"На даному етапі глобальних, божевільних перемог у ворога не буде", - боєць бригади "Лють" Артур Обоянський

Боєць штурмового полку "Луганськ" ОШБ Нацполіції "Лють" Артур Обоянський розповів в інтерв'ю УНІАН про ситуацію на Бахмутському напрямку, де він несе службу, справність ворога та його мотивацію, а також поділився думками, як заохочувати українців йти до війська.

Артуре, ви – корінний рубіжанин, розкажіть, як розгорталися події у місті напередодні та після 24 лютого 2022 року?

До повномасштабного вторгнення я працював на Луганщині в Управлінні стратегічних розслідувань Нацполіції на посаді оперуповноваженого. У мої обов’язки входило документування і звітність про те, що відбувається вздовж лінії зіткнення. Підбиваючи певну статистику, ми дійшли висновків, що війна неминуча.

У суспільства вже на той момент певною мірою спостерігалися панічні настрої. А з початком повномасштабного вторгнення РФ, як і по всій Україні, була суцільна паніка. Війська РФ зайшли через найближчу з невизнаними "Д/ЛНР" лінію розмежування та пройшли до окремих містечок та селищ достатньо швидко: десь - за день, десь – за три. Відбувалося це з малим спротивом, тому ці населені пункти, до прикладу, Мілове, Старобільськ, Новоайдар не постраждали. Але поруч з більшими населеними пунктами – Рубіжним, Сєвєродонецьком – почалися жорстокі активні бойові дії. Внаслідок чого ці міста, так само як і Попасна, є найбільш зруйнованими на цей час.

Востаннє ви були в Рубіжному…

… у лютому 2022 року.

Ще до вступу у бригаду "Лють", під час виконання поліцейських обов’язків ви отримали поранення. За яких обставин це сталося?

Мене відправили у Донецьку область під Бахмут. Разом зі своїми колегами ми виконували перевірки на блокпостах. У день приїзду до нас на блокпост вже покійного заступника міністра внутрішніх справ Євгенія Єніна стався обстріл з РСЗВ "Смерч". Я отримав уламкове поранення в лікоть, моєму колезі пошкодило колінний суглоб. Під час другого залпу ми були вже в укритті, я надав йому медичну допомогу, після чого нас евакуювали.

Як довго тривала ваша реабілітація?

Реабілітація продовжувалася недовго. Впродовж тижня уламки вдалося дістати, все зашили, і десь впродовж місяця рука стала робочою. Пощастило, що не зачепило ні сухожилля, ні нервові закінчення.

А після одужання ви долучилися до бригади "Лють"?

Так. Я повністю пройшов реабілітацію, вийшов на роботу і через два з половиною місяці оголосили про набір до бригади. Наступного ж дня я пішов і написав рапорт.

"Лють" формувалася разом з іншими бригадами Гвардії наступу. Чи є якась специфіка, спеціалізація вашої бригади?

Бригаду Нацполіції "Лють" ми можемо розглядати як типову штурмову бригаду Збройних сил України. У нас є піхота, у нас є міномети, вже з’являється своя артилерія та танки. Тому особливої специфіки немає, нас можна розглядати як аналог звичайної штурмової бригади, тільки від Нацполіції.

На цей момент головне досягнення нашої бригади – це наші перші місяці роботи у взаємодії з іншими бригадами ЗСУ. Ми змогли відбити населений пункт Кліщіївка. Також мали невеличкі локальні успіхи в районі Курдюмівки…

Нашою зоною відповідальності були два населені пункти: Кліщіївку брав полк – "Цунамі", а мій полк "Луганськ" на той момент базувався навпроти Курдюмівки, ту територію ми обороняли від наступу ворога. Росіяни часом звідти активно виходили, та й внаслідок наших невеличких контрнаступальних дій ми змогли впритул наблизитися до селища.

Розкажіть, яка ситуація на Бахмутському напрямку?

Бахмутський напрямок достатньо складний.

