​​​​​​​Поліцейська загону "Білі янголи" Валерія Чернікова: Евакуйовані з "гарячих точок" телефонують і кажуть: "Чому ми раніше не виїхали? Тут інше життя!"

Поліцейська з Донеччини Валерія Чернікова є парамедиком загону "Білі янголи", який займається евакуацією людей з прифронтових населених пунктів. В інтерв’ю УНІАН вона розповіла про роботу під щільними обстрілами, доставку гуманітарної допомоги та вивезення цивільних з лінії вогню.

Валеріє, розкажіть, як з’явилися "Білі янголи"?

Цей загін було створено торік у грудні. Тоді ми офіційно запрацювали як "Білі янголи". Але власне евакуація відбувалася ще з самого початку повномасштабного вторгнення.

А звідки пішла така назва?

Назва "Білі янголи" пішла від людей. Перші евакуації поліцейські проводили на автомобілі білого кольору – це була автівка швидкої допомоги. З того часу нас і почали називати "Білими янголами".

Поділіться, чи треба мати якісь особливі вміння та знання, щоб потрапити до екіпажу? Хто їздить разом з вами?

Разом зі мною їздить мій напарник. Також з нами на деякі виїзди, на профілактичні бесіди з населенням їздить представник ювенальної превенції.

А щодо навичок, треба вміти працювати в екстремальних умовах, спілкуватися з людьми, переконувати їх, мати довіру від населення та знати місцевість, щоб легше орієнтуватися. Бути самовідданим. Крім того, ми проходили курси з надання домедичної допомоги, це є обов'язковим.

Ви сказали, що перші виїзди виконували автомобілем швидкої допомоги. Який транспорт маєте зараз? Як виглядає екіпіровка "янгола"?

У нас броньований транспорт. В ньому є ноші, аптечки, спеціальні рюкзаки. Все необхідне для евакуації та надання першої домедичної допомоги. Також є каски та бронежилети, які ми надягаємо діткам при евакуації з гарячих точок.

Евакуація – головна задача вашого спецпідрозділу?

Евакуація населення, яке звертається за допомогою, є першочерговою. Також ми надаємо гуманітарну допомогу, возимо її в найгарячіші точки, в яких ще перебувають люди. Надаємо домедичну допомогу, вивозимо поранених, які потрапили під обстріл, доставляємо їх до лікарень.

Опишіть, будь ласка, свій типовий робочий день.

Кожен день індивідуальний. Але, зазвичай, ми повідомляємо керівництву, куди будемо прямувати. Керівник служби проводить додатковий інструктаж. Перед виїздом у гарячі точки уточнюється безпечність маршруту. Якщо обраний маршрут стає небезпечним, то під час евакуації ми його змінюємо, щоб не наражати людей на небезпеку. Обов'язково перевіряємо технічний стан автівки, укомплектування, дитячі бронежилети, аптечки для надання домедичної допомоги. Далі їдемо завантажуватися гуманітарною допомогою, і виїжджаємо на локацію.

Вже на місці вивантажуємо гуманітарку, об'їжджаємо родини, які залишаються проживати на території проведення бойових дій. Тих, хто вирішив виїхати, вивозимо. Зв'язуємося з волонтерами, щоб евакуйованих відвезли в безпечне місце, щоб вони трохи прийшли до тями.

Люди, перебуваючи такий довгий час без зв'язку, без світла, вже звикли так жити. А коли виїжджають у Лиман, де є зв'язок, де вони можуть поспілкуватися з рідними, близькими, трошки змінюються. Також ми залишаємо свої особисті номери, щоб вони могли з нами зв'язатися. Й отримуємо дуже багато дзвінків. Коли люди вже виїхали, розмістилися у більш безпечних місцях, телефонують і кажуть: "Боже, чому ми раніше вас не послухали й не виїхали? Тут інше життя!".

Ви самостійно обираєте населені пункти, з яких треба вивезти населення, чи безпосередньо люди звертаються до вас за допомогою?

Там, де є зв'язок, люди самі телефонують на наші гарячі лінії, просять, щоб ми допомогли їм виїхати з гарячих точок. Крім того, майже щодня на виїздах ми проводимо профілактичні бесіди з населенням на територіях, де немає зв'язку. Люди думають, збираються. Потім ми приїжджаємо знову, і вони вже просять евакуювати їх.

Спілкування з населенням відбувається кожного дня, розмовляємо, коли привозимо гуманітарну допомогу, повідомляємо, коли ми наступного разу приїдемо. Обговорюємо пункт, де будемо забирати…

Кого евакуюєте першочергово?

Якщо звертається багато людей, то, в першу чергу, вивозимо дітей, потім людей з обмеженими можливостями, людей похилого віку, евакуюємо і родини без дітей. Тобто у пріоритеті усі.

Як вас зустрічають в прифронтових містах і містечках?

Дуже добре. Люди радіють, що ми приїжджаємо. Деякі навіть просять не їхати від них. Їм же й поспілкуватися хочеться з кимось. Ми приділяємо людям час, надаємо гуманітарну допомогу. Привозимо подарунки, солодощі, іграшки. Навіть в таких умовах дитинство у дітей повинно бути.

Чи багато дітей залишається у гарячих точках?

Наразі вже не так багато. Але діти там ще є. Є такі родини, які відмовляються сьогодні кудись їхати. Вони кажуть, що поки будуть вдома, але якщо ситуація буде погіршуватись, то виїдуть.

