Чорнуха з просвітком: сучасні письменники прагнуть описувати, а не вигадувати

Протягом оповіді всі вони – письменник, художник і їхня муза Ельза – мордуються по малосімейних квартирах, п’ють і безтямно злягаються, але така вже непідробна правда життя на шахтарському Сході...

Так уже виходить, що більшість наших авторів воліє описувати невтішну дійсність, а не створювати власну реальність, як, наприклад, автор збірки «Аналіз крові» івано-франківець Степан Процюк. Чесно кажучи, аналіз у цього автора завжди витісняв художність, а в його текстах зазвичай жили два герої – романтик, який розповідає про свої страждання, і рядова людина з села, яка вірила, що «Макдональдс» – це зло, а від наркотиків відвалюється ніс.

Утім, сьогодні Процюк об’єднав у своїй оповіді обидва типи оповідача, і за назвами його автобіографічних текстів, на кшталт, «Нарцисизм і страждання», «Манія величі» і «Наодинці з порожнечею» – десятиліття боротьби автора з самим собою. До речі, у «Радісній печалі» він повідомляє, що не дуже-то й прагне видати свої необов’язкові писання за щось глибокодумне. «Коли я чи ви, читачу, припустимо, відмовляємося від куріння, – значить автор, – то у нас виникають нові можливості». Це як, наприклад, заборонили вам лікарі бігати по дівках, то ви наразі вже ходите – але по молоко. Нешвидко, проте розважливо». Так само поважно розповідаючи в тексті «Ювілеї: радість і відчай» про те, як «винний перегар із рота дихав пусткою, звільненою навіть від найпростіших бажань», Процюк несамохіть виказує алгоритм власного творчого методу. Неквапливого і вистояного за роки самоаналізу, яким збірка «Аналіз крові» Степана Процюка сповнена по самі вінця.

Так само з «Ельзи» донеччанина Олега Солов’я вкотре дізнаєшся про те, що над будь-яким митцем завжди тяжіє дамоклів меч божевілля – він змушений рятуватися від безумства постійними творчими актами, які скріплюють зворохоблену душу. Щойно він припиняє творити, як перетворюється на безумця, або тікає в алкоголізм, наркоманію, любов.

Таким чином, герої цієї «донецької» прози – інтелектуальні трударі на ниві побутового алкоголізму, як, наприклад, персонажі роману «Ельза», що дав назву всій книжці, до якої увійшли також повісті «Танцююча зірка», «Szereletek» і «Літо». Протягом оповіді всі вони – письменник, художник і їхня муза на ім’я Ельза – мордуються по малосімейних квартирах, п’ють і безтямно злягаються, але така вже непідробна правда життя на шахтарському Сході. Загадати щось на завтрашній ранок частенько буває складно, тому не дивно, що зокрема повість «Szereletek» у цій книжці – ніщо інше, як щоденник, розписаний за суворими трудовими буднями пияка і коханця. Але навіть буттєві фіаско, ці дорогоцінні подробиці життя – спідниця, панчохи, ром-кола на протизаплідних устах Ельзи – автор змушений віддавати комусь з героїв власного твору – тому, хто потерпить поразку замість нього. Хоча, здається, за кожним героєм завжди стоїть ще свіже авторове кохання, а не вигадана історія.

У своїй збірці «Winter Sport» Олександр «Фоззі» Сидоренко – лідер гурту ТНМК – також нічого не вигадує…

Градус її «харківських» сюжетів крутий, напруга мікрорайонних пригод висока, а збірна солянка маленьких комунальних трагедій надто перчена і за версту відгонить бідою. Ця проза буде близька і зрозуміла тим, хто заскочив часи шаленого злету і глухої безнадії на світанку 1990-х років, коли панували рекет, бандитські сходки і решта з того, що раптом сталося, коли «все вокруг слетело нахер врассыпную с поломанной карусели, и по местному коммерческому каналу повалили американские фильмы». Саме звідси у збірці  «Winter Sport» – рясна цитатна ностальгія за радянським кіно, стійка, наче місцева мода на вівчарок після чергового показу фільму «Ко мне, Мухтар».

Тож, у веселій атмосфері раннього пострадянського капіталізму намагаються жити і виживати головні й другорядні герої збірки – Льоша Коцаний, Алік Сторож і їхні дружини Альона з Нелею, кримінальний авторитет дядя Вольдемар, тато Коля-космонавт і тамада Серьожа Шулімович з родини на прізвище Какуля, а ще обов’язковий Віталік з шостого поверху і «какой-то незнакомый сосед Быка, который стырил у своей жинки кастрюлю винегрета, чем вошел в долю». Тутешні хлопці зазвичай ідуть зі спорту в бандити, дівчата одружуються з ними і гендлюють горілкою в ларьку, ну а батьки або спиваються під магазином, або давно і надійно сидять на зоні. Ось такі-от маємо національні особливості «зимових видів спорту» суто по-харківськи.

І лише в збірці малої прози «Бюро загублених думок» Марії Козиренко знаходимо чимало вигаданих екзотичних сюжетів, а не звично-прозаїчну описовість. Хоч тут не бракує оригінальних пояснень буденного життя зі скарбнички авторської міфології, і тому ковдра – це найкращий захист від нічних кошмарів, а П’єро з довжелезними рукавами свого балахону – пацієнт психлікарні у гамівній сорочці.

Оповідки Козиренко недаремно мають такі «апокрифічні» назви, як «Ступа з водою», «Порох на чоботях» і «Звичка жити», адже у більшості їхніх сюжетів живе побутовий апокаліпсис – розповзаються черепахи, що тримають землю, ідуть геть атланти, які відповідають за небо, а світобудова починається з дівчинки на карнизі. Отже, перед нами – фантасмагоричний калейдоскоп історій, в якому Архімед спостерігає за танго Фрейда з панною в ресторані грецької кухні, Кіплінг вальсує у глухих джунглях, слухаючи виття бандерлогів, а Рей Бредбері під акомпанемент ієрихонських сурм збирає пізні яблука в садку. І на тлі цієї грімкої «історичності» живе своїм тихим життям феєрична комунальна міфологія.

Загалом так писати сьогодні могли б Антуан де Сент-Екзюпері, Джанні Родарі й героїня фільму «Амелі». Насправді ж новели юної харків’янки – родом з нашого «всесвітнього» дитинства, в якому колись жили діти квітів, а тепер ось мешкають діти індиго. «Отак усі, хто втратив батьківщину, рано чи пізно приходять протерти рукавами своїх лляних сорочок моє люстро, щоб подивитися, чи є куди йти далі», – значить авторка чи не про нинішні душі наших письмаків-реалістів, загублені в райських кущах ідентифікації.

Ігор Бондар-Терещенко

УНІАН в Google News