Я зараз перебуваю на ротації, буквально впродовж тижня ми поїдемо міняти наших хлопців. На той момент, коли я там був, Бахмутський напрямок активно штурмувався. Окрім того, що відбивали штурми ворога, ми і самі штурмували та мали певний успіх.

Але, судячи з усього, певні резерви ворога були перекинуті на Авдіївку. Зараз там стабільно важко. Проблеми ті ж самі: РФ дуже активно розвивається у напрямку дронів, FPV дронів, коптерів… А також нестача боєприпасів на 120-мм міномет.

Які завдання безпосередньо ви виконуєте на лінії зіткнення?

Я – заступник командира взводу мінометної роти. На бойових виїздах командую мінометним розрахунком, тобто розраховую координати до цілі, даю команди зі стрільби, корегую роботу своїх хлопців. Туди я виходжу так само, як інші наші співробітники, незалежно від звання та посади. Поміж виїздами допомагаю командиру в організації роботи взводу. За відсутності командира виконую його обовʼязки.

Як побудована робота вашої роти?

Ми заїжджаємо на конкретну місцевість, де у нас встановлений міномет, підготовлена заздалегідь позиція. Там живемо і працюємо три-чотири дні – безпосередньо на нулі. У нас є Starlink і постійний зв’язок з нашими корегувальниками, людьми в штабі. Стосовно противника маємо пріоритетні, чергові та пересувні цілі. Ми контролюємо певні ділянки доріг. І якщо штаб проводить якусь операцію зі штурмових чи оборонних дій, зі мною зв’язуються, дають координати цілей, які ми маємо відпрацювати, і ми виходимо та працюємо.

Все відбувається експромтом. Я, як і багато інших, не можу і не повинен знати усіх деталей проведення наших операцій. Це має бути напівзакритим заходом, де командири, згідно з ієрархією, мають доводити особовому складу необхідні для них дії.

Як в цілому справи із забезпеченням у бригаді "Лють"?

Кожному рядовому бійцю, який приходить у бригаду, видають літній та зимовий варіант форми, хороший бронезахист у повному обсязі. Я сам користуюся бронезахистом, виданим державою, додатково нічого собі не брав, тому що мене він влаштовує. Всі підсумки, броня, шолом дуже хороші. Та й усілякі дрібні моменти: лежанки, спальники тощо. Все присутнє. Забезпечення рядового бійця на тверду четвірку з плюсом за п’ятибальною системою.

Щодо забезпечення бригади для виконання бойових дій – це тільки зараз набирає певні оберти, тому що, коли ми тільки розпочинали, у нас не було ні своєї артилерії, ні своїх танків. Були проблеми з дронами. Зараз, через деякий час, до нас приходить потроху усе, що обіцяли. Тому, на мій погляд, загальна оцінка забезпечення, умовно кажучи, чотири.

Розкажіть, як проходять тренування новобранців у бригаді?

Перш ніж поїхати на свої перші бойові задачі, ми проходили базову п’ятимісячну підготовку. У перший місяць у нас був спільний курс: переміщення в групах, тактика, медицина. Після цього йшов розподіл на спеціалістів. Оскільки моя рота мінометна, ми займалися виключно своєю специфікою. Тренувалися на місці, стріляли на полігоні, також відбувалися відрядження по всій Україні до артилерійських університетів. Чинні артилеристи передавали нам свій досвід під час спільних тренувань. Те саме було у штурмовиків та усіх інших спеціалістів.

Зараз у нас вже інший формат підготовки. Ті, хто перебуває на бойових позиціях, займається своїми безпосередніми обов’язками, ті, хто на ротації, проходять курс відновлення, який містить у собі додаткові 60 днів підготовки. Є певний навчальний план, зараз додалося дуже багато практики на тренажерах мінометів, ПЗРК. Ми активно цим займаємося. У штурмовиків також програма була трохи змінена, зараз це регулярні стрільбища на полігонах, відпрацювання переміщення групи, зачистки окопів та подібні штурмові дії.

Чи є серед ваших побратимів ті, хто проходив навчання за кордоном?

Безпосередньо у моїй роті, чув, що є такі. До прикладу, сапери проходили навчання у Польщі, хтось з бронетехніків також проходив навчання за кордоном. Бригада велика, тисячі осіб, з усіма поспілкуватися не вдається. Та база, яка нам потрібна, на 95% надається в Україні. Левова частка навчання нашої бригади відбувається в Україні.

Чи є час на підготовку до кожного окремого завдання?

Так, звісно. Специфіка нашої роботи полягає у постійних ротаціях особового складу з поля бою. Одні заїхали, попрацювали, виїхали, і заїхали інші. Організація роботи присутня, і усі розуміють, що, умовно кажучи, я в такий-то період виходжу на свої завдання. Відбувається підготовка із забезпечення засобами обігріву, їжею, водою, паливом, захистом. Час на підготовку є. Звісно, буває так, що різко знімається позиція і треба їхати на іншу, але ми робимо це колективом, і якщо хтось щось не встигає, то його завжди підстрахує побратим.

Розкажіть, з якими труднощами ви зіштовхувалися? Особисто для вас, що було найважчим?

По нас працювали і танки, і артилерія, і міномети противника. Багато чого летіло і, як не дивно, до цього часом можна звикнути. Але найскладніше, коли тягнеться час. Ми підбадьорюємо один одного, в колективі є хороша злагодженість дій, навіть часом ця робота в задоволення, особливо, коли все вдається.

Згадайте найнебезпечніше завдання.

Коли приїжджали на позиції у районі Курдюмівки. В перший день ми непогано відпрацювали – уразили групу противника, потрапили у їхню медичну евакуацію. По нас дали дуже щільну відповідь – стріляли в один день з невеликими перервами і танк, і міномети, снаряди лягали у двох-трьох метрах від нас. Було "спекотно" і навіть трохи страшно. Все завершилося добре, ми вдало вийшли з позиції.

Як оцінюєте сили противника? Чи достатньо їх у нього, щоби вибити нас з-під Бахмута?

Нерозумно казати, що це - чмобіки, які не вміють воювати. Це все-таки велика професіональна армія, часом, мені здається, з необмеженим ресурсом, але не завжди з сильно мотивованим особовим складом і певними помилками у плануванні. У них є сили, щоб давити дуже щільно, регулярно, але у нас є рівноцінні сили, щоб все це стримувати (якби їх не було, ворог був би вже десь під Дніпропетровською областю). Локальні успіхи у нас є.

Так, ми відходимо з певних позицій, до прикладу, з Авдіївки. Але, якби не відійшли, то не вцілів би особовий склад. Це сильна армія, вони щільно нас давлять, але не завжди у них це виходить. І я більше ніж впевнений, що вже на даному етапі глобальних, божевільних перемог у ворога не буде.

Пишуть, що росіяни дуже справні в окопній справі. Що можете сказати?

Це правда на 100%. До прикладу, на Запорізькому напрямку вони зробили бункери, траншеї, окопні лінії. І безпосередньо, коли ми зіштовхнулися з місцевістю навпроти Курдюмівки, там було видно, що, по суті, росіяни вирили місто під містом. У них цей момент дуже сильно розвинутий, є окремі люди та підрозділи для цього, переважно це штрафники, які вже не хочуть йти на штурми і виконують таку роботу. Але інженерний відділ у них насправді на вищому рівні, вони все роблять за радянськими книжками, і це працює й сьогодні. Це той момент, який нам треба у них переймати, вчитися, і в принципі, ми також у цьому розвиваємося. Не треба думати, що ми сидимо в ямі, а вони у хорошому укріпленні. Ми також, як дозволяє момент закріпитися, максимально добре робимо це.

На вашу думку, якою є мотивація ворога?

