Моновистава в театрі Курбаса: робити чи не робити аборт

Моновистава в театрі Курбаса: робити чи не робити аборт

Роздуми Жені – масштабніші, аніж відповідь на питання, робити аборт чи ні. Це стан людини, яка опинилася перед складним моральним вибором. Їй належить вирішити, чи повірити в життя і в себе...

Лікарі зазвичай радять вагітним жінкам вести бесіди з майбутньою дитиною. Героїня прем’єрної вистави, яку зіграли в Національному центрі Леся Курбаса – «Дикий мед у Рік Чорного півня» – також «жінка при надії». Проте замість радісних розмов з маленькою людиною, що формується в ній, вона веде діалог з собою, довколишнім світом. І діалог цей – тривожний.

П’єса сучасного драматурга Олега Миколайчука, за якою створено виставу, надрукована вперше в журналі «Дніпро» 2009 року, одразу викликала зацікавлення. Двічі її ставили на Українському радіо. Згодом ідея її театрального втілення з’явилася у режисера Олени Шапаренко. Тема схвилювала її, і режисер узялася до праці. Півроку шукала текстовий варіант, який підійшов би саме для театральної вистави, адже вона має іншу специфіку, ніж ефірна. Не обійшлося без суперечок з автором, та врешті він погодився на режисерську редакцію.

Далі постало не менш серйозне питання вибору виконавиці. Зіграти моновиставу запропонували кільком київським актрисам, першою погодилась Олена Огороднійчук (ця молода артистка працює у столичному театрі «Срібний острів»). «Ми чудово працювали з Оленою, – каже режисер-тезка. – Вона здібна, гнучка, вбирає все нове, мов губка».

Виконавиця створює досить різнобарвний, неоднозначний і достовірний образ нашої сучасниці. Ділова, незалежна, мисляча і страшенно самотня. Та її самотність, власне, не дивина, бо в нашому світі саме такій жінці надто важко знайти собі пару. Справжню, а не задля штампу в паспорті.

Женя часто іронізує – з себе та інших, вміє й по-доброму пожартувати, заспівати (у спектаклі інколи наспівує: «В саду гуляла, квітки збирала…»). Може бути й відсіч дати, наполягти на своєму. Залюбки вдається до ліричних спогадів про дитинство, де найближчою людиною для неї була не вічно зайнята мама, а бабуся. Женя ніби й сильна, але водночас така беззахисна. «Мені хочеться теплого, доброго слова, хочеться, аби хтось пригорнув мене, витер слізки, хочеться знову стати маленькою», – зізнається зовсім не залізна леді.

Її різкі зміни настрою, які актриса передає широким діапазоном інтонації та пластики (на початку вистави імпульсивні, невпевнені рухи Жені вселяють думку, що жінка просто-таки «п’ятий куток у кімнаті шукає») – це не тільки зображення стану вагітної жінки. Роздуми Жені – масштабніші, аніж відповідь на питання, робити аборт чи ні. Це стан людини, яка опинилася перед складним моральним вибором. Їй належить вирішити, чи повірити в життя і в себе.

Точиться безкомпромісна боротьба розуму й серця. Звісно, дослухавшись тільки до аргументів розуму, Женя мала б позбутися дитини якомога швидше і майже без вагань. Бо навколо неї аж пульсує невблаганна статистика – вона промовляє з ефіру, зі сторінок газет і розповідей знайомих. То Женя довідується: щороку з майже трьох мільйонів жінок щонайменше 300 тисяч вдаються до абортів. То чує, що в п’ятому класі якоїсь школи тільки двоє учнів не курять. І ще безліч невтішних фактів.

А як відомо, живучи в суспільстві, не можна бути цілком вільним від нього. Вистава побудована на монологічному мовленні, але репліки Жені під час телефонних розмов та її коментарі після них досить виразно малюють портрети невидимого співрозмовника.

Тому глядачі непогано уявляють собі й подругу Дусю (чи то пак Моніку-Ірен, як вона себе зве). І Владлена – одруженого з іншою батька зачатої дитини, за фахом…депутата, якого Женя іменує влучним словом «мандатоносець». І Сергія, який, здається, щиро кохає Женю і має щодо неї серйозні наміри, але…

Спочатку важко зрозуміти, чому в другій половині вистави мова заходить про багатодітну родину, де народилася бабуся Жені (до речі, теж Женя), про трагічні випробування її Голодомором. На екрані ж з’являються відповідні документальні відеокадри.

А виявляється, що ця сюжетна лінія невипадкова. Драматург хотів сказати про підсвідоме, що конфліктуючи з свідомістю, також визначає наші вчинки. Ці картини з генетичної пам’яті героїні раптом опиняються на терезах разом із раціональними аргументами «за» і «проти» народження малюка, записаними на двох великих аркушах.

Назовні виходять якісь підсвідомі фобії і розуміння їх причин. І враз приходить сильне, як осяяння, людське й національне самоусвідомлення. А заразом і нераціональне рішення…

Ця мить внутрішнього прозріння змінює і зовнішній образ героїні. Їй набридає рутинний домашній одяг. Тож за хвилину бачимо жінку в народному вбранні, яке дістала, мабуть, з бабусиної скрині. Впевненішими стають її голос і рухи. Голосніше бринить струна бандури, котра на початку спектаклю грала ледь чутно. І та гуцульська мелодія, що її виграє бандурист-віртуоз Роман Гриньків, вселяє найкращі надії.

Окрім гарного музичного вирішення вистави, хочу відзначити й майстерну роботу художника Ольги Новікової. Вона візуальною мовою теж відтворила еволюцію стану героїні. Якщо спочатку несміливі думки Жені про те, що варто народжувати, ілюстрували діти-«метелики», котрі пропливали перед нами, то наприкінці образ малюка на весь екран засвідчував рішучість жінки стати матір’ю.

Можливо, декому з глядачів (і мені особисто теж) такий фінал видався дещо наївним. Але придивімося, навколо чимало прикладів, коли людина своїм внутрішнім світом формує і зовнішнє моральне поле. Несподівано воно стає більш позитивним. Утім, не забуваймо, що театр – не фотографічне віддзеркалення життя. Він показує і те, що є, і те, про що мріється.

Після перших випробувань вистави на публіці наступні її покази відбудуться восени. Спектакль увійде до постійного репертуару Національного центру театрального мистецтва імені Леся Курбаса.

Тетяна Кроп

 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter