Куди тече Стікс?

3 квітня у Спілці Письменників України відбулася презентація збірки українського поета Віталія Бориспольця „Платний пляж на Стіксі. Запізніла рецензія з приводу неординарної події

Запізніла рецензія з приводу неординарної події

Розумію, що рецензування альбому, який вийшов у продаж майже півтора року тому справа досить дивна й не зовсім ординарна. Як правило, таке відбувається з нагоди річниці видатних релізів, чи, принаймні, несподіваних перевидань. У даному випадку приводом згадати про „Платний пляж...” (несправедливо, на мій погляд, обійдений рецензентами одразу після його виходу) стала подія дещо іншого характеру. 3 квітня у Спілці Письменників України відбулася презентація збірки українського поета Віталія Бориспольця „Платний пляж на Стіксі. Дощовий” та власне самої рок-опери „Платний пляж на Стіксі”.

Отож, спочатку власне про диск. Подвійний альбом „Платний пляж на Стіксі. Рок-опера.” це підсумок творчої співпраці поета Віталія Бориспольця і двох непересічних, але, на превеликий жаль, явно недостатньо відомих музикантів і композиторів Віктора Майструка та Олександра Войтовича. Назвати цей твір рок-оперою можна лише за браком кращого визначення. Власне, це розгорнуті музичні образи за мотивами образів поетичних – якраз той випадок, коли поезія надихає на створення музики, а не текст пишеться на готову мелодію. Найбільше вражає те, що поезія ця створена в досить мало культивованому в нашій літературі жанрі верлібру.

 Віталій Борисполець чомусь більше відомий за межами України, його верлібри перекладено на добрий десяток мов, аж до екзотичної японської, твори друкувалися у 36 країнах, отримуючи високу оцінку критики й поціновувачів красного письменства, а ось у своїй батьківщині (ну, власне, як то і майже завжди у нас буває)...

Верлібри Бориспольця відносять до неокласичного чи „чистого” верлібру, тобто поезія його принципово неримована й на перший погляд непридатна для співу. Та, як не дивно, у співаному варіанті вона не лише звучить, а й сприймається якось по-іншому – поетичні образи отримують абсолютно адекватний музичний супровід у стилі прог-року. Це не простенькі мотивчики для наспівування, абсолютна некомерційність цієї музики визначається не формальним експериментуванням, а саме складною поетичною формою першоджерела, яку Майструк і Войтович намагаються не інтерпретувати, а донести до слухача у формі органічної музичної композиції.

Описувати „Платний пляж...” словами, це майже те ж саме, що танцювати про архітектуру. Думаю, достатньо констатувати, що нічого подібного на українській музичній сцені не було, а з світових аналогів це найбільше нагадує творчість відомого шведського прог-рокера Арьєна Лукассена під маркою “Ayreon” (назвати “Ayreon” групою якось не повертається язик, бо це, власне, проект Лукассена, склад якого визначається у відповідності до творчих завдань) та ранні екзерсиси досить відомого в меломанських колах італійського гурту “Flower Kings”.

Можливо саме тому, що втиснути „Платний пляж...” у якісь традиційні рамки й порівняти з корифеями досить складно, реліз і не отримав достойного розголосу після свого виходу. Створювався він людьми не обмеженими рамками формату, без будь-яких комерційних перспектив, такий собі факт „чистого мистецтва”. Але ж, люди добрі, невже в Україні такими фактами гатять греблі?

Попри майже повне ігнорування своєї роботи “S.T.i.X project” вперто продовжує існувати й гнути свою лінію. Творчий вечір Віталія Бориспольця за участю інших учасників проекту й відомого українського художника Анатолія Буртового мав на меті це в черговий раз підтвердити.

За вікнами будинку Спілки письменників ставилися намети „Пори” на підходах до президентського секретаріату, на Майдані з півтисячі приїжджих демонстрантів насолоджувалися чимось шансоноподібним, а в самому будинку був вечір Поезії.

Читав свої вірші поет Борисполець, Майструк з Войтовичем співали як записані на диск, так і нові пісні, напівінфернальні і, в той же час, надзвичайно світлі картини Буртового задавали справді ліричний настрій.

 Напівзабута атмосфера поетичних вечорів шестидесятників на якісь півтори години відродилася серед вкрай політизованого, гальванізованого останніми подіями Києва. Відродилася лише на мить. Та ті, хто її відчув, виходили з зали „вигулювати свою посмішку” (В.Борисполець), несучи з собою відчуття доторку до чогось справжнього, що, власне, і називається мистецтвом.

А Борисполець таки пообіцяв, що колись ми побачимо сценічну версію „Пляжу”, прозоро натякаючи на те, що можливістю такої постановки зацікавився один з метрів сучасної режисури. І це той випадок, коли побачити Стікс хочеться якнайшвидше. Бажано за життя...

  Володимир РАДЧЕНКО

УНІАН в Google News