На цю мить мотивація більшої частини військових РФ – це гроші. Таких ідейних, що прийшли "визволяти Донбас від нацистів", вже майже немає. А грошове забезпечення РФ на високому рівні, і це дозволяє їм постійно поповнювати свої резерви. У них є великі одноразові виплати і заробітна плата на бойових завданнях. А, враховуючи загальний рівень життя звичайних громадян Росії, для них це божевільні гроші, тому вони і йдуть.

Артуре, чи легко повертатися з бойових позицій у цивільне життя? Що дратує, дивує?

Я вже нічому не дивуюся, та й нічого не бісить. Але певні моменти є: дуже дивно бачити велику кількість наче здорових молодих людей, чоловіків, які просто бродять у спортзалах. Але вже ставлюся до цього спокійно. Мобілізаційні питання – це не моя справа. Я приїжджаю, буквально перший тиждень "акліматизуюся", нам дають після приїзду трохи часу на відпочинок. Трохи погуляю, проведу час з дівчиною, друзями, на цей раз навіть вдалося взяти відпустку, з’їздити в Буковель і морально розвантажитися та набратися сил вже до наступної ротації.

Як, на вашу думку, можна мотивувати чоловіків йти до армії?

На цей момент так само – грошима. Мотивація на рівні захищати свій дім, судячи з усього, багатьом неважлива. Коли все тільки почалося, люди йшли у військкомати, долучалися до оборони. Зараз – ні, у всіх якісь дивні тези, мовляв, не хочу воювати за того чи ще за когось. Скажу так: я також не за президента воюю, я воюю через свої моральні переконання. А для всіх інших треба створювати потужну контрактну армію, щоб було гарне соціальне та грошове забезпечення. Тоді люди підуть, і від них можна вимагати виконання роботи. Вони будуть самі розуміти, що вони зобов’язані це зробити. Зараз лише так, чомусь дуже жорсткий спад в мотивації у людей.

Чи демобілізувалися б ви, якби влада ухвалила таке рішення для тих, хто провів три роки на фронті?

Специфіка бригади Національної поліції дозволяє мені спокійно звільнитися, перевестися в інший підрозділ поліції і виконувати роботу, умовно кажучи, з патрулювання Вінниці, Києва тощо. У мене і зараз є така можливість, так само як і в багатьох моїх товаришів. Тому я про це навіть не думаю, я можу робити свою роботу і я її роблю.

Тобто наразі вас все влаштовує?

Переважно так.

Чи змінила війна ваше коло спілкування? Чи є серед рубіжан, з якими раніше підтримували зв’язок, зрадники?

Я переважно спілкувався із жителями Рубіжного моєї вікової категорії та людьми, з якими навчався в університеті і разом проходив службу у Нацполіції. Через деякий час після повномасштабного вторгнення стало зрозуміло, хто зрадив, а хто ні. Були такі "друзі", з якими не один-два роки товаришували, але вони чомусь ухвалили таке рішення. Не знаю, як склалася їхня доля, я викреслив цих людей зі свого життя одразу. Але це була меншість. Більшість мого кола спілкування залишилася в Україні, з половиною з них, як не дивно, я служу в одній бригаді, зі своїм найкращим другом – в одному взводі. Тому моє коло спілкування зменшилося мінімально.

Чи вірите у нашу перемогу?

Так, але для цього багато чого має статися та змінитися. Перемога, на жаль, не на 100% залежить від нас. У нас є західні партнери, які надають допомогу, без якої ми не вивеземо цю війну. Наразі це дуже малий обсяг для того, щоб виконувати роботу з деокупації такої великої території. Але, як мінімум, ми вже збереглися як держава, у нас є як глобальні успіхи – звільнення Київщини, Харківщини, Херсонщини, так і локальні – на Запоріжжі та Донбасі. Тому треба просто робити свою роботу і дивитися, як все буде змінюватися.

Марта Нетюхайло

УНІАН в Google News