mil.gov.ua

Вони загинули за Україну

15:56, 02.06.2014
8 хв.

«…Присягаю Українському народові завжди бути йому вірним і відданим, обороняти Україну, захищати її суверенітет, територіальну цілісність і недоторканність, сумлінно і чесно виконувати військовий обов’язок…» — ці рядки з Військової присяги урочисто зачитує кожен, хто обрав для себе непростий шлях служіння Батьківщині. 

Військовослужбовці, які загинули під час виконання бойового завдання на Сході України, сповна виконали свій військовий обов’язок і віддали в ім’я Вітчизни найцінніше, що є в людини, — своє життя.

Змарнілі обличчя матерів та наповнені сльозами очі, в яких читалося: «Я не вірю, що це сталося з моїм синочком», вдивлялися туди, де вдалині танула будівля контрольно-пропускного пункту Рівненського загальновійськового полігона. Дев’ять автомобілів колоною поволі везли на прощання з особовим складом окремої механізованої бригади тіла сімнадцятьох воїнів, які загибли в бою поблизу Волновахи, боронячи від терористичних банд Україну.

Їхня група прийняла бій на блокпосту. Відбиваючи нічну атаку сепаратистів, на Донеччині загинули військовослужбовці з Волині, Рівненщини, Вінниччини, Львівщини, Івано-Франківщини та Хмельниччини.

Відео дня

Батьки, рідні, друзі загиблих, які прийшли на прощання, до останнього не вірили, що їхніх хлопців привезуть у трунах. Ще два місяці тому загиблі солдати були зі своїми родинами, ходили на роботу, займалися хатніми справами. Вони не знали один одного, і, можливо, ніколи б й не познайомилися, якби на українську землю не стала нога окупанта у Криму, а чума тероризму за сприяння держави-сусідки не почала розповзатися східними регіонами нашої держави. Троє кадрових військових і чотирнадцять мобілізованих окропили засіяне поле на Донеччині своєю кров’ю. Ось їхні імена: майор ПОЛІНКЕВИЧ Леонід Олександрович, молодший лейтенант ОВЧАРУК Володимир Борисович, старший сержант АРТЕМУК Олександр Іванович, молодший сержант ЙОВЗИК Дмитро Васильович, солдат БОНДАРУК Микола Петрович, солдат ЗАРАДЮК Володимир Володимирович, солдат ПОПОВ Павло Володимирович, солдат ГРИЦЮК Михайло Михайлович, солдат МАРИНИЧ Віталій Петрович, солдат ОЗЕРАНЧУК Леонід Вікторович, солдат НЕЧИПОРУК Андрій Дмитрович, солдат ПРОКОПЧУК Володимир Іванович, солдат МАХНОВЕЦЬ Віталій Іванович, старший солдат БІДА Євгеній Миколайович, солдат ЛІЩУК Віталій Леонідович, солдат ШКРІБЛЯК Дмитро Олександрович, солдат КУЗЬМІН Любомир Ігорович.

Ці чоловіки поклали голови на вівтар неоголошеної війни, і стали на заваді реалізації чужих імперських планів. Почесний ескорт повільно виніс труни з тілами загиблих з літака розмістив на автомобілі. Герої попрямували на полігон, де на них чекали товариші по службі, друзі, рідні, матері…

Загиблі військовослужбовці востаннє стали до строю на плацу військової частини. Труни з їхніми тілами в одну шеренгу вишикували перед підрозділами окремої механізованої бригади. Виконувач обов’язків командувача військ оперативного командування «Північ» полковник Олексій Таран зачитав імена героїв, а священнослужитель отець Віталій провів православну церемонію прощання з воїнами. Коли ж ритуал закінчився, по килимку з квітів труни понесли до автомобілів, якими кожного героя доставили на малу батьківщину, до місць поховання.

Волинь. Найбільша кількість загиблих саме з цієї області. Десятеро молодих, сповнених сил хлопців. Найстаршому з них, ковельчанину старшому сержанту Олександру Артемуку, ще не було й 36 років.

Жалобні заходи відбулися відразу в декількох населених пунктах області. Зокрема в Луцьку, звідки походило четверо загиблих бійців. В обласному центрі, на Театральному майдані, після відспівування загиблих у Свято-Іллінському та Свято-Троїцькому кафедральному соборах відбулася громадська панахида та прощання з бійцями-піхотинцями: навідником-оператором молодшим сержантом Дмитром Йовзиком; кулеметником солдатом Володимиром Зарадюком; механіком-водієм солдатом Володимиром Прокопчуком, гранатометником солдатом Віталієм Махновцем.

Вшанувати пам’ять волинських героїв зібралося декілька тисяч лучан. Слід зазначити, що місцеві органи влади надали усю можливу допомогу в організації гідного вшанування полеглих героїв. Зокрема, луцький міський голова Микола Романюк повідомив, що міськрада повністю взяла на себе всі витрати на поховання луцьких солдатів.

Лучани, які прийшли віддати шану полеглим солдатам, не приховували сліз, всипали їхню останню путь квітами, співали Гімн України та скандували: «Герої не вмирають!»

…На труні Володимира Прокопчука — весільний коровай. Такий місцевий звичай. Адже хлопець відійшов у вічність неодруженим. За традицією, цим хлібом частували всіх, хто прийшов попрощатися із загиблим. Гіркий був він на смак…

Володимиру було лише 23. Минуло два роки, як хлопець повернувся зі строкової служби. За кілька місяців збирався одружитись.

— Останній раз його дівчина говорила з ним о 3-й ночі, перед тим, як розпочався бій, він казав, що все гаразд... Він був завжди життєрадісною людиною, патріотом, — розповіла знайома загиблого Ірина Нечай.

— 5-го червня ми мали б святкувати його 30-річчя, а приїхали на похорон, — крізь сльози розповідає Наталя Ліщук, сестра загиблого розвідника Михайла Грицюка з села Милятин, що поблизу Нововолинська. — Про смерть Миші дізналися з теленовин. Тепер сиротами залишилися двоє діток: новонароджена донька та 2-річний син.

Того ж дня ховали бійців у Нововолинську, Ковелі, Володимирі-Волинському. Загиблого командира 3-го батальйону 51-ї омбр майора Леоніда Полінкевича поховали за місцем проживання батьків — у селі Колки Маневицького району області.

Серед цих сімнадцяти загиблих воїнів — троє жителів Рівненщини.

22-річного Віталія Маринича із села Рокитне Рокитнівського району та 22-річного Леоніда Озеранчука з села Осницьке Рокитнівського району забрали матері. Ще несімейні молоді чоловіки складали плани на майбутнє, мріяли про дружин і діток, просто жили, допоки ворожа куля не обірвала їхнє життя. А 33-річного Андрія Нечипорука з Радивилівщини оплакували дружина і четверо дітей.

— Андрій був щирою та відданою людиною, він сам попросився до війська, і ми довго вагалися, чи справедливо буде його брати, — сказав заступник командувача оперативного командування «Північ» по роботі з особовим складом полковник Володимир Яцентюк. — Двічі приходив до військового комісаріату, де йому відмовляли. Але наполіг і за третім разом потрапив під мобілізацію. Андрій, як він сам казав, вірив, що мусив захистити Україну від агресорів.

Старший солдат Любомир Кузьмін — водій санітарного автомобіля 1-го механізованого батальйону механізованої бригади. 23 травня він загинув від підступного нападу озброєних бандитів поблизу населеного пункту Новопавлівка Донецької області. Через кілька місяців йому мало виповнитися 24 роки, а вдома залишилися дружина Світлана та трирічний син Артем.

Того трагічного дня Любомир виїхав у звичайний рейс. За 5 кілометрів від Новопавлівки по військовій санітарній машині вдарила автоматна черга, яка обірвала життя молодого хлопця. Офіцер, який був поряд із Любомиром, отримав важкі поранення.

Любомир був найстаршим з чотирьох братів. Без вагань, із почуттям гордості він сприйняв повістку з військкомату і відправився за мобілізацією боронити українську землю.

Попрощатися із Любомиром Кузьміним та провести його в останню путь на Львівщині зібралися тисячі мешканців Славського та навколишніх сіл.

Довжелезна жалобна процесія рушила до місцевого храму, а з першим ударом дзвонів з неба пішов рясний дощ, немов і небеса оплакували карпатського хлопця. Любомира Кузьміна поховали як захисника Соборності України біля церкви.

Олександр ГАЙН, Вадим БАКАЙ, Володимир СКОРОСТЕЦЬКИЙ, Львів

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся