Словаччина: вид з-під землі

Екскурсовод просить нас вдягти комбінезони, після чого під розписку кожному туристові дає комплект особового захисту… 30 українських туристів наважились опуститись у Музей гірництва…

Спекотного липневого дня тридцятеро українських туристів наважились опуститись у підземну прохолоду, точніше – у Музей гірництва, відкритий у старій вугільній копальні «Гомбасек». Відразу зазначу, що після цієї екскурсії моє ставлення до шахтарів змінилось – я готова разом з ними пікетувати урядові установи, щоб вибивати зарплати, щоб підтримати боротьбу гірників за їхні права! Оскільки щодня спускатись глибоко під землю, проходити крізь шари ґрунту, «виривати» вугілля й витягати його на поверхню землі – це постійний ризик для життя, емоційний стрес, велике психологічне та фізичне навантаження.

Трохи з історії Музею. На початок 1950-их – 1970-ті роки припав робочий пік «Гомбасека» (названо так шахту в пам’ять гірського інженера, який на південному сході Словаччини знайшов поклади вугілля), а починаючи з 1980-их, розробки нових пластів уповільнились, і незабаром шахта зупинилась. Це сталось якраз після руйнування соціалістичної системи, тож більшість гірників опинилися без роботи і були змушені: хто – перекваліфікуватись, хто – скористався можливістю й вийшов на пенсію, а дехто отримував соціальні виплати як безробітний.

Усе змінилось, коли Словаччина стала незалежною державою й почала отримувати допомогу Євросоюзу. Колишні працівники «Гомбасека» зібралися – і подалися писати програму створення Музею гірництва, розписавши своє бачення його формування та функціонування. Ідея вчорашніх шахтарів знайшла підтримку в місцевої влади, у Братиславі та Брюсселі: ЄС виділив грант – і колишня шахта, не втративши свого типового вигляду, перетворилася на вельми цікавий музей, з екстремально-пізнавальним ухилом… Тут дозволю собі подумки звернутись до керівництва вугільної галузі та Донбасу: агов, а чому б старі шахти не перетворити на музеї?! Це і зайнятість і зарплати для скорочених шахтарів, і прибутки у місцеві та державний бюджети. Тим більше, до Євро-2012 лишається усе менше часу…

Отже, спекотного літнього дня наша дружна туристична група виходить з прохолодного автобусу й заходить до адміністративної будівлі колишньої шахти, яка збудована, сказати б, у стилі словацького соціалістичного реалізму. У невеликій кімнаті літній чоловік – наш екскурсовод пан Мартін, який тридцять років пропрацював на «Гомбасеку» – кожному туристові дає в руку металевий жетон. У спеціальному списку пише прізвище туриста й вказує його номер жетону. На наївне «а навіщо це?» когось з молодших членів групи, пан Мартін відповідає: «Якщо на глибині щось станеться, тіло упізнають за жетоном…». Після чого всі замовкають і не без тривоги, нервово позирають довкола. Але відступати пізно! Наш екскурсовод заводить нас в іншу залу та просить вдягти сині комбінезони, після чого під розписку кожному туристові дає комплект особового захисту (протигаз – каска – балончик з киснем – спеціальна лампочка). Показує, як закріпити на поясі комбінезону протигаз та балончик, як правильно вдягти каску і за яких обставин увімкнути лампочку.

Після короткого інструктажу (а я давно не бачила, щоб українські туристи з такою увагою слухали інструкції!) ми виходимо у вузьку галерею зі шпалами на підлозі: галерея іде в темряву довгого коридору, звідкіля чути незрозумілі звуки: чи то підземний вітер гасає, чи то душі загиблих гірників стогнуть… Чомусь кожен з туристів озирається назад: у вікна світить сонце, але ми вже в якомусь інакшому просторі, попереду на нас чекає кілометрова подорож під землю на глибину 500 метрів.

Везе нас у шахту справжній гірничий потяг, така собі підземна вузькоколійка, яка доволі швидко й бадьоро тягне вагончики з пасажирами. Потяг ніби розрізає густе прохолодне повітря тунелю, іноді гуде, а пасажири тихенько сидять і чекають, куди нас вивезе – чи то завезе – цей потяг. І ось зупинка: тьмяно освітлений ліхтарями на стінах, закутий у бетон коридор. Виходимо з поїзду – і йдемо вздовж нього, слід у слід за нашим паном Мартіном. Холодно, волого, по підлозі підземної галереї струмить вода. Крок наліво – і ми через двері виходимо в інший коридор, загромаджений великими темними машинами: за словами екскурсовода, ці механічні велетні допомагали людям видобувати вугілля, але нагромаджувати вугілля на спеціальні підземні вантажні потяги гірникам доводилось дідовим методом – лопатами.

«Ми пробували спеціальний екскаватор з ковшем використати, але ця махіна вібрує сильно, це небезпечно, міг статись обвал, або просісти пласт вугілля, і тоді це вірна смерть людям, які тут перебували», – розповідає пан Мартін. Тим не менше, кількість і розміри техніки, яку використовували гірники під землею, вразила, як вразили і невеликі кімнатки, обшиті деревом, з дерев’яними столами та лавками – це були кімнати для перепочинку. А маленька зала з меблями, шафкою з ліками та медикаментами, яскраво освітлена – це амбулаторія. А поруч – диспетчерський пункт, поєднаний з амбулаторією, кімнатами відпочинку та галереями, де працювали шахтарі, через внутрішній зв’язок. Спеціальна телефонна лінія з’єднувала диспетчера з поверхнею. «Кожна галерея, тунель, окреме підземне приміщення обладнані системою зв’язку та сигналізацією, яка за необхідності інформувала людей про небезпеку. До того ж, кожен шахтар знав інструкцію, яким чином подавати сигнали й через який тунель евакуюватись», – пояснює екскурсовод. На моє запитання, чи доводилось йому рятуватися з «Гомбасека», він дав позитивну відповідь, але розповідати, коли і за яких обставин це трапилось, не став.

Підземна екскурсія тривала майже півтори години. Потім – повернення вузькоколійним потягом нагору, передача індивідуальних комплектів захисту та комбінезонів пану Мартіну. Найприємніший особисто для мене момент екскурсії – коли я віддала екскурсоводові жетон. Це означало, що я повертаюсь у свій звичний світ, у спеку липневої днини, проте збагачена новою інформацією, новим досвідом і новими емоціями.

Богдана Костюк, спеціально для УНІАН

Фото автора

УНІАН в Google News