знають.

На Київщині пані Ірина дізналася історію жінки, яка повернулася до свого будинку і в дитячій кімнаті виявила залишки алкоголю, сигарети та велику кількість використаних презервативів. Господиня будинку розповідала про це з відразою, але коли Ірина спитала, чи могли бути ті сексуальні контакти добровільними, то жінка відповіла, що ніколи не повірить у це. Проте ці докази просто прибрали, ніхто не звернувся до правоохоронців, щоб зробити генетичні експертизи, які б могли допомогти ідентифікувати ймовірних зловмисників...

Чи реально визнати постраждалих від насильства жертвами війни?

Володимир Щербаченко, який уже вісім років працює з постраждалими від сексуального насильства у Східноукраїнському центрі громадських ініціатив, вважає, що шлях до встановлення справедливості і притягнення кривдників до відповідальності є нелегким. За його словами, у 2014-2016 роках багато українців, які незаконно утримувалися росіянами у в’язницях, зазнали там насильства. Але з ними було простіше співпрацювати – це були люди з чіткою громадянською позицією, освічені, вони краще були обізнані щодо власних прав й розуміли, що за вчинені злочини злочинці мають нести відповідальність. Натомість зараз – під час повномасштабного вторгнення РФ до України – сексуального насильства зазнали цивільні, які живуть у доволі патріархальних громадах, де говорити про насильство не прийнято. І вони всіляко прагнуть приховати від сторонніх, що з ними трапилося під час окупації.

"До того ж, в Україні досі не внесені зміни до Кримінального кодексу щодо кваліфікації сексуального насильства як військового злочину. Адже у світовій юридичній практиці злочини, вчинені під час війни, вважаються більш тяжкими і відповідальність за них передбачається суворіша", - пояснює громадський діяч.

Навіть випадки нібито згоди на секс з озброєним військовим – зі страху фізичного насильства чи застосування зброї - теж вважаються зґвалтуванням. З 2019 року принцип "Так значить так" закріплений в українському законодавстві, і відповідно до нього мають розглядатися випадки воєнних зґвалтувань. Цей принцип передбачає, що на секс всі сторони мають дати добровільну й усвідомлену згоду, без будь-якого примусу.

Щербаченко зазначає: якщо зґвалтування відбувалося у незаконних в’язницях, то в кваліфікації злочину застосовувались різні статті Кримінального кодексу, пов’язані з викраденням, незаконним утриманням людини, катуванням тощо. Тому правоохоронні органи, розслідуючи ці справи, могли не виокремлювати зґвалтування. Або, навпаки, ці злочини у 2014-2022 роках вносилися до загальної статистики і не можна було зрозуміти, чи це сталося в контексті війни, чи в мирній обстановці.

Через це теж є значні пробіли в статистиці скоєння сексуального насильства під час війни. Й наразі ніхто напевно не знає, скільки випадків зґвалтувань чоловіків, жінок, дітей сталося в Україні з початку повномасштабного вторгнення Росії, адже частина територій продовжує залишатися окупованою.

Ймовірно, визнання постраждалих від сексуального насильства жертвами війни та надання їм соціального захисту, доступу до медичної чи психологічної допомоги, могло б змінити ситуацію.

"Незважаючи на війну, ці актуальні для постраждалих питання треба розв’язувати вже зараз. Питання ж притягнення злочинців до відповідальності в практичній площині, скоріше за все, будуть розв’язані вже після перемоги", - розмірковує Щербаченко.

Досвід Косова

Якщо перед Україною лише постало питання допомоги і визнання постраждалих від сексуального насильства під час війни, то інші держави вже подолали цей шлях. Досвід документування воєнних злочинів мають балканські країни, населення яких пережило війну на своїй території наприкінці 90-х років.

Наприклад, у Косово, за офіційними даними, зґвалтування під час війни 1998-1999 років зазнали понад 20 тисяч албанських жінок. На жаль, процес покарання винних затягнувся у часі: за зґвалтування, скоєне військовим під час війни, засудили тільки одного чоловіка. І основна проблема – ідентифікація зловмисників та наявність доказової бази для судів.

Перша жінка-президентка Косова Атіфете Ях‘яга (2011-2016 рр.) розповідає, як особисто зустрілася з понад 8 тисяч албанок, які зазнали насильства під час війни. Під час зустрічі з українськими журналістками екс-президентка зізналася, що після перших розмов з постраждалими вона не могла спати й продовжувати працювати. Адже жінок не просто ґвалтували, а катували – виривали нігті, на тілі гасили сигарети, робили порізи...

Багато зґвалтувань відбувалися на очах у дітей, членів родини, які не могли захистити жінку. Водночас мали місце випадки, коли родина звинувачувала у тому, що сталося, саме її, мовляв, саме вона зганьбила сім’ю.