І як батьки аргументують таке рішення?

Кожна родина по-різному. Деякі, наприклад, кажуть, що їм нікуди виїжджати. Тоді ми знаходимо місце, де вони можуть проживати безкоштовно. Знаходимо можливість отримання гуманітарної допомоги, показуємо умови, куди вони можуть виїхати…

Зазвичай люди бояться залишати свої домівки, говорять, що їх розкрадуть. Але ж треба розуміти, що будинок – це така річ, що сьогодні він є, а завтра його може не стати. А життя дитини, власне життя – це найдорожче.

Як ви дієте, коли умовляння виїхати не допомагають?

Звичайно, ми продовжуємо їх переконувати, приїжджаємо до них знову, спілкуємося щодня. Ми розповідаємо батькам, що лінія фронту - не найкраще місце, в якому повинна бути дитина, де проходить її дитинство. Як показує практика, врешті люди змінюють свою думку й виїжджають. Батьки не є ворогами своїм дітям, тому, обміркувавши все, знаходять сусідів без дітей, які залишаються в населеному пункті, щоб вони могли приглядати за їхніми тваринами й будинками.

До речі, у моїй роботі був випадок, коли діти самі звернулися до нас з проханням про евакуацію. В родині з населеного пункту Зарічне на Донеччині, розташованого поблизу лінії фронту, двоє дітей – старша дівчинка 2011 року народження, менша – 2018 року. Вони не мали змоги навчатися, навіть спокійно вийти на вулицю не могли. Під час чергового відвідування цієї родини старша дівчинка попросила вивезти їх з батьками в більш безпечне місце. Батьки не хотіли виїжджати: як і всім, їм було важко покинути власну домівку, але вони ухвалили правильне рішення – врешті решт виїхали та зберегли дітям життя, дали їм дитинство. Наразі родина перебуває у Дніпрі, ми підтримуємо з ними зв’язок. У них є житло, харчі, родина забезпечена усім необхідним.

Скільки років наймолодшій, евакуйованій "Білими янголами", дитині?

Найменша дитина на нашому напрямку, яку ми евакуювали, це чотирирічна дівчинка.

Розкажіть, як діти сприймають евакуацію?

Для дітей все вперше, цікаве. Мабуть, як гра для них. Але вони розуміють, що виїжджають з зони бойових дій, що прямують у безпечні місця, де вони можуть себе відчувати захищеними. Повторюсь, є випадки, коли діти самі звертаються до нас, говорять, що їм страшно, потім проводимо профілактичні бесіди з їхніми батьками.

Скільки людей можете забрати за одну поїздку?

У нашому автомобілі є три сидячих місця. Якщо евакуюємо діток, то саджаємо на одне сидіння вдвох.

Максимально ми забирали сімох людей. Хтось стояв, хтось сідав на сумки свої. Були масовані обстріли, тому їздити по декілька разів не було ні змоги, ні часу. Я їхала стоячи, а на моєму місці сиділи люди. Виїжджали великі родини, забирали людей з тваринами…

Загалом намагаємося вивозити якомога більше людей. Але щоразу кількість охочих різна.

Що найважче у вашій роботі?

Мабуть, найважче – це приїжджати до людей, бачити, як вони живуть в таких умовах. Особливо до родин із дітьми. Вони залишаються деякий час в зоні бойових дій, але потім змінюють свою думку. Хоча не завжди виїжджають у повному складі. Маю на увазі (бувало таке), що ми розмовляли з сім'єю щодо евакуації, люди відмовлялися. А потім через деякий час внаслідок обстрілів хтось із членів цієї родини гинув… І тільки тоді нам телефонують і просять виїхати. Це - найважче…

Чи доводилося вам вивозити поранених військових з передових позицій?

Так. Ми працюємо в червоній зоні. На місці ми надаємо пораненим першу домедичну допомогу й доставляємо їх до стабілізаційних пунктів.

Скільки осіб "Білі янголи" врятували за час своєї роботи?

Ми евакуювали понад 100 осіб. Це і місцеве населення, яке хотіло виїхати у більш безпечні місця, і поранені. Люди потрапляли під обстріли, отримували уламкові поранення, ми їм на місці надавали домедичну допомогу і потім вже доставляли до лікарні. Ті населені пункти, які розташовані в жовтій та червоній зоні – під постійними обстрілами.

Взагалі, як часто під час поїздок виникають непередбачувані ситуації? Вам доводилося потрапляти під обстріли?

Майже щоразу. Часто наші виїзди супроводжуються роздачею гуманітарної допомоги, і, на жаль, обстрілами. Тоді ми швидко всіх людей ховаємо по підвалах, щоб ніхто, не дай Боже, не постраждав, змінюємо локацію, перечікуємо обстріл, повертаємося, далі відвантажуємо гуманітарну допомогу і виїжджаємо на інші локації.

Це дуже небезпечна робота. Скажіть, що вас мотивує?

Найголовніша мотивація, що ми потрібні людям, а люди потрібні нам. Ніхто, окрім нас, їм не допоможе. Вони нас чекають, вони вірять нам, потребують від нас допомоги. Тому ми допомагаємо.

Яка історія евакуації запам'яталася найбільше?

Я кожну евакуацію пам'ятаю так, наче це було сьогодні. Кожна – індивідуальна, особлива, тому що це історія про врятоване життя.

Марта Нетюхайло

Марта Нетюхайло

УНІАН в Google News