“…Там іде реальна війна... І наші хлопці хочуть знати, що за ними стоїть народ”

Тетяна Ричкова є прикладом героїзму і безстрашності для багатьох українців, навіть чоловіків. Вона є дружиною одного із добровольців 25-ї бригади, що вже не перший місяць стоїть у “гарячих точках”. 

Тетяна – красива, молода жінка із сумними очима і абсолютною впевненістю у тому, що перемога НАШИХ – не за горами. І кожного тижня вона, як справжній ангел-охоронець, їздить ТУДИ.

Із українським прапором – в “гарячу” точку

Останнім часом Тетяну набагато частіше можна зустріти не у рідному Дніпропетровську, а на трасі Ізюм-Cлов’янськ. Тендітна жінка впевнено проходить по бездоріжжю усі блокпости, не знімаючи зі свого старенького авто українського прапора. У дорогу смілива українка часто відправляється самостійно. І хоч кожна з поїздок перетворюється на вкрай небезпечну “пригоду”, жінка запевняє, що навчилась вимикати страх і думати менше про позитив. А розпочалось усеще в березні…

– Одразу після 8-го березня чоловік прокинувся зранку і сказав, що потрібно захищати рідну землю, – розповідаєТетяна. – Пішов до військкомату нагадати, аби про нього не забули. Через кілька годин зателефонував мені, сказав, що він уже в частині, попросив привезти особисті речі. За спеціальністю він - нейрофізик, та патріотизм дав про себе знати, тому на деякий час вирішив змінити професію.

Аби купити бронежилети, продала житло

Тетяна одразу ж зрозуміла, що без допомоги українським військовим, що беруть участь в АТО, не справитись. Адже живеться солдатам зовсім несолодко. Необхідні речі в “гарячі” точки вирішила відвозити власноруч, передавати їх особисто солдатам, а не командуванню чи штабам. Аби мати змогу купувати необхідні продукти та обмундирування, Тетяні навіть довелось продати власне житло.

– У хлопців не було нічого: ніспальників, ні бронежилетів, ні ліхтариків, ні берців, – пояснює смілива українка. – Мій знайомийотримав поранення в груди. А знеболювального – всього дві ампули. Він каже: “Ріжте швидше, доки я під больовим шоком”. Наступного разу я приїхала уже зі знеболювальним. Коштів у мене було недостатньо, тож продала дачу, грошей на найнеобхідніші покупки вистачило. Потім допомогли батьки, у них на депозиті було близько 40 тисяч гривень, і з кожної зарплати віддавали частину. Та швидко і ці кошти скінчились, адже хлопцям треба було абсолютно все, починаючи від медикаментів, закінчуючи посудом, милом, дощовиками. Далі я почала звертатись до усіх політиків і чиновників. Прикро, що усі, без винятку кандидати в президенти мені відмовили. Ні, не можна сказати, що вони мене ігнорували. Вони робили дуже серйозний і розумний вигляд та виражали глибоку стурбованість. Із чиновників допоміг лише Борис Філатов.

Пізніше Тетяна зрозуміла, що потрібно діяти самостійно. Подружка допомогла зареєструватись їй у соціальнихмережах, і поступово десятки і сотні українців почали “збирати” дівчину у поїздки.

– У голові постійно були запитання, – продовжує жінка. – Де взяти час, щоб усе встигнути? Де взяти кошти, сили?Скільки ми ще не допомогли? Закуповуємо ми абсолютно усе, адже не можна покидати своїх у біді. Моральний дух бійця залежить від багатьох факторів. Так, це патріотизм і захист рідної землі. Але кожен боєць повинен бути ще іситим, взутим, одягнутим, екіпірованим. І повинен знати, що якщо з ним щось станеться, його не покинуть на полібою і не забудуть про його сім’ю. Якщо хоч одного із компонентів немає, починається біда. Коли приїжджаєш на передову, розумієш, наскільки тут важко. Постріли… Поранені... Не страшно, а саме важко. Тут іде реальна війна. Наші хлопці не деморалізовані, вони просто дуже втомлені, вони хочуть знати, що за ними стоїть народ. Коли я приїжджаю в частину, я показую їм смс-ки: ось люди вам пишуть, ось пропонують допомогу…

Безстрашність – це коли на стареньких УАЗиках і тільки вперед

Через непогоду, буревій, пилюку, темноту… Іноді дорога до “гарячого” пункту призначення перетворюється у справжнє пекло. Та часу на зволікання немає. І кожного разу Тетяна сподівається, що стареньке авто-“розвалюха” не підведе.

