"Щоб називати війну війною, іноземні журналісти мають на власні очі бачити, звідки летять снаряди", - керівниця VoxCheck Світлана Сліпченко

Керівниця аналітичної платформи VoxCheck Світлана Сліпченко в інтерв’ю УНІАН розповіла, як  фактчекери працюють в умовах інформаційної війни, на які ІПСО ворога найбільше реагує українське суспільство, які російські наративи більше сприймають за кордоном, та що робити, щоб не потрапляти на "гачки" російської пропаганди.

Цей матеріал підготовлено в рамках інформаційно-просвітницької кампанії з дезінформації, яка реалізується УНІАН та БО Смарт Ангел у співпраці з експертними організаціями за фінансової підтримки Європейського Союзу. Його зміст є виключною відповідальністю редакції і не обов'язково відображає позицію ЄС.

Існує думка, що дезінформацію насправді неможливо спростувати чи розвінчати. Адже, якщо ми реагуємо на російські наративи, то, тим самим, їх легітимізуємо. Тобто інформаційну війну так не виграти. Чи розділяють таку думку фактчекери?

У фактчекінгу існують такі підходи як дебанкінг та пребанкінг. Коли ми говоримо про безпосереднє спростування фейків – це дебанкінг. Щоб не надавати фейку додаткову вагу, зважаючи, як ви говорите, що ми зайвий раз його поширюємо, коли спростовуємо, використовується прийом "сендвіч правди". Тобто, ми начебто "загортаємо" неправдиву тезу між двома правдивими тезами. Фактично, це означає озвучити фейк, попередньо чітко підкресливши, що це – неправда, коротко пояснити, чому це не правда, а потім ще надати більше контексту.

Друга техніка – техніка пребанкінгу - полягає в спростуванні дезінформації на випередження. Щоб дезінформація не мала впливу на цільову аудиторію. Для цього використовуються різні освітні заходи з підвищення рівня медіаграмотності громадян, розвитку критичного мислення і створення контрнаративів, тобто поширення правдивих, достовірних, сильних та яскравих проукраїнських тез.  

Але пребанкінг не може існувати окремо від дебанкінгу, і навпаки. Тому ці методи намагаються комбінувати на кожному рівні – фактчекери, громадські організації,  установи з протидії дезінформації, держустанови та навіть міністерства спростовують фейки і при цьому, через звичайні комунікації, дають правдиві тези.

Спадає на думку історія з катастрофою рейсу МН-17, коли Росія, намагаючись перекласти провину за збиття Боїнга, плодила сотні фейків, а Україна послідовно відстоювала одну-єдину тезу, що ЗРК "Бук", з якого поцілили в цивільний літак, був російським. Врешті, крапка була поставлена аж за вісім років.

Варто зазначити, що у випадку з МН-17 ми говоримо про викриття воєнного злочину. І дійсно, для його викриття потрібно кілька років – щоб зібрати всі докази, все задокументувати, щоб повністю відбулося розслідування, і щоб можна було довести, що насправді відбулося.

Для порівняння, нещодавно була річниця трагедії в Оленівці, і якраз під цю річницю на рівні ООН було визнано, що удару по колонії не було завдано Хаймарсами. Таким чином було спростовано величезну тезу росіян, що Україна обстрілювала колонію в Оленівці з Хаймарсів.

Маріуполь, Буча, Харківщина… Росія постійно використовує одну й ту саму тактику – починає продукувати один за одним сотні фейків, які працюють на один наратив – Росія до цього непричетна, в усьому нібито винна Україна. Загалом це продовження виправдання російської агресії проти України. І це теж є своєрідним метанаративом російської пропаганди.

Виглядає так, що робота з дезінформацією – це гра в довгу. За вашими спостереженнями, наскільки успішною є Україна в інформаційній війні? Тобто чи завжди можна побачити результат спростування російської брехні?

Одне з нещодавніх опитувань, які проводив VoxCheck, показало, що українці більше вірять у ті меседжі російської пропаганди, які Росія поширює, ну, дуже давно. Вони вже стали вкоріненими в суспільстві, й на них, на жаль, не було якісної відповіді держави. А от якщо говорити про більш новітні наративи РФ, які з’явились за останні півтора року, то відбулося дуже активне включення і громадянському суспільства, і держави. Набагато потужніше, ніж в 2014-му, 2015-му, 2016-му. Відповідно, українці зараз не вірять в російські тези.

Наприклад, Росія досить часто використовує як доказ того, що до влади в Україні нібито прийшли нацисти, Революцію Гідності. Що Революція Гідності нібито була державним переворотом в Україні. І десь приблизно чверть, навіть до третини українців дійсно вірять у цю тезу. Якщо ж взяти новішу тезу російської пропаганди, скажімо, про нібито контрабанду західної зброї з України, то українці в це не вірять. Адже такі тези РФ були своєчасно й досить потужно спростовані на різних рівнях.

Виходить, навіть взявши окремі новини чи повідомлення з Росії про Україну чи не тридцятирічної давнини, можна наштовхнутися на якусь брехню чи перекручування інформації? Недарма частина мешканців Криму цілком нормально поставилися, що в їх дім прийшли якісь "зелені чоловічки", а в Росії заявили про "Крим – наш"?

Дуже яскравий приклад такої дезінформації, як на мене, це заяви про те, що нібито Захід лише шкодить Україні й використовує її у своїх цілях. Якщо ми почнемо копати дійсно аж до часів Радянського Союзу, там ми побачимо повторення наративів про те, про те що колективний Захід є чимось ворожим. Оце вічне протистояння СРСР проти цього колективного Заходу, постійні закиди, що все західне – погане, що воно розбещує, схиляє лише до матеріалістичного способу життя замість того, щоб думати "про високе"… Але такі штуки вкорінювалися в свідомості українців, потім вони перенеслися на часи після здобуття Україною незалежності, а тепер ті самі тези озвучує вже "правонаступниця" СРСР – Росія.

Як щодо наративів "Україна – неіснуюча держава", "Росія – країна-переможниця", "ми виграли Другу світову без України" і так далі. Це яскраві приклади того, як РФ продукує дезінформацію на західну аудиторію. Як боротися з ними? Адже якщо українське суспільство в цьому не переконати, то західне суспільство не надто обізнане в нашій історії.

Дійсно, є кілька наративів, які Росія поширює не лише для українського суспільства чи на своє власне населення, а й на західну аудиторію. І протистояти цьому набагато складніше, ніж працювати всередині нашої держави. Щоб впливати на західну аудиторію, варто розуміти специфіку кожної країни.

Плюс – мова. Якщо ми хочемо працювати з німцями, австрійцями, або з французами, треба обов’язково виходити до цієї аудиторії її мовою – англійська не завжди допоможе.

У мене немає відповіді, якою має бути оптимальна формула. З нашого боку, певно, варто працювати з маленькими громадськими ініціативами. Плюс, щоб аудиторія інших країн не виснажувалася від того, що постійно йде мова про Україну, про війну Росії з Україною та наші потреби підтримки, можливо, треба більше розповідати якісь success story, історії успіху. Скажімо, що ми дійсно є сильною державою. Що ми маємо досить стійку економіку й можемо бути привабливими для інвесторів. Можливо, потрібно, щоб представництва крупних іноземних медіа були представлені саме в Україні, а не щоб в The New York Times чи The Washington Post про Україну писали журналісти, які до цього працювали в московських офісах. Іноді, намагаючись балансувати, вони видають абсолютно спотворену інформацію.

Так, в західних медіа все ще іноді ріже око "повстанці" замість "сепаратисти", "конфлікт" замість "війна", що "проведені обстріли", але при цьому не говориться, хто саме й звідки стріляв. Очевидні для нас речі – неочевидні для них. Як доносити до західної аудиторії, що це не "сторона конфлікта", а "російські війська", "російські окупанти" тощо? Наскільки в фактчекінгу важлива вага слова?

Абсолютно важлива. Дуже важливо, щоб війну дійсно називали війною, а не конфліктом. Дуже важливо, щоб чітко комунікувалося, що Україна є жертвою російської агресії, а Росія є агресором.

Мені здається, останнім часом ситуація стала кращою.  Хоча, з іншого боку, коли відбувається черговий масштабний злочин, як, наприклад, підрив Каховської ГЕС, то знову бачимо в іноземних медіа сплеск інфінітивних форм – "була підірвана", "була обстріляна"…

Насправді частково я можу зрозуміти журналістів, які це пишуть. Можливо, їм недостатньо, що Україна звинуватила Росію, можливо, їм потрібно більше доказів. Але вони не розуміють ситуації з середини, не розуміють контексту. Наприклад, коли я розмовляю з іноземними фактчекерами, пояснюю, що, в умовах війни, ми посилаємося на офіційні джерела, зокрема на повідомлення від української влади (адже в умовах війни доступ до інформації обмежений), розповідаю, чому ми посилаємося саме на такі джерела, вони дуже дивуються й перепитують. Мовляв, звідки ви знаєте, що ваші джерела точно кажуть правду? Як ви можете бути впевнені, що вони точно не брешуть? Як ви перевіряли? Чи можете ви верифікувати інформацію? Тобто, вони до кінця не розуміють, в яких інформаційних умовах ми перебуваємо.

Можливо, для іноземного журналіста недостатньо послатися на слова президента України чи міністра оборони України, щоб сказати, що Каховська ГЕС була підірвана росіянами, але чи в цьому разі варто використовувати інфінітивні форми, фактично, зрівнюючи Україну і Росію у можливості вчинити цей злочин?

Так, вони звертаються до інфінітивних форм, але, з точки зору дотримання балансу, можуть, наприклад, казати: "Україна заявила, що Каховська ГЕС була підірвана росіянами. Росія ж заявила, що це був обстріл з Хаймарс". Тоді, на жаль, ми знову отримуємо незрозуміло, що, що ще більше заплутує західну аудиторію.

Взагалі такі історії лише посилюють фразу "не все так однозначно". Бо іноземна аудиторія не надто вдається в деталі, що там відбувається в тій Україні, де та Нова Каховка, що там вибухнуло, що там затопило… Така невизначена аудиторія насправді – переважна більшість людей. І за них ми маємо боротися. Для цього має бути проведена більша робота з іноземними журналістами. Держава має сприяти більшій присутності їх в Україні. Щоб – як би це жорстоко не звучало, вони на свої очі бачили, як мінімум, звідки летять снаряди. Лише побачивши це особисто, відпадає питання: "А як ви можете верифікувати?".

Давайте поговоримо про ІПСО, коли інформація викликає надмірні емоції й блискавично поширюється в соцмережах, вимикаючи критичне мислення. В чому "сіль" ІПСО? Які з пропагандистських наративів не просто отримують емоційний фідбек, а досягають своїх цілей? Чи сама по собі емоція, викликана ІПСО, це вже результат?

Оцей термін – ІПСО – варто розкласти на окремі складові. Що означає інформаційно-психологічна операція? Означає, що в ній є інформаційна складова, тобто запускається якийсь меседж, якась думка. Психологічна – адже цей меседж буде провокувати емоції, працювати на логічних хибах, викликати певні упередження. Це ті самі хиби, які змушують нас "вестися" на акцію в магазині, або агресивно реагувати на провокацію співрозмовника. Приблизно такі ж хиби працюють, коли ми зіштовхуємося з маніпуляціями в новинах, в соцмережах, або коли чуємо популізм від політиків. Ну, і елемент "операція" - тобто у неї є якісь цілі, завдання, є якісь часовий проміжок (скільки вона може тривати), є якісь очікування від результату…

Спровокувати емоції – це, скоріше за все, проміжне завдання і результат дії інструментів ІПСО. При цьому остаточна цінність все-таки у тому, щоб зокрема через провокацію емоцій привести людину до хибних висновків, хибних рішень.

Наведете приклад?

Один з яскравих прикладів стосується медичної системи України. Вже досить давно і часто проросійські джерела заявляють, нібито у нас медицина винятково платна, лікарні масово закриваються, вони неспроможні надавати елементарні послуги, лікарі начебто масово виїжджають за кордон, а все це влаштувала "Доктор Смерть" Уляна Супрун. Ба більше, в Україні начебто процвітає лише "чорна трансплантологія" й над українцями проводяться досліди в біолабораторіях. Натомість, мовляв, на окупованих територіях Росія, навпаки, відновлює медицину – обов’язковій огляди для дітей, планові щеплення, високотехнологічні операції…

Як наслідок маємо українців, які не хочуть ходити в українській лікарні, звертаються не до лікарів, а до народної медицини, чим підривають своє здоров’я. А нація з підірваним здоров’ям – це прекрасний результат ІПСО. Плюс – підрив довіри до державних інституцій. Тобто не лише МОЗу, а, ймовірно, й інших державних інституцій теж.

Тобто інформація про те, що "наступ України йде дуже повільно", "в Україні Америка воює до останнього українця" і так далі, це теж ІПСО?

Тематичне спрямування, конкретні канали поширення – це те, що є в частині поняття "операція". Перераховувати можна довго. У будь-якому разі ціль – дати поштовх різноманітним нераціональним рішенням, які базуються не на фактах, а на емоціях, на спотвореній інформації.

Але деякі тези розкручують абсолютно проукраїнські джерела.

В деяких моментах Росія точно могла дати поштовх. Адже є теми, які дійсно надзвичайно чутливі, які провокують дуже багато емоцій лише від однієї згадки. Такі тези підхоплюють як звичайні користувачі соцмереж, так і медіа, не обов’язково національні, можуть бути локальні. Як на мене, що могло б спрацювати – це достатньо жорстке державне регулювання. Ми маємо визнати, що в умовах війни потрібен державний контроль за інформацією. 

Можливо, одним з рішень може бути заборона в Україні Телеграму, як свого часу заборонили ВКонтакті й Однокласники. Я сама користуюсь Телеграмом як месенджером, бо це зручно. З іншого боку, лише в моїй стрічці близько 60-ти каналів щодня розповсюджують дезінформацію.

