Сервіс по-кримськи: ми вже десь це бачили, 18 років тому (враження)

На пляжі височів великий намет для душу Шарко та інших процедур, виконаний у барвах російського прапора. Тут же список процедур: ректальні тампони, масаж передміхурової залози, грязелікування...

На пляжі височів великий намет для душу Шарко та інших процедур, виконаний у барвах російського прапора. Тут же список процедур, які роблять у наметі: масаж спини, масаж передміхурової залози, грязелікування, ректальні тампони...

Ось він, Крим... Легковики з російськими прапорцями, де на задніх вікнах машин наклейки: «Я говорю по-русски». Такі висять в єгипетських магазинах, що зрозуміло. У нас в Києві, в універмазі, бачила табличку «Ми говоримо англійською», що теж зрозуміло. Але тут у Криму в людей свої радощі: знаючи одну мову, вони хочуть всім про це повідомити і здивувати. Працювала б я у відділі контрпропаганди, я б запустила такі ж кортежі з табличками: «Я немножько говорит по-руски»... Все, все, замовкаю – я твердо вирішила, що ніхто і ніщо не порушить мій мирний настрій. Ми з дитиною відпочиваємо, крапка.

Біля пансіонату в Євпаторії, одного з лідерів в рейтингах українських будинків відпочинку, на флагштоках красувалися чотири прапори: український, російський, кримський і прапор пансіонату. Це зрозуміло: на стоянках біля котеджів на чотири машини з російськими номерами була одна українська. Отже російський прапор – дань пошани основному клієнтові. На пляжі пансіонату, височів великий намет для душу Шарко та інших процедур, виконаний у барвах російського прапора. Біля самого входу на пляж висить список процедур: масаж спини, масаж передміхурової залози, фітолазні, грязелікування, ректальні тампони. Я на хвилинку замислилася. Ось, наприклад, коли футболісти, які виграли Кубок кубків, вибігають на поле, несучи на плечах свій прапор, це зрозуміло. Цікаво, як почуваються відпочивальники, яким роблять ректальні тампони, а навколо них немов би огортає російський прапор? Цікаво, хто придумав встановити такий «проросійський» намет для таких процедур? Нам, старорежимним громадянкам України незрозуміла ця новизна.

– Мама, а Євпаторія, це Україна? – поцікавився мій син.

– Так, – коротко відповіла я.

Наш з дитиною відпочинок починався добре. Це був чудовий пансіонат, творці якого розуміються на ландшафтному дизайні і дуже люблять дітей. На всій території – трояндові кущі, фонтани, невеликі водоспадики, містки, тут і там ховалися статуї гномів і звірів. Щоправда, місцева їдальня неабияк зіпсувала настрій. Моя дитина їла там тільки вранці молочну кашу. В обід і на вечерю він підходив, широко хрестився, оглядав вміст тарілок і просив дозволу почекати мене біля фонтану. Плюс до звичайних витрат я додала гроші на таксі до супермаркету і продукти, за якими треба було їздити щодва дні. Підсумувавши всі нововиниклі витрати, я знову покартала себе, що так і не змогла подолати географічну звичку відпочивати вдома, пригадала всі напучення подруг, які платили ці самі гроші за Туреччину й Болгарію. Але ця моя поїздка мала свій глибинний сенс. Я познайомилася з відпочиваючими росіянами. Я завжди припускала, що мої співвітчизники з етнічної Батьківщини це милі люди. Ми чудово спілкувалися. З мамами москвичками ми обговорювали проблеми дитячої педіатрії і дитячого харчування, тата-москвичі пояснювали мені, чому хлопчиків краще вчити плавати в нарукавничках, а не жилетах, з бабусями з Москви ми обговорювали проблему, чи правильно жити разом трьом поколінням. При цьому народ виявляв небачену політкоректність.

Одна росіянка якось співчутливо мене запитала: і що, ваша дитина ходитиме в українську школу?

– Нас це не лякає. Знання про російську літературу він одержить від мами і бабусі, – відповіла я.

– Так, ви повинні знати українську мову, якщо їсте з цього столу, – погодилася вона. І почала міркувати про те, що було б за радянських часів в країні добре поставлене вивчення національних мов, то багатьох проблем вдалося б уникнути. От як! Ви бачили? Уся ця публіка категорично відрізнялася від авторів коментарів з ніком «РФ», які регулярно влаштовують мені п`ятихвилинки ненависті.

А одна взагалі симпатична пара з Пітера мала просто чарівну інтелігентність. Коли вони вперше потрапили на пляж, він кивнув на «ректальний» намет з прапором Росії і щось сказав своїй дружині, вона розсміялася. Так, у здорових чоловіків це викликає тільки гумор.

Якось мені подзвонив колега і розповів про виступ Медведєва – ну, пам`ятаєте, його відеоблог: поки Ющенко при владі, поліпшень не чекайте, Зурабова послом не пошлю і таке інше. Ми собі покепкували, взялися припускати, що ж таке сталося, що Зурабова, здатного так технічно обходитися з нацпроектами і землями не відрядили в Україну. Тут ще стільки всього приватизувати можна, із здібностями і досвідом недонадісланого посла, – непочатий край роботи.

«Може, просто Медведев захотів позбавити Зурабова, людину Путіна грошей?» – припустив мій телефонний співрозмовник. Потім ми поволі перейшли до зустрічі Медведєва і Путіна в Сочі, пригадали, як вони грали там в бадмінтон. І я сказала, що тепер бадмінтон – публічна гра російських правителів, і нового українського Президента запрошуватимуть на турніри з бадмінтону. Ми саме були на пляжі, і я не помітила, як близько посунули свої шезлонги хлопці з Пітера. Вони – сто відсотків чули мою розмову.

Може, нічого не зрозуміли, адже я розмовляла українською, спробувала я себе заспокоїти, хоча Путін і Медведєв російською і українською звучить однаково. Мені вперше стало ніяково, навіть не знала, як тепер з ними вітатися. Але вони мене випередили: Сергій (так звали хлопця) подивився на мене усміхненими очима і кивнув, а Ольга (так звали його дружину) з усмішкою вибачення, запитала: ваша дитина вчора захворіла, ви в порядку?

Так, цілком нормальні росіяни. Але така публіка напевно не сидить у владі, вони, мабуть, і новини не дивляться.

За кілька днів нас відвідала моя подруга, яка відпочивала в Ялті. Розповіла, як під час подорожі Південним Берегом екскурсовод на запитання туристів відповідав приблизно так: розумне питання – десять гривень, тупе – п`ять, і взагалі за свою платню я тут перед вами не розпинатимуся. Вона скаржилася, що совок в Криму пре з усіх джерел. На Ластівчиному Гнізді мордовороти беруть гроші без будь-яких ознак подальшого переліку їх до бюджету, скрізь хамство.

– Ви як? – запитала вона.

– Ми – добре. Харчуватися тут не можна, а публіка дуже пристойна. Не п`ють, лягають спати вчасно.

– Тобі пощастило.

Ми вирушили по продукти. Євпаторійський міліціонер, який підробляє в пансіонаті таксистом, замість того, щоб довезти нас до великого суперкамаркету, висадив біля мінімаркету. «Тут такі ж ціни, як і у Фуршеті. А я поспішаю», – грошей узяв за повною програмою.

Переконавшись, що в мінімаркеті нічого немає, ми пройшли в сусідній торговельний центр.

– Море, б.., наїхали, – шипіла прибиральниця привокзального магазинчика в Євпаторії, намагаючись підсікти нас своєю шваброю.

Бажання швидше повернуться до Києва ставало нестерпним. До доброго звикають швидко. А я звикла до шанобливого ставлення. В день від`їзду ми чекали таксі біля пансіонату.

– Мама, ти впевнена, що Євпаторія – Україна? – ще раз запитав мій син.

Поряд під`їхала машина, з якої вийшов чи то чоловік директриси, чи то акціонер пансіонату. Він, почувши запитання дитини, подивився на нього з гарячим схваленням.

– Упевнена, синок, – відповіла я. І, перехопивши погляд начальства, про себе подумала, що напевно намет на пляжі поставив саме він.

Марина Лаптєва, Київ

УНІАН в Google News