Перерізаний Кавказ. Про що треба пам’ятати Україні й Росії, дивлячись на капітуляцію Вірменії

Капітуляція Вірменії відбулася. Про що саме домовились переможці і переможені та чому Росія так просто здала своїх союзників, та чи зможуть вірмени й азербайджанці мирно співіснувати після кровавого протистояння за територію?

На шляху в колони миротворців  – десятки мертвих тіл у плямистому однострої. Це люди, які загинули в бою за місто-фортецю Шуша. Битві, яка поставила крапку в цьому кривавому протистоянні за територію. Саме ці моторошні кадри і є справжнє обличчя війни. 

Той, хто володіє Шушею, контролює весь Карабах. Стратегічне місто вважалося неприступним. Проте, дев’ятого листопада, після кількох днів запеклих боїв, над містом піднявся азербайджанський прапор. Вірмени до останнього сподівалися на підтримку Росії.  

«Навіщо наш Путін відпустив нас?», - питає російською вірменський солдат. 

Очільник Кремля відповідь має. Відкрита підтримка Туреччини Азербайджану в цьому конфлікті підвела риску під російським впливом на Кавказі. Переступити цю межу, проведену Ердоганом,  Путін не наважився. 

Та був тут іще один мотив. Нелюбий Кремлю вірменський прем'єр Пашинян. Той прийшов до влади унаслідок революції, змістивши зручну маріонетку Росії. Тепер його можна вважати знищеним. Саме після розмови з президентом Росії Пашинян поставив свій підпис під документом, який президент Азербайджану, не приховуючи емоцій, назвав капітуляцією противника.        

«У цьому папері - ані слова про статус Нагірного Карабаху. Ну що, Пашинян? Ну, де твій статус? До біса пішов твій статус! Немає статусу, й не буде! Поки я президент, не буде статусу. Це - частина Азербайджану», - заявив Ільхам Алієв. 

В Баку танцюють після підписання угоди про припинення військового конфлікту навколо Нагірно-Карабахського регіону/ фото REUTERS

Вулиці азербайджанських міст перетворилися на людські ріки, по хвилях яких, під звуки пісень і танців, пливуть кольори національного прапора… Такою є перемога. 

А такою є поразка: обурений несподіваною капітуляцією натовп штурмує вірменський парламент, трощить меблі та б’є головного народного обранця – спікера. 

Вірменами керує лють. Вони не розуміють, заради чого загублені тисячі молодих життів. «Ми не хочемо так. Ми хочемо воювати до кінця», - заявляють люди на вулицях вірменських міст. 

«Нашу республіку зрадили!», - додають вони. 

Вірменці обурилися несподіваною капітуляцією / фото REUTERS

За умовами припинення вогню, вірменська армія повністю виходить з Нагірного Карабаху. Азербайджанська – залишається на тих позиціях, де вона зупинилась після взяття неприступної Шуши. 

«Ми могли за кілька днів взяти і Степанакерт. Це гуманізм нашого президента. Він не хотів, щоб і з вірменського боку, і з азербайджанського боку гинули військові», - каже мешканець Азербайджану Рауф Гаджиєв. 

Далі план такий - вірмени до 1 грудня віддають Азербайджану три райони, залишаючи за собою лише так званий Лачинський коридор. Вузьку смугу у 5 кілометрів завширшки, яка поєднує Степанакерт з Вірменією.  Але є ще один «бонус переможця»: по території Вірменії буде побудована пряма дорога з Азербайджану до Нахічеванської Автономної Республіки. Вона є частиною Азербайджану, проте була відрізана територією Вірменії.  

Росія, збагнувши, що її вплив на Кавказі тане просто на очах, швидко скористалась останнім шансом залишитися.

«Вздовж лінії розмежування в Нагірному Карабасі і вздовж коридору, який поєдує Нагірний Карабах з Арменією, розгорнеться миротворчий контингент Російської Федерації», - заявив президент РФ Володимир Путін. 

Російські миротворці  у Нагірному Карабасі / фото REUTERS

Тепер російські колони з позначками «миротворчих сил» рухаються по дорозі на Степанакерт. Майже дві тисячі російських військових мають виставити спостережні пункти там, де на початку тижня зупинилась азербайджанська армія. 

Цікаво, що ТСН.Тиждень у миротворчих шоломах зустрічає «старих знайомих»: 15-у окрему бригаду Збройних Сил Росії, солдати якої не раз засвітились у бойових діях на українському Донбасі. 

«Наша бригада має спеціальну підготовку. Складається лише з професіоналів, готових до виконання будь-яких задач», - каже військовослужбовець 15-ї бригади ЗС РФ Олексій Бутенко. 

Але Туреччина знов урізала апетити Путіна. Анкара теж направляє своїх миротворців у Карабах. 

Згідно з угодою, через п’ять років Азербайджан має право виставити  росіян геть з Карабаху. А от  турки можуть залишитися. На наших очах в регіоні створюється нова геополітична конфігурація.  

«Туреччина нас підтримує. Тому що турки і ми – один народ. Нація», - каже ТСН.Тижню житель прифронтового міста Тертер Ахад Султанов. 

Українців тут теж називають союзниками. Розуміють – тридцять років тому Азербайджан був у такій саме ситуації, в яку сьогодні потрапила Україна.

Тож місцеві мешканці переконують: «Вам ще краще буде. І Крим, кінець-кінцем, повернеться». 

Ще до припинення вогню у прифронтовій смузі можна було побачити синьо-жовті кольори. 

А на запитання ТСН.Тижня, чому на одному з ресторанів, серед прапорів Ізраїлю, Пакистану, Туреччини є й український, Рауф Гаджиєв, чоловік власниці ресторану, каже: «Це прапори наших союзників, наших друзів. Україна для нас завжди була братською державою. Ми поділимося досвідом і, думаю, що українська держава відновить свої суверенні кордони, починаючи з Криму і закінчуючи Донбасом». 

Карабах може стати тим дзеркалом, у якому Україна побачить себе і своє майбутнє, - як сама вона повертатиме окуповані території.  

«Сьогоднішній день має показати, чи взагалі життєздатні домовленості по Нагірному Карабаху. Адже саме сьогодні, до кінця дня вірменська армія без бою має передати азербайджанський контроль - над найбільшим районом так званої Нагірно-Карабаської Республіки», - розповідає спеціальний кореспондент ТСН.Тижня Андрій Цаплієнко з місця подій. 

Зараз над цим районом стоїть сморід від десятків пожеж. Війна зупинилась, але мирні будинки спалахують один за одним. Їх підпалюють самі вірменські господарі, аби не залишати ворогові нічого. 

«Наприкінці будемо спалювати, щоб мусульманам нічого не дісталося», - кажуть вірмени. 

«Лишаємо землю, пусту землю», - додають люди. 

Хто тепер прийде на цю землю? Скільки азербайджанських біженців, які тікали зі своїх домівок тридцять років тому, зможуть повернутися в рідні села?  

«За свою перемогу Азербайджан заплатив дуже високу ціну. Це селище, побудоване для біженців з Карабаху. Неподалік від лінії фронту. Всі сорок чотири дні кавказької війни воно було під артилерійськими обстрілами. Останній завершився лише тоді, коли на угоді про припинення вогню з’явились підписи сторін конфлікту», - розповідає Андрій Цаплієнко, демонструючи розбиті снарядами квартири, проломи у стінах у місці, де не залишилося нічого живого. 

Вірменія до 15 листопада повертає Азербайджану Кельбаджарський район, а до 1 грудня - Лачинський район / фото REUTERS

Біженцям доведеться повертатися туди, звідки буквально ще вчора по них прилітали снаряди. І ці люди знають, - там на них чекає випалена земля. 

Біженець з Карабаху Адалат Атаєв вважає, що мирні вірмени, які залишаться на цих територіях, зуміють жити з азербайджанцями: «Все буде нормально. Азербайджанці, насправді, дуже мирні люди». 

Втім, невідомо, скільки часу знадобиться, аби одні й інші пробачили один одному цю криваву війну. 

«Ні, не вийде пробачити, ми бачили з їхнього боку вороже ставлення до нас, не думаю, що вийде… Розумієте, мені було шість років, коли нас вигнали з нашого селища. Стільки, скільки зараз оцій маленькій дитині в мене на руках», - емоційно розповідає біженка з Карабаху Магира Мехрамова, яка тримає на руках маленьку дівчинку. 

Ймовірно, допоки ця гаряча точка остаточно охолоне, пройде чимало років. І до примирення в Чорному Саду, – а саме так перекладається назва Карабаху, - ця дівчинка теж встигне вирости і завести свою власну сім’ю. 

Андрій Цаплієнко, Сергій Щекочіхін

УНІАН в Google News