– Нещодавно було так: я доїхала до блокпоста в Ізюмі, а мене не пускають, – розповідає Тетяна. - Кажуть, що там стрілянина, пропустять через дві години. Телефоную своїм хлопцям, а вони відповідають, що чекати дві години не можуть, бо буде пізно. Що ж робити в такій ситуації? На автомобілі, повному броні, впевнено їхати вперед. Чоловік у мене вірить, знає, що я справлюсь. Приїхала – якраз йшов обстріл. Віддала бронежилети, і хлопцям стало спокійніше.

Та бувають і позитивні моменти під час поїздок. Одного разу жінці вдалось виграти на спір цілий ящик шампанського у силовиків.

– Одне можу сказати точно – наша армія уже народилась, хоч і в муках. – Зараз в моєму житті є багато розмов “прожиття”, розповідей про армійський побут, що­правда, більше негативних. Доводилось бачити безсилля – коли немає наказу, і безстрашність – коли на стареньких УАЗиках і тільки вперед. У голові увесь час тільки одна думка – тільки б усі назад повернулись і живі.

Раніше відкладали на світле майбутнє, зараз – вкладаємо у нього

Порахувати, скільки усього було куплено і привезено за останні місяці, Тетяні важно. Тим паче, як каже сама жінка, вона робить це зовсім не задля піару чи слави. Просто хоче, аби НАШІ чоловіки повернулись до своїх родин живі і здорові.

– За останні три тижні доставили хлопцям 188 бронежилетів, 55 касок, 6 приборів нічного бачення, 200 комплектів камуфляжів, 15 “кікімор”, чимало медикаментів. Якщо раніше ми відкладали на світле майбутнє, то зараз ситуація змінилась, потрібно вкладати у світле майбутнє. У мого чоловіка була можливість повернутись додому, та він сказав,що хлопців не кине і буде стояти за Україну до кінця. Хоч і за рідною домівкою дуже сумує.

Тетяна розповідає, що на днях їй надійшло повідомлення від банку, що знято 10 гривень за страховку.

– Я подумки подякувала банку. Тепер можна ні про що не турбуватись. Це додало мені + 10% до витривалості, – жартує Тетяна. – Взагалі, про кожну із моїх поїздок можна говорити годинами. Та часу на розмови немає. Нерідко стикаюсь із відсутністю вказівників населених пунктів на дорогах. Буває і так, що чудо корейської техніки, він же навігатор-“сепаратист”, заводить мене у дуже нехороші місця. Зате познайомилась із багатьма бравими хлопцями, що добросовісно несуть службу і дають впевнитись, що ворог дійсно не пройде.

Коли приїжджаю, бійці радіють, як маленькі діти

Тетяна добре пам’ятає свою першу поїзд­ку у “гарячу” точку, тоді вона злякалась і чітко зрозуміла, що хлопцям потрібно допомагати.

– Я побачила таку картину: броні немає, форми немає, приборів нічного бачення немає, освітлюється територія сигнальними ракетами 80-го пошкрябаного року, які через раз не спрацьовують. Коли пізніше привезла чоловікам бронежилети, вони раділи, як маленькі діти. Приїжджаю я здебільшого на три дні, адже потрібен час, щоб порозвозити речі до хлопців.

Хочуть піци, пельменів і безалкогольного пива

Сьогодні жінка розбирається у бронежилетах не гірше за будь-якого військового. Розповідає, що частенько навіть доводиться пояснювати бійцям, як одягати каску чи користуватись тим чи іншим приладом.

– На жаль, навіть на найнеобхідніші речі не вистачає коштів, – зазначає Тетяна. – Не так багато волонтерів, які нам допомагають. В основному, це люди з Києва, Харкова, зараз обіцяє долучитись до допомоги “Ультрас” Дніпропетровська.

Жінка розповідає, що бійці АТО ніколи нічого не просять. Завжди кажуть, що у них все є.

– Доводиться кожного разу проводити детальний “допит”, – додає Тетяна. – Запитую: мило є? Ой, немає. Пральний порошок є? Та ми вже забули, що це таке. Бронежилети є? Берці є? Виходить, що у них все є, але нічого немає. Однією із найбільш необхідних позицій в зоні є вода. Одна біда – “не положено” нашому бійцю води. Сніданок – так, обід – так, вечеря – обов’язково. А ось воду де хочеш, там і бери. Доводиться закуповувати.

Під час останньої поїздки чоловіки попросили Тетяну привезти їм пельменів, піци і безалкогольного пива.

– Звичайні пельмені для них є просто неймовірним святом, – розповідає Тетяна. – Не можна ж місяцями.

Анастасія Олехнович, «Крила України»

УНІАН в Google News