«Розлите філософування» Василя Кожелянка

Василь Кожелянко якось несподівано зважився накласти оцю по-східному розмірену і по-людськи напрочуд щемку  концепцію на стародавню вкраїнську-таки мудрість «життя прожити – не поле перейти»,.. Рецензія

Рецензія

(Василь Кожелянко. Третє поле. Роман. – Вінниця: Теза, 2006)

Василь Кожеляко

Не інакше як у буддизмі слід шукати коренів ідеї про те, що людина протягом свого життя ніби проживає трійко життів – перше те, що дається нам від народження, витримане в рамцях вироблених попередниками традицій, іншими словами, життя-становлення, життя-навчання; друге те, яке людина обирає собі сама, намагаючись трансформувати світ згідно з власними уявленнями, сиріч життя-боротьба; і нарешті третє те, яке обирає людину саме, на перший погляд, геть нелогічно й позавідносно до будь-чого, але насправді з глибинним, істинним смислом, себто, життя-як-воно-є.

Василь Кожелянко якось несподівано зважився накласти оцю по-східному розмірену і по-людськи напрочуд щемку (житейську, як кажуть старі люди) концепцію на стародавню вкраїнську-таки мудрість «життя прожити – не поле перейти», а відтак, провівши свого героя через трійко піль, застановився на леґендарному Трипіллі, яке було чи не було «колискою української цивілізації», не мені, дилетантові в історії, судити, – але щось таки було, бо навіть якщо ті люди (здається мені «на хлопський розум») і не були праукраїнцями, та все ж таки жили на цій землі, а отже, просто не могли не залишити на ній свого бодай мітопоетичного сліду.

Прикметно, що ця концепція дуже красиво (хвацько, сказати б!) накладається й на творчу еволюцію самого Василя Кожелянка, який свій шлях у літературу, сиріч своє «перше поле», перейшов поезією – у руслі старих-добрих модерністських традицій західноукраїнського письма; відтак своїми (як у жанровому, так і в фактологічному сенсі) авантюрними романами «змінював світ», сиріч перемодельовував історію за власними уподобаннями; аж нарешті новим романом «Третє поле» вийшов на обшири «розлитого філософування» – нехай і відверто пригодницької, та все ж дуже плавної за настроєм і концептуальної за суттю оповіді про одвічно важливе й органічно людське.

Одним словом, для того, щоб стати повноправним володарем не лише краю людей Бика, а й усіх довколишніх країв, герой «Третього поля» Ран мусить пройти крізь безліч випробувань, створити нову релігію і навіть переступити через себе. Звичайне, здавалося б, «жульвернівське» (за авдиторією) письмо, присмачене цілою низкою красивих батальних ідей, зокрема й фатальною сценою єдиноборства «самців-вожаків», і в міру приперчене епізодами «ритуально-часової» жорстокости. І не був би це, звісно, Кожелянко, якби не розчинив тут добрячу жменю свого ефектно-в’їдливого «запаралеленого» гумору – на кшталт Ранових степових вершників-розбишак як «прототипів» сучасного рекету (бо ж ті не просто наскакують на перше-ліпше селище й обкладають його даниною, а мотивують це тим, що беруть селище під свій захист невідь від кого).

Звичайне, здавалося б, добротне підліткове чтиво, особливо привабне тим, що збудоване на рідному матер’ялі – і тільки. Ба, насправді не все так просто! Пригодницький – лише перший «зріз» тексту, тоді як другий, побутовий, бачиться значно цікавішим, бо схиляє до цілком предметних розмислів про саму природу людського життєіснування. Річ у тім, що писати про часи, про які ми взагалі (бо ж таки взагалі! – глечики і навіть знаменита схема-реконструкція трипільської хати здатні не так прояснити, як ввести в оману там, де йдеться про природу мислення) нічого не знаємо, є неабиякою спокусою – достатньо «олюднити» їх відверто теперішнім мисленням і тішитися згадуваним уже «запаралелюванням». Автор свідомий того, що подібних речей у принципі не уникнути, що його Ран у сенсі батальних ідей де-не-де мислить мало не на рівні середньовіччя, – саме тому автор і намагається «врятуватися» гумором. Такі речі цілком у дусі Кожелянка-провокатора, якого ми знаємо з «Дефіляди в Москві» – тексту, між іншим, хвацького саме через провокативність, але художньо виписаного доволі неоковирно. Тим часом у «Третьому полі» авторові розходиться на власне художньому аспекті як єдино спроможному сотворити текст із «геть відсутнього» матер’ялу, – отож, він усі ці «запаралелювання» (із гумором і без нього) замикає виключно на образові Рана, таким чином свідомо дещо «оголівуднюючи» його. Біс із ним – адже це все той же перший, пригодницький «зріз»; серйозні речі в контексті Рана починаються аж із власне «третім полем», про яке мова буде відтак. Наразі ж головне – витворити адекватне «житейське тло», без якого всі Ранові поступовування будуть не більше ніж попси варті. І Кожелянко творить це «тло» із самоочевидного нібито припущення: селянський уклад життя залишається практично незмінним протягом тисячоліть! Сиріч видозмін із часом зазнає лише матеріальне, але сама людина в одних і тих же природних умовах тримається однієї й тієї ж природности взаємин зі світом і людьми. Сказати, що така ідея всуціль належить Кожелянкові, було б неправдою, – але він volens-nolens витворює умови, за яких іще більшою неправдою була би будь-яка інша ідея, котру хто завгодно забажав би тут «доточити». І ця переконливість настільки чіпка, що на її тлі сприймаються будь-які Ранові дочасні непереконливості – бо вони мають художнє опертя. Саме тут попсовий відпочатково текст «обростає м’язами» живої літератури.

А власне ж Рана для літератури рятує те, чого в романі… немає. Себто, воно, звісно, є – але на рівні здогаду, припущення, читацької співтворчости. Адже сюжетом твору є проходження Раном своїх першого і другого піль, тоді як через третє поле, яке й дало романові назву, він наприкінці тексту тільки вирушає. Ця мандрівка є найцікавішою якраз тому, що Кожелянко її не описує буквально – але вона прочитується крізь увесь текст свого роду «розлитим філософуванням». І у висліді саме вона є найголовнішим, що залишається з читачем після прочитання Кожелянкового роману. А може, і єдиним, що залишається. Зрештою, заради неї й варто було пробігати очима всі оті «діточі пригоди», всю оту «жульвернівщину». Бо що є «третім полем» – це вже кожен читач мусить вирішити для себе сам…

Іван Андрусяк