Є великий сумнів, що держава піде на це, адже тоді владу звинуватять в цензурі. Давайте в цьому контексті поговоримо про інформаційну гігієну. Сама людина має розуміти, що це таке, які пастки на неї чекають в соцмережах тощо?

Вибір та споживання інформації можна порівняти з тим, як ми обираємо продукти в супермаркеті: звертаємо увагу, щоб вони були свіжими, дивимось, хто виробник, слідкуємо за складом, щоб, скажімо, там не було консервантів, ароматизаторів тощо. Як мінімум, ці три компоненти важливі для вас при виборі продукту. Тож спробуйте перенести це на інформацію.

Подивіться на дату виробництва цього інформаційного матеріалу, тому що вам можуть за новину видавати щось кількаденної, чи навіть кількамісячної давнини. Слідкуйте за тим, хто є виробником цієї інформації, тобто чи це велике українське національне медіа, яке має багаторічну якісну, хорошу репутацію, чи це якийсь маловідомий анонімний канал. Подивіться, щоб у новині не було надмірної кількості епітетів, якихось дуже емоційних закликів. Перш, ніж поширити серед друзів, у вашій стрічці, дивіться не лише на заголовок, а на повний зміст, щоб там не було порушень логіки… Можливо, варто додати собі в стрічку якісні іноземні джерела, щоб отримувати більше контексту. Але це вже додаткові опції, які випливають з того базового трьохетапного аналізу інформації, який можна робити щодня абсолютно так само, як ви робите це, коли ходите в супермаркет і обираєте для себе якісні продукти.

Ок, а як бути з кумирами, так званими лідерами суспільної думки? Трохи вище ми говорили про те, що сумнівну інформацію, яка може бути російською ІПСО, поширюють цілком проукраїнські блогери, наприклад. Вони можуть це робити несвідомо, на бажанні хайпонути? Разом з тим їхня іноді багатотисячна, а то і багатомільйонна аудиторія віритиме, бо обрала собі цю людину за надійне джерело.

Віра в авторитети – це логічна хиба. Дійсно, навіть популярна людина може абсолютно несвідомо поширювати неправдиву інформацію. Але аудиторії варто пам’ятати, що кожна людина може помилятися. Як би ви не довіряли джерелу, варто пам’ятати, що людина – це не комп’ютерна програма, лідер суспільної думки може помилятися. Тому, якщо ви бачите інформацію, яка викликає у вас якийсь сумнів, або містить якийсь шокуючий факт, або це якась інсайдерська інформація, але ви не бачите навіть схожої в мережі, в інших джерелах, спробуйте пошукати ще на цю тему, розширте собі контекст.

Дуже багато людей зараз мають соцмережі за основне джерело інформації. Не применшуючи необхідність особистої уважності до споживання інформації, чи вчаться ключові соцмережі відрізняти фейки від правди? Чи сумнівний контент якось позначається?

Можу показати, як це відбувається у Facebook. Ця соцмережа обмежує поширення дезінформації у себе, якщо незалежні фактчекери, які співпрацюють із компанією Мета (в Україні це VoxCheck та StopFake), просять цю інформацію маркувати, що вона є неправдива, частково неправдива. Якщо ми хочемо дізнатися, чому Facebook позначив цю інформацію таким чином, ми можемо натиснути на кнопку й побачити повну статтю, наприклад, VoxCheck, перейти на неї та прочитати, що було насправді.

Іноді той факт, що Мета закриває "небажаний" контент, особливо в українському сегменті Facebook, українці сприймають як цензуру.

Річ у тім, що є правила використання соцмереж, зокрема соцмереж компанії Мета. Серед них є те, що ви не будете для спільноти поширювати неправдиву інформацію, інформацію, яка може нашкодити індивіду, або цілій групі людей. Тобто, користуючись соцмережами, ви погоджуєтесь не поширювати фейки, бо так ви порушуєте правила спільноти. По-друге, це все-таки не є цензуруванням, адже якщо вам байдуже попередження, що це – неправдива інформація, ви можете подивитись оригінальний пост. Тобто мета маркування все-таки не позначити пост, що він – неправда. Мета у тому, щоб надати аудиторії більше контексту, про який я говорила вище, щоб аудиторія могла почитати і оригінальний пост, і пост зі спростуванням, і, таким чином, мати більше контексту.

А якщо не хочеш, не читай спростування. І тобі ніхто не забороняє читати фейки, якщо дуже хочеться. Просто деякі дослідження показують, що людська лінь змушує людей не заглиблюватись в такий контент, якщо він обмежений, а проскролювати його далі. 

Тетяна Урбанська

Тетяна Урбанська

УНІАН в Google News