Олександр Ширвіндт: Мати українську Тетчер було б цікаво

Реклама пива, прокладок і лупи – табу для артиста… Кажуть, що у вас було щось схоже на справжні вибори… Російська мова не може існувати без цього…

Реклама пива, прокладок і лупи – табу для артиста… Кажуть, що у вас було щось схоже на справжні вибори… Російська мова не може існувати без цього…

До Києва приїхав народний артист Росії, худрук московського Театру Сатири Олександр Ширвіндт. Улюбленець жінок, за яким в радянські часи закріпилося амплуа привабливого дамського догідника, цього разу з`явився перед київською публікою в ролі талановитого і глибоко нещасного відомого французького актора і драматурга Мольєра. Два дні на сцені Національного академічного драматичного театру ім. Івана Франка грали спектакль за п`єсою Михайла Булгакова “Кабала святош”.

МИРОНОВ ЗНІМАВСЯ В ОСТАПІ БЕНДЕРЕ З МОЄЮ ТРУБКОЮ

– Це вимолений твір. Вічний, – розповідає українським журналістам Ширвіндт. – Булгаков писав “Кабалу святош” не про Мольера і Людовика, а про себе і Сталіна. Художник і влада – це животрепетна, вічна історія. Але, окрім цього, у Булгакова є чудові теми: відносини старого артиста, худрука театру і трупи, драматургія і спектакль, старість і молодість.

У Мольера (Олександр Ширвіндт) немає ні сил, ні бажання протистояти Людовикові XIV (Стас Ніколаєв). Прихильність монарха приносить театру дивіденди. Але сімейні таємниці інтриги та зрада руйнують хитке щастя Мольера. А милість Людовика змінялася на гнів: “тільки тому, щоб ваша трупа не померла з голоду, дозволяю грати ваші смішні комедії, але нічого більше”.

Декорацією служить сцена на сцені, і залежно від її ракурсу глядач переноситься або в залу Пале-рояля або за її лаштунки. Герої перевтілюються з ходом часу; Людовик змінює камзол на мундир, священики – ряси на шинелі. За подіями епохи Мольєра є видимим булгаківський час. Адже на саму “Кабалу святош” у 1930-ті роки обрушилася цензура.

Ширвіндт не без задоволення зазначає, що спектакль грають “залюбки”.

– Усі артисти з дитинства мріють зіграти щось справжнє. У мене з дитинства були дві хиткі мрії, які вже ніколи не здійсняться. – із сумом у голосі вимовляє артист. – Я хотів зіграти Остапа Бендера і Кречинського. Не склалося. Хоча Михайло Козаков, мій давній друг, колись затіяв у Театрі Сатири поставити “Весілля Кречинського”. Ми навіть зрепетирували все це. А потім він виїхав до Ізраїлю. І я залишився без режисера і без Кречинського. А з Остапом Бендером кінчилося тим, що Марк Захаров відняв мою трубку і Андрюша Міронов знімався в Остапі Бендері з моєю трубкою. А Захаров говорив: “Андрюша, нічого не грай, роби тільки Шуркін тухле око”. Мій. Отже, свій внесок до цього твору я вніс.

Я НЕ УЯВЛЯЮ СОБІ ЮВІЛЕЮ, ДЕ Б ЮВІЛЯРА НЕ ВІТАЛИ ШИРВІНДТ І ДЕРЖАВІН

Після розмов про п`єсу Ширвіндт був готовий відповідати на численні питання журналістів. Насамперед пригадали про недавній ювілей Олександра Анатолійовича (у 2009 році артист відзначив 75-річчя), який він намагався не афішувати і “пішов у підпілля”.

– Жах у тому, що дата така абсолютно невесела, чого тут гуляти практично без приводу? Я не уявляю собі ювілею, де б ювіляра не вітали Ширвіндт і Державін. І всі заспокоюються: Ах так! Справді. І потім, ми так нахлебталися цих ювілеїв. Я мільйон років знаю закулісний бік ювілеїв. Ювіляр, як правило, переляканий. Хоч який би він не був розумний і талановитий. У кріслі, навколо колумбарій: вінки, квіти. Він стирчить з цієї клумби, нічого не усвідомлює, а за лаштунками: “Ой, коли це закінчиться?!” Я уявляю себе на місці цього нещасного. Дуже важко.

Багато йде справжніх друзів, моїх колег, однокашників, однолітків, та і молодші теж. Зараз якийсь такий час, коли ювілей одного співпадає з сорока днями попереднього, стає страшно. Отже краще “відсидітися”.

КАЖУТЬ, ЩО У ВАС БУЛО ЩОСЬ СХОЖЕ НА СПРАВЖНІ ВИБОРИ

Не обійшлося і без політичних питань. Чи стежите ви за українською політикою? – цікавилися журналісти.

– Звичайно, стежимо. Ми стежимо весь час. Важко щось казати, тому що мало знаємо суть. У нас є канал, де цілу добу йдуть новини. Я у зв`язку зі старечим безсонням включив його. І там якось наш кореспондент бігає по Києву і питає перехожих, за кого вони голосуватимуть. І припустимо, з десяти опитаних шість сказали, що вони голосуватимуть за “Якубовича”. Це дуже показово. Треба до речі Лєньці подзвонити й сказати, що він пройшов (сміється. – Авт.)

Кажуть, що у вас було схоже на справжні вибори. Звичайно, для якогось атракціону мати українську Тетчер було б цікаво. Дай Бог, щоб далі було добре і весело. Щоб ми приїхали вже не на наступні вибори, і не на повторні, а на років п`ять у спокійній обстановці: сніг розчищений, я вчасно приїжджаю на прес-конференцію, питання ставлять тільки про любов і дружбу.

У ЖИТТІ НЕ МАВ ВІДНОШЕННЯ ДО ПАРТІЙ

Раз вже зайшла мова про політику, ми вирішили запитати у Олександра Анатолійовича, чи дійсно він є членом “Єдиної Росії”, про що пише “всезнаюча” Вікипедія.

– Ви знаєте, це трагічна історія. Це ви чули по “Ехо Москви”? Я подзвонив Венедіктову (Олексій Венедіктов – головний редактор “Ехо Москви”) і кажу: що це таке? Виявляється, там була гра і в слухачів запитали: “Гафт, Філіппенко, Ширвіндт. Хто з цих трьох є членом “Єдиної Росії”?” Тут якась пані і відповідає: “Ширвіндт”. А ведучий говорить: “Правильно! А чому?” І далі почали “гуляти по мені”: та тому, що він до президента вхожий, охороняє тварин і т.д. Виявляється, вони сплутали мене з Державіним (Михайло Державін – актор, народний артист РФ. – Авт.). Він справді один з перших членів “Єдиної Росії”, і потім у нього Роксана (Роксана Бабаян – дружина Державіна, народна артистка Росії. – Авт.) президент якоїсь організації з охорони тварин. Він весь час пописував ці петиції. От так і покотилося.

Я сказав, що до жодної партії ніколи в житті відношення не мав. Є такий страшний анекдот, як після війни всі кинулися в партію. “Я хочу вступити в КП”. “Що за КП?”. “Ну КП!”. “У КПРС?”. “Ні, у СС я вже був”.

РЕКЛАМА ПИВА, ПРОКЛАДОК І ЛУПИ – ТАБУ ДЛЯ АРТИСТА

Взагалі, я майже не знімаюся. Так званого мила лежить тонна. Я не голодую. А просто мелькати – навіщо?

Я знявся в “Іронії-2” тільки тому, що мій друг коханий – Ельдар Рязанов – попросив. Коли звернулися до “людей” похилого віку, усі відразу запитали в Ельдара, що це? Він сказав, що читав, це дозволено.

Ще я знявся у Людмили Гурченко. Я Люсі відмовити не можу ні в чому, тому що вона геніальна і тому що вона моя подруга. Я бачив фільм. Він абсолютно не в сьогоднішньому ключі трюків, убивств і розслідувань. Це лірична мила напівкомедія-напівмелодрама.

Я завжди відмовляюся зніматися в рекламних роликах. Навіть незручно сказати, що мені пропонували рекламувати. Мої студенти і молоді артисти приходять до мене і питають: “Чи можна зніматися в рекламі?” “Та як же?” А вони: “А ось Ніколсон, Де Ніро?” Ну, по-перше, ти не Ніколсон, а, по-друге, там зовсім інші взаємини з рекламою. Якщо Ніколсон підписує контракт з, умовно кажучи, з “Лексусом” або “Пепсі-колою”, він ні в жодних інших “прокладках” зніматися не може. Я заборонити не можу, тому що це гроші. Тільки говорю: “Пиво, лупа і прокладки – це табу”. “А чому, яка різниця?” “Завтра я тобі даю Ромео, ти граєш, усі сидять і знають, що Ромео з лупою. Непривабливо”.

Я ОБОЖНЮЮ КИЇВ

Я обожнюю Київ. Що б тут не було – інша країна, ця країна, цей президент або цей президент. Усе моє свідоме життя як артиста починалося в Києві. Перший фільм, в якому я знімався, будучи на четвертому курсі, “Вона вас любить”, знімався в Києві. Перші мої театральні гастролі були в Києві. Я був студентом третього курсу, і тоді великим і знаменитим театром Вахтангова, училище якого я закінчував, ми, третьокурсники, були узяті грати в масовці. Був такий чудовий спектакль “Великий государ” за п`єсою Соловйова. Театр Вахтангова був півтора місяці в Києві. Літо. Жара. Дніпро. Усі роз`їхалися по дачах, по пляжах, а ми, студенти, грали в страшних величезних товстих рясах бояр, били чолом. Це був 1955 рік. Отже, Київ для мене – місто окреме, він – красуня, не дивлячись на сніг.

Я НЕ ЛАЮСЯ МАТОМ. Я РОЗМОВЛЯЮ РІДНОЮ МОВОЮ

Наприкінці журналісти запитали Ширвіндта, чи він часто лаєтеся матом, яке його улюблене міцне слівце?

– О! Я не лаюся матом. Я розмовляю рідною мовою. Це різні речі. Є маса тих, хто матюкається, – це жахливо. Російська мова не може існувати без цього. Якщо ти розповідаєш анекдот і замість …, кажеш: “Йди до біса”, – його краще не розповідати.

Були геніальні матюканщики. У нас був великий артист Георгій Менглет. Він грав Жоржа Дюруа в “Милому другу” Мопассана. Красивий, “західного розливу”. Коли він спокушав нескінченну кількість жінок, він без мату ніколи не обходився. І жодна людина в залі цього не чула і не розуміла, що це мат – так це було по-французьки, так було тонко і інтелігентно. Отже, усе залежить від інтонації.

Анна Ященко