Рух до абсолюту професора Леоніда Ушкалова

У книжці «Від бароко до постмодерну» фактично йдеться про вибір між культурою католицького Заходу й православного Сходу… Рецензія

Історія літератури сприяє розумінню процесів становлення й розвитку нації. Власне крізь призму тексту ми відчитуємо себе вчорашніх, сьогоднішніх і, врешті, намагаємося вгадати, якими будемо завтра. Інакше кажучи – пізнаємо себе. Відтак авторська інтерпретація літературного процесу дає змогу більш проникливо його осмислити.

Недарма ж бо книжка професора Леоніда Ушкалова «Від бароко до постмодерну» (К.: Грані-Т, 2011, серія «De profundis»), яка сприймається як свого роду пролегомени до авторської візії історії вітчизняної літератури, розпочинається з есею «Полеміка як чин самопізнання (Мелетій Смотрицький)». Адже саме з ранньобарокових полемічних розправ починалося самоусвідомлення української літератури як певного явища. Та й сама полеміка, котра під ту пору точилася між представниками православного та унійного таборів, спонукала до внутрішньої рефлексії, аби крізь призму релігійної суперечки усвідомити національну сутність. Власне кажучи, збагнути те, що робить «русина русином».

До того ж у творчості Мелетія Смотрицького мовби «узагальнюється» досвід попередніх поколінь: від митрополита Іларіона та Клима Смолятича до Станіслава Оріховського й Христофора Філалета (Марчина Броньовського). Та й життя його може правити за взір не лише релігійних, а й мистецьких пошуків доби. Фактично йдеться про вибір між культурою католицького Заходу й православного Сходу. Одначе не варто спрощувати проблему, впадати в крайнощі чи з відстані кількох століть з легкістю виносити присуд учинкам єпископа Мелетія. Урешті, його доля – це доля інтелектуаліста, який спробував шукати компроміс у час, який не хотів визнавати компромісів. Звісно, емоції у творах Смотрицького часто «зашкалюють», його самобичування вражають своєю щирістю, проте за цією внутрішньою драмою відчитується бажання бодай почасти знайти вихід із тої складної ситуації «війни Руси з Руссю». Як слушно завважує професор Леонід Ушкалов, «нічого бодай трохи схожого на екуменізм чи на "вічну філософію" Григорія Сковороди в його творах годі шукати. Часи раннього бароко давали надто вже мало місця для релігійної толеранції, до того ж і сам Смотрицький був "людиною пристрасті, глибоких емоцій"». Разом із тим його творчість – це своєрідний крок до концепції нашого мандрованого любомудра. Урешті, недарма саме́ українське бароко окреслюють рамцями «від Мелетія Смотрицького до Григорія Сковороди». Те, що накреслив перший, – узагальнив і підсумував останній.

До речі, сам Григорій Савич постає у книжці професора Ушкалова в доволі несподіваному «фінансовому» ракурсі. «Чим були гроші для Сковороди?» – саме цьому присвячено один із сюжетів книжки. Справді, про філософа, який, здається, самим способом життя зневажив будь-які матеріальні статки, ми раптом дізнаємося чимало нового й напрочуд цікавого. Однак на того, хто шукатиме тут якихось модних тепер «капостей», чекає розчарування: адже гроші як запорука певного статусу (сріблолюбство) й гроші для забезпечення себе необхідним – то абсолютно різні речі. Інакше кажучи, гроші, звісно, потрібні людині – але хибною є думка про те, що вони можуть принести щастя. Загалом же цей образ у творчості Сковороди хоча й подибуємо не так часто, проте його прочитання вирізняється доволі барвистою контекстуальною інтерпретацією.

Не менш цікавими є й міркування шановного пана професора про вічну сковородинівську педагогіку. Тут мимоволі напрошується думка, що переконання Сковороди, які, вочевидь, контрастували з тогочасною шкільною традицією, й стали основною причиною того, що «педагогічний стаж» філософа був загалом нетривалим. Він-бо правив про розвиток гармонійної особистості, тоді як школа переймалася певним «набором» умінь і навичок.

А от розділ «Бароко сексуальне», як випливає вже з самої назви, дозволяє дізнатися про цілком «земні» зацікавлення людини тієї епохи, котра зазвичай править за взір культивування високих духовних ідеалів. Тут ідеться про низове бароко, яке так само справило потужний уплив на нашу культуру. Насправді високе й низове бароко цілком гармонійно поєднувалися в рамцях традиції. Якщо перше, опікуючись духовними проблемами, давало людині взірець, до якого та має прагнути, обіцяючи небесні блага, то друге зосереджувалося на цьогосвітніх утіхах. Тут варто зазначити, що автор – у прямому сенсі – називає речі своїми іменами, не вживаючи в цитованих текстах «цнотливих» крапок, адже саме так і має чинити наука, щоб не допускати певних недоговореностей чи ідеалізації. Наука, послуговуючись фактами, здійснює аналіз явища, яке було чільною складовою нашої старожитньої культури.

Та все ж однією з найбільших цікавинок книжки професора Леоніда Ушкалова є написана у формі авторської енциклопедії студія про Тараса Шевченка, у якій шановний дослідник подає власне прочитання творів митця. При цьому варто наголосити, що в поле зору науковця потрапляють речі, які зазвичай лишаються «поза рамцями» академічних текстів, хоча саме через усі оті, як може видатися на перший погляд, «дрібниці» й увиразнюється постать Тараса Шевченка. Як зазначає сам науковець, «попри те, що геніїв треба міряти, звісно ж, мірилом геніїв, навіть найбільший геній живе в тому самому «лісі речей», що й звичайна людина». Власне запропонована енциклопедія не лише відображає Шевченка в інтерпретації Леоніда Ушкалова, а є своєрідною спонукою до відкриття кожним «свого» Шевченка, – адже геніальність будь-якого митця можна зрозуміти, лише «пропустивши» його через себе; тільки в такий спосіб він може стати по-справжньому близьким, або ж, навпаки, віддалитися.

Загалом же провідним сюжетом книжки є відчитування літератури як «ліствиці Якова», крокуючи якою, людина рухається до Абсолюту.

Катерина Борисенко

УНІАН в Google News