Наприклад, одна з албанських жінок зазнала насильства понад десяти сербських військових у своєму будинку - на очах у літніх батьків чоловіка, які не могли рухатися. Її чоловік чув по телефону, що відбувається, оскільки жінка розмовляла з ним у той момент, коли до будинку увірвалися озброєні чоловіки, і слухавка випала з її рук. Замість підтримки, постраждала жінка отримала зневагу – чоловік, повернувшись з Німеччини, де він перебував на заробітках, забрав дітей, а дружину оголеною вигнав на вулицю. Повернутися в родину батьків вона не могла, до смерті свекрів доглядала за ними, живучи самотньо.

Щоб привернути увагу міжнародної громадськості до сексуальних злочинів під час війни, у 2015 році на стадіоні Приштини було зроблено інсталяцію з п’яти тисяч жіночих спідниць. Дві з них Атіфете Ях’яга зберігає у своєму кабінеті.

Також у Приштині діє Косовський центр реабілітації жертв тортур (KRCT). Це доволі відома організація зі своїм символом – жовтою анемоною й гаслом: "Будь моїм голосом".

Центр створений 23 роки тому лікаркою Феріде Рушіті. Під час війни в Косово вона працювала в Албанії з біженцями. Пані Рушіті згадує, як одна з біженок розповіла, що сербські солдати зґвалтували її на очах у дітей, а чоловіка, який намагався захистити сім’ю, вивели з дому - він досі вважається зниклим безвісти.

"Попри свою підготовку лікаря, я не була готова прийняти всі ті деталі, які розповідали постраждалі в своїх історіях", - каже вона.

З того часу, за понад 20 років діяльності, Центр не тільки надав психологічну й медичну допомогу постраждалим жінкам, чоловікам, але й змінив ставлення суспільства до них.

"Ми готові зустрітися з усіма історіями, досвідом, кошмарами та травмами. Ми готові боротися за кожну з 20 тисяч жертв, які стикаються зі стигмою суспільства, яке обвинувачує їх. Але вони є жертвами, і не винні в тому, що сталося", - наголошує Феріде Рушіті.

На рівні держави постраждалі від сексуального насильства чоловіки й жінки мають у Косово соціальний статус, який передбачає матеріальні виплати. Усі дані є суворо конфіденційними, що свідчить про проведену величезну роботу. Зокрема в медіа історії жертв насильства були оприлюднені з максимальним дотриманням етичних стандартів і побажань постраждалої людини, щоб її жодним чином не можна було ідентифікувати.

Пані Феріде зауважує, що деякий час існувала дилема: постраждалі жінки хотіли, щоб їхні голоси почули, але відкрито говорити не могли. Саме тоді активізувалась співпраця з медіа - це дозволило подолати патріархальну сутність суспільства. Велася робота і з членами сімей, для багатьох з яких сексуальні злочини є посяганням на честь родини. Багато родин не хотіли, щоб про це говорили, оскільки вважали: якщо замовчувати проблему, то її ніби й немає. Проте насправді постраждалі потребують допомоги й підтримки, багато з них мають ментальні проблеми.

Перша жінка в Косово, яка розповіла свою історію відкрито – Фасфіє Краснічі-Гудман. Вона зазнала сексуального насильства під час війни, коли їй було 16 років. Сербські військові сказали, що її родина завдала багато шкоди на війні, а тому її покарають у такий спосіб.

Жінка змогла подолати свою травму і стала прикладом сміливості для інших. Вона вийшла заміж за громадянина США і чоловік дуже підтримував її, що дало їй сили розповісти історію, не приховуючи своєю ідентичності. У результаті, вдалося "розбудити" суспільство Косова, і на рівні держави було офіційно визнано статус жертв сексуального насильства і продовжилася робота на міжнародному рівні щодо притягнення винних до відповідальності.

"Тема сексуального насильства не має кордонів, від неї ніхто не застрахований – ані чоловіки, ані жінки, ані діти", - зауважує Феріде Рушіті.

Не впливає ні походження, ні соціальний статус, ні норми краси.

Громадська діячка підкреслює, що в Косово процес документування сексуальних злочинів війни почався не одразу, але добре, що це сталося.

"Сексуальне насильство – зброя у війні, є частиною будь-якої війни. Звіти про ці злочини надзвичайно важливі під час та після її завершення", - наголошує керівниця Косовського центру реабілітації жертв тортур.

Щоб суспільство пам’ятало про це, у центрі Приштини встановлений меморіал "Героїням". Він вшановує різноманітний внесок жінок та їхню жертву, а також нагадує про цінності – гідність, відданість, турботу, мужність та відвагу, які жінки виявляли під час війни. Це передано через портрет жінки, символічно викладений з 20145 цвяхів (на вершечку кожного з них теж є портрет жінки). Меморіал також нагадує про злочини сербської армії проти албанських жінок - за кількістю цвяхів згадано постраждалих від насильства.

Ймовірно, після перемоги України українці теж зможуть вшанувати жінок і чоловіків, постраждалих від насильства. А поки необхідно зробити так, щоб їхній голос було чути, суспільство з розумінням та емпатією ставилося до них, а не засуджувало та відштовхувало, а держава надавала підтримку.

УНІАН в Google News