Усі, з ким спілкувався УНІАН, перебувають на підконтрольній території України / фото t.me/V_Zelenskiy_official

Звільнена Харківщина: історії людей, які пережили російську окупацію

14:09, 21.09.2022
11 хв. 5532

Українська армія під час масштабного наступу у Харківській області звільнила від російських окупантів уже понад 400 населених пунктів, серед них – міста Балаклія, Ізюм, Куп’янськ, Вовчанськ та інші. Їхні жителі розповіли УНІАН про те, як півроку жили під окупацією, втрату рідних, перебування у катівнях та несподіваний прихід ЗСУ.

61-річна жителька Ізюма Олена Гребенюк працювала в Ізюмському міськрайонному суді, а її 60-річний чоловік – уродженець Москви Володимир Сірін був різьбарем по дереву. Подружжя прожило разом 22 роки. Але їхнє щастя було зруйноване Росією.

З початку повномасштабного вторгнення чоловік та дружина разом пережили сильні обстріли та прильоти, кочували від одного підвалу до іншого, ділили з абсолютно незнайомими людьми дах над головою, їжу, спільні переживання та страх.

"До 28 лютого у місті ще працювали магазини, але усе, що було, люди просто змітали", – згадує пані Олена.

Родина намагалася евакуюватися декілька разів. Перша спроба виявилася марною і мало не коштувала їм життя. Зібравши речі першої потреби, пані Олена та пан Володимир вирушили до евакуаційного транспорту, але почалися обстріли, які змусили повертатися у підвал.

"Ми близько 9-ї години вийшли з п'ятиповерхівки, почали спускатися до футбольного поля, а на тій стороні Донця стояли орки. І вони почали по нас стріляти. Ймовірно, побачили нас з чоловіком, і випустили касетну ракету. Чоловік мене схопив, ми впали на землю, пролетіло повз, уламки почали розлітатися, але нас, Слава Господу, не зачепило", – згадує пані Олена.

Згодом, як зазначає жителька Ізюма, багатоповерхівку, в підвалі якої вони виживали, завалило. Загинули багато людей.

Пан Володимир не хотів покидати дім, тож залишився поратися з господарством / фото Олени Гребенюк

Олена Гребенюк згадує й інші події тих страшних часів в Ізюмі. Так, її знайомого чоловіка, який супроводжував своїх близьких (сестру з дитиною та літню матір), й повертався на роботу, окупанти підстрелили. Врятувати пораненого не вдалося, бо росіяни до нього не підпускали, відкриваючи вогонь по тих, хто наближається.

"Він просто стік кров'ю і помер", – розповідає жінка.

В ті дні, окрім перешкод, родина зустріла на своєму шляху і прояви людяності. У бомбосховищі, де вони зупинилися на ніч, був місцевий підприємець, який годував близько 200 осіб, що ховалися там. Чоловік просто роздавав людям харчі, які до війни реалізовував.

Небайдужим виявився й водій "Жигулів", який посадив у своє авто сімох та вивіз у більш безпечне місце.

Серед евакуйованих була і пані Олена, яка попрямувала до доньки з онуком в Німеччину. Пан Володимир не хотів покидати дім, тож залишився поратися з господарством.

"Чоловіка знайшли з кулею в голові"

З ним геть не було зв'язку. Час від часу Олені Гребенюк телефонував сусід (зв'язок пробивався на горі Крем'янець) та розповідав про те, що відбувається у місті, про її чоловіка та непроханих гостей у їхньому будинку.

"У чоловіка відібрали телефон, винесли з дому ноутбук, плазми. У валізу склали все, що хотіли. Забрали навіть виделки та ложки. Це смішно... Чоловіка залишили живим, не чіпали його", – говорить пані Олена.

Але одна з наступних зустрічей з окупантами мала серйозніші наслідки: пана Володимира, за словами його дружини, вдарили прикладом по голові…

Коли в червні Олена Гребенюк через знайомого хотіла передати гроші своєму чоловікові, з будинку ніхто не відгукнувся. Сусіди не бачили пана Володимира протягом тижня.

"У цей же день мені зателефонували та сказали, що знайшли його тіло. Буквально через дорогу від нашого дому, на чужому подвір'ї… З кулею в голові", - розповідає дружина загиблого.

За її словами, сусіди розповіли, що її чоловік був у спідній білизні, його тіло довго пролежало на спеці й почалися процеси розкладання.

Могила Володимира Сіріна / фото Олени Гребенюк

Пані Олена припускає, що її чоловік став свідком якогось злочину або висловив свою думку про війну: "Він дуже сильна людина, колишній афганець, був колись чемпіоном Росії з боксу. Але коли почалася війна, спалив в печі свій боксерський вимпел. Господь відводив від обстрілів, були прильоти додому, він щось робив, старався, вікна вставляв, пічку відремонтував, і ось так його вбили… За що?".

В туалет виводили з мішком на голові

Навпроти будинку подружжя Надії та Миколи Лавриків у Балаклії розташований ліс. Там окупанти ставили свої бліндажі, рили окопи. Були часті вибухи та прильоти.

"Ми на лінії вогню були, стріляли й вдень, і вночі. Це взагалі жах. Нам просто нікуди було їхати та й не було за що. Щоб їхати, треба десь житло винаймати, щоб гроші були. А що ми – два пенсіонери?", – говорить пані Надія.

Жінка розповідає, що вона малоходяча, майже весь час перебувала вдома і бачила окупантів через вікно. Дуже їх боялася, тому ховалася, щоб не розстріляли.

66-річний пан Микола також зайвої уваги до себе не привертав. Але попри це окупанти навідалися до родини.

"Росіяни... людей 10 на трьох машинах приїхали, зі зброєю, в масках", – згадує його дружина.

За її словами, хтось з місцевих написав анонімку, начебто до родини Лавриків ходять українські солдати. В домі знайшли камуфляжну форму, в якій син ходив на рибалку, мовляв, то військова.

Пану Миколі сказали збиратися "на вихід". Жінка просила не забирати чоловіка, звернути увагу і на те, що вона ледве ходить з паличкою. Їй відповіли, що завтра чоловік повернеться. Але цього не сталося.

У жінки забрали не лише чоловіка, а й особисті речі – планшет, на якому вона дивилася відео від онуків, та старі неробочі телефони.

"І блокнот вони навіть забрали. Мені 67 років через місяць. З пам'яттю не дуже. Я все записувала туди, розумієте. Коли прийшли вони, якого числа у подруги згорів будинок… Так вони, гади, забрали й не повернули його", – скаржиться пані Надія.

У полоні, де Микола Лаврик провів 22 дні, його не катували, але брали змором.

"Не били, бо він як мишка сидів, його й не помічали. Жодного разу не викликали на допит", – розповідає його дружина.

Проте мало годували і не регулярно. За день могли дати лише декілька ложок чогось схожого на їжу. За три тижні полону пан Микола схуд на десять кілограмів. Він розповів, що у камері сиділи від 6 до 10 осіб. Старші лежали на стелажах, усі інші розміщувалися на холодній підлозі.

"Хлопців струмом били, дубинками, ноги сині були усі...", – згадує пан Лаврик.

Перебуваючи в таких умовах, чоловік сильно захворів і майже не розмовляв. Турбувало серце й тиск. Декілька разів викликали лікаря та давали ліки.

"Охороняли нас луганські хлопці, вони добре ставилися. З нами сиділи й луганські вояки, їх били також. Напевно, за щось карали. Ну, вони не розповідали, але приходили, ледве ногами пересували", – згадує Микола Лаврик.

Росіяни влаштували стихійне кладовище у лісі / фото УНІАН

Коли полонених виводили на вулицю, їм на голови надягали мішки. Йшли один за одним, тримаючись за плечі... Так ходили навіть в туалет. Тобто люди взагалі не бачили, що робиться на вулиці.

Зараз подружжя згадує все це як страшний сон.

"Може, і не забрали б чоловіка, якби не сусіди, які дружили з ними [росіянами]", – впевнена пані Надія.

За її словами, 6 вересня сусіди залишили свою хату, кинувши "двоє телят, корову… Усе покидали й поїхали".

Деокупація українськими військовими Балаклії була несподіваною й радісною для подружжя.

"У мене аж похололо, думаю, чи знову до нас росіяни. А чоловік заходить і каже: "Наші прорвалися, он, хлопці йдуть". Я вікно відчинила, вони обернулися, махаю їм, вони мені махають. Підійшли, чоловік їх в альтанку завів, побалакали", – згадує пані Надія день, коли вони зустрілись з українськими військовими.

Пан Микола говорить, що вони дуже раді були такій несподіванці, і розповіли нашим про все, що відбувалося під час окупації.

"Росіяни їздили на машинах п'яними, почували себе комфортно"

Ольга Баліцька разом зі своїми літніми батьками та двома дітьми - з Ізюма. Від початку війни родина перебувала у місті недовго, але пережила там холодні ночі у підвалі на дошках, потужні обстріли, поранення батька внаслідок влучання снаряда в один із сусідніх будинків… Без світла, зв'язку та газу, готуючи їжу на вогнищі, люди рахували хвилини, щоб швидше виїхати з того пекла. Виїхати вдалося, але… на окуповану територію.

Півроку родина перебувала в селі Іванчуківка, теж на Харківщині. Пані Ольга говорить, що росіяни їздили по селу й обдивлялися будинки, знайомилися з селянами, дітям давали сухпайки, щоб ті не боялися їх.

"Люди швидко в селі звикали, що їм безкоштовно дають їжу, вони ходили, кланялися росіянам, і їм давали продукти", – розповідає жінка.

За її словами, деякі люди примудрялися своїх дітей покатати на машинах із Z-маркуванням. А що ще гірше – засилали просити у росіян.

Пані Ольга описує приблизно цю картину: "Дітям говорили: "Будуть їхати, ідіть у них просіть". І ось – росіяни їдуть танками, зупиняються і кажуть: "Якщо щось хочете, біжіть за нами". Танк заводиться, їде, а діти біжать за ним, а потім їм дають цукерки...".

Пані Ольга ховала своїх двох дітей, бо дуже боялася, особливо, за 14-річну доньку.

Наслідки ворожих "прильотів" та евакуація з Харківщини: фото Ольги Баліцької

Окупанти роздавали місцевим гуманітарну допомогу, три рази на тиждень давали хліб. За словами жінки, в селі Іванчуківка було достатньо людей, які спочатку бігали до росіян за їжею, а тепер так само ходять до ЗСУ. Але були й такі родини, які брали харчі лише задля порятунку.

"У мене дитина плакала, казала, що їсти не буде", – говорить пані Ольга, яка пояснювала, що родина вимушена це робити, аби вижити. Адже не було відомо, як довго доведеться бути в окупації. Втім, сім’я не голодувала, бо мала свою худобу та город.

За словами Ольги Баліцької, в селі Іванчуківка росіяни обікрали магазин та зруйнували його, тож, щоб щось купити, люди виїжджали у сусіднє село Веселе.

"Росіяни себе почували дуже комфортно. Я бачила, як вони купували собі горілку, вино, пиво. У них були і долари, і російські рублі, і гривні. У них усе було, вони нічого не потребували. Їздили на машинах п'яними, й ніхто ні за що не хвилювався", – розповідає вона.

Окупанти грабували не тільки магазини, а й селян, поводили себе вільно та розкуто. Всередині серпня росіяни вдерлися до батьків пані Ольги: "У ніч з 14 на 15 серпня російські військові напідпитку - в шортах та зі зброєю - перелізли через загорожу, стукали у вікно. Батьки вийшли, а ті до них кажуть: "Ми хочемо м'яса". І стали погрожувати, що як не віддадуть птицю, то буде гірше".

Окупанти забрали в людей кілька качок, а коли йшли, то сказали, що запам'ятали адресу та прийдуть ще не раз.

Пані Ольга розповідає, що її батько намагався чинити спротив, але у відповідь почув, що допоможуть йому з'їсти й двох поросят.

У самої жінки не раз траплялися проблеми через волинську прописку. Вперше, коли вирішила поїхати до Ізюма, аби забрати документи. Їй сказали, що вона не має права пересуватися по місту, та повинна або покинути межі населеного пункту впродовж доби, або у комендатурі взяти довідку (так і зробила). Вдруге росіяни полоскотали родині нерви, коли сім’я виїжджала на підконтрольну Україні територію. Висадили з машини та почали тотальну перевірку: переглядали все в ноутбуці та телефонах дітей (свій телефон пані Ольга ховала, замотаним у сарафані).

"Вони лякали, що як зустрінуть наші, то ноутбук поб'ють, телефони у дітей заберуть і будуть роздягати до гола...", – розказує пані Ольга.

Довели до сліз дівчинку, випитували, чого люди виїжджають, чи не вивозять інформацію українцям, але все ж пропустили.

Сьогодні усі, з ким спілкувався УНІАН, перебувають на підконтрольній території України, але страх, сльози, горе, яких вони зазнавали за останні півроку, залишили свій відбиток на все їхнє життя.

Марта Нетюхайло

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся