Різдвяні чудасії від українських письменниць

Українська різдвяна традиція напрочуд багата і яскрава – однак не в книжковому сенсі. Та в останні роки все активніше заявляє про себе своєрідний гурт талановитих українських письменниць…

Різдвяна чудасія / упорядники З. Жук, Ю. Березенко. – К.: Братське, 2010

Українська різдвяна традиція напрочуд багата і яскрава – однак не в книжковому сенсі. Якщо на Заході ще з часів Чарльза Діккенса різдвяна книжка розвинулася в цілу індустрію, то в нас лише віднедавна й лише поодинокі видавці роблять спробу приурочувати до Різдва свої тематичні новинки, зорієнтовані, ясна річ, передовсім на дітей.

Цього року, скажімо, «Видавництво Старого Лева» запропонувало дітям у красивому подарунковому форматі славетну Діккенсову «Різдвяну історію» (точніше, повість «Різдвяна пісня в прозі» з циклу «Різдвяні історії»); торік «Грані-Т» видали симпатичну збірку «Різдвяні повісті» Оксани Лущевської, Валентини Вздульської, Гарвіели Шапіро і Зоряни Живки; а ще перед тим – повість Оксани Лущевської «Дивні химерики, або Таємниця старовинної скриньки», в основу сюжету якої лягли саме різдвяні пригоди маленьких героїв. Цим «різдвяна пропозиція» українського книжкового ринку хоч і не обмежується, але годі назвати її розмаїтою.

Тим не менше, в останні роки все активніше заявляє про себе (не лише книжковими, а більше наразі журнальними публікаціями) своєрідний неформальний гурт талановитих молодих українських письменниць, яким не просто цікава тема Різдва, а в ній вони цілком слушно вбачають практично необмежені можливості для того, щоб вести з маленькими читачами художню розмову про цілий комплекс морально-етичних і духовних тем, невід’ємних у контексті становлення дитини. Саме ці письменниці – Оксана Лущевська, Зоряна Живка (Зоя Жук), Валентина Вздульська, Галина Манів, Тетяна Мельник, Надійка Гербіш, Юля Смаль, Гавріела Шапіро, Наталка Малетич та інші – чимало роблять для того, щоб перетворити різдвяну історію на тренд у сучасному українському письменстві для дітей. Вдасться їм це чи ні, сказати наразі годі, тому що багатьом із них ще бракує досвіду роботи в літературі (штука, зрештою, наживна) й уміння наповнювати релігійний зміст змістом художнім, а не підміняти їх одне одним (сподіваюся, що це прийде з досвідом), – але їхні старання вже заслуговують на увагу й підтримку.

Один із найцікавіших їхніх проектів нещодавно реалізувало молоде видавництво, яке так само переживає процес становлення, – «Братське». Це збірка оповідок «Різдвяна чудасія», впорядкована Зоєю Жук та Юлією Березенко. Напрочуд цікавий і, як на мене, вкрай важливий момент: видання підготовлене з ініціативи Київського молодіжного православного братства святих князів-страстотерпців Бориса та Гліба, тоді як його автори, як мені відомо, є вірними різних християнських церков – і православні, й католики, і протестанти. Причому авторам молодшого покоління взагалі не йдеться про те, щоб такі речі бодай означити, тоді як будь-яке зі старших поколінь неодмінно б на цьому наголосило, – якби взагалі зважилося на таких проект. Як на мене, дуже добрий знак!

Тематично майже всі історії «Різдвяної чудасії» присвячені, як це на перший погляд не дивно, тваринам. Звісно, в тому є своя хай і «неканонічна», та все ж напрочуд мила логіка розчулення, звернена до особливостей дитячого сприйняття світу. Зрештою, апокрифічний за своєю природою прийом художнього використання тварини (переважно віслючка або ягнятка) як «переповідача» щемкої історії про народження Спасителя не раз успішно використовувався ще у фольклорі. Тож про художню новизну «Різдвяної історії» Зоряни Живки – тексту, який відкриває книжку, – вести мову не випадає. Тут Священну Історію дитині «переповідають» ослик, на якому Марія разом із Йосипом їхала до Вифлеєма; овечка, що паслася неподалік від стаєнки, в якій народився Ісус; а також верблюд, на якому приїхав один із трьох мудреців, щоб привітати новонародженого Спасителя. Властиво, на дитину такий текст, за задумом, має справити неабияке враження самим фактом того, що тварини цілком по-людському сприймають Добру Звістку, – це очевидно виказує, якою важливою для всього розмаїтого світу є ця Звістка.

Відтак постає каверзне, однак цілком слушне питання: чи маємо ми в цьому тексті (як і в багатьох інших схожих текстах) справу з роботою письменника, себто з художньою літературою, – а чи це текст дещо іншої, дидактичної природи, себто робота педагога чи проповідника? На жаль, за всього бажання, ознак красного письменства я бачу тут украй небагато, натомість усі ознаки дидактичного тексту присутні зримо й вагомо. Прошу зрозуміти мене правильно: я не стверджую, що дидактичні тексти не потрібні, – навпаки, маємо брак якісного письма такого типу, тож ця книжка почасти заповнює лакуну. Однак мене це насправді мало тішить! Бо я знаю, що Зоряна Живка вміє писати й інакше. Навіть мені – людині, яка нібито ж не одного «собаку з’їла» на тому, як робиться книжка, і яку вкрай непросто аж так розчулити, – сльози на очі наверталися, коли я читав її повість «Передріздвяні клопоти в Небесній Канцелярії», де блискуче виведено хоч і цілком фентезійний, зате напрочуд «живий» і оригінальний образ такого собі «янгола-невдахи»… Формально там так само переповідався сюжет Священної Історії про народження Спасителя, – та оскільки працював не дидактик, а письменник, у тому тексті не було нічого нарочитого, ба навіть передбачуваного для тих маленьких читачів, яким біблійний сюжет народження Спасителя вже відомий…

Звісно, домогтися ефекту «невідомості», новизни загальновідомого сюжету вкрай непросто, це вдається лише поодиноким майстрам у поодиноких текстах, які відтак мають усі шанси стати класичними. Однак тяжіти до цього, прагнути його – невід’ємна ознака художньої літератури. Слід завважити, що автори збірника «Різдвяна чудасія» переважно свідомі цього і намагаються знайти власні, художньо індивідуальні «враженнєві ходи», опрацьовуючи усталені сюжети. Так, Оксана Лущевська (оповідання «Рукавички») доволі симпатично використовує відому народну казку про рукавичку для того, щоб урешті напередодні Різдва поселити в ній «власного» хом’ячка, – хоча саме Різдво тут прописане цілком принагідно. Натомість у Надійки Гербіш (казкова замальовка «Помаранчевий подарунок») різдвяний дискурс прописаний на рівні запаху, а самим сюжетом є «запах кольору» – такий собі приємно несподіваний ракурс «відкриття очевидного» для дитини. Тим часом Валентина Вздульська (казка «Капосне Різдво») небезуспішно намагається досягнути ефекту новизни за рахунок сюжетної динаміки – прийом не раз випробуваний, але все ще дієвий. Натомість набагато менш дієвим (у художньому сенсі, звісно) бачиться прийом казкового перенесення героя в сні у те місце, в яке він дуже хотів потрапити, але не зміг, бо захворів (оповідання «Подарунок від Ісуса» Наталки Малетич), – утім, ефекту новизни авторці місцями вдається досягати мовними засобами. А ще можна спробувати увести в сюжет нетипового персонажа – як це робить Юля Смаль (казка «Різдво для Сонечка), улаштовуючи свято для комашки…

Так що молодих письменниць варто похвалити вже бодай за старання і добрі наміри – книжка в них вийшла хоч, може, й не такою художньо ефектною, як хотілося б «за великим рахунком», але без сумніву світлою і веселою. Принаймні маленькому читачеві вона аж ніяк не нашкодить, навпаки – прихилить його до вічних істин і бодай трішечки привідкриє Диво. Разом із тим я хотів би побажати молодим письменницям не «боятися» повніше виявляти власну творчу індивідуальність і якомога менше втрапляти в дидактичні «пастки». бо, зрештою, вони мають чудову мету: щоб українська різдвяна традиція не мислилася без доброї української різдвяної книжки.

Іван Андрусяк

УНІАН в Google News