„Ще не було епохи для поетів, але були поети для епох...”

Ростислав Братунь – це типовий представник вияву бунту одиниць, які протиставляли горіння власної душі системі... Особистісний феномен Р.Братуня у контексті контактів особистості й суспільної формації

Особистісний феномен Ростислава Братуня у контексті контактів особистості й суспільної формації

Академік Андрій Сахаров і поет Ростислав Братунь. Фото з сайту focus.in.ua

На нинішній час, коли ми говоримо про феномен громадянської мужності, громадської активності, особистісного бунту поета-трибуна, поета-лірика, поета-пісняра Ростислава Братуня, то визначаючи філософсько-соціальний тип його естетично-художнього феномену, закцентуємо на отій великій силі супротиву, бунту – проти соціальної системи, у якій довелось жити й творити. Бо епохи, як відомо, не вибирають.

Кожна епоха говорить із будучиною силою вогненного слова, силою духовного і душевного протистояння. І кожна держава, яка більшою чи меншою мірою, знаходить порозуміння із Словом як духовною субстанцією, забезпечує своє тривання у часі. Чим більше порозуміння – тим більше і значніше тривання. Коли ми проаналізуємо досвід існування держав, то побачимо, що найбільшого розквіту зазнавали ті, які вміли плекати культуру. Звідси і постійне намагання залучити інтелектуальні сили інших держав до творення духовного світу нації. Така штучність здатна продовжити тривання, навіть якщо талант на чужому ґрунті приживається непросто.

Величезний культурно-національний здвиг кінця ХІХ – початку ХХ століття став причиною, яка сприяла творенню Української державності у 20-х роках минулого століття. Гарячі промені національного духу, які стали віддзеркаленням державотворення. надзвичайно швидко би створили тло, на якому б постала нова і могутня держава; тому – такий неймовірно страхітливий і жорстокий, садистський бій проти української культури у 20-30 роках – аж до фізичного винищення. Епоха інквізиції у цих паралелях виступає рожевою казкою, де після страти танці і бенкети, де страта більшого чи меншого кола одинаків служила залякуванням. Чорний сатанинський терор ХХ століття чи не найстрахітливіший  за усю пору людства.

Окремими осколками генної пам’яті вибухав бунт одиниць у наступних десятиліттях. Це був вияв протесту у слові, у дії, у думці. Протест, який часто набирав форми мовчання і нарощуванням духовних м’язів. Так на попелиші і руйнації мусило поставати національне духовне життя. Воно трималося на бунті одиниць. Приходили ті, які мусили творити духовну епоху. Звідси – об’єктивна необхідність появи шістдесятництва в українській історії Воно появилося так, як появляється припливна хвиля у морських водах. Припливи і відпливи національного бунту. Але у кожній відпливній хвилі життя несло майбутній приплив як необхідний вияв існування.

Ростислав Братунь – це типовий представник вияву бунту одиниць, які протиставляли горіння власної душі системі.

Ростислав Братунь і батьки Володимира Івасюка

Аби боротися із системою – потрібно „достати свого зросту і сили...” Треба іти вгору, набирати міці. Так говорить древній дух русичів, так говорить вогонь пам`яті, який диктує іноді нам свої неймовірні вчинки, так говорить вічність устами і душами героїв-одинаків.

Епіцентр шістдесятництва був на великій Україні – це було  логічно і закономірно, оскільки Україна була розпанахана державними кордонами і зазнавала різної площини розвитку. Шістдесятництво західних теренів України – це продовження повстанської боротьби і повстанських змагань за волю. Звідси його особливості тривання: від притишеного бунту до гнівного супротиву і до чисто військової тактики та стратегії, коли перемогти потрібно шляхом тривалих маневрів і вичікувань. І нехай оте духовне наростання ішло часто на рівні підсвідомого (чи не Божого?) одкровення, але було продиктоване самою об’єктивною тривалістю суспільного існування, самою необхідністю духовної боротьби, начертаної ще Іваном Франком, коли торжествує „дух, що тіло рве до бою”, коли пульсую віра у силу Духа і час повстання”.

До часу повстання потрібно було готуватися. І все життя, вся діяльність Ростислава Братуня – це було утвердження отієї особливої Франкової позиції: здобувати волю „хоч синам, як не собі”... Боротися із системою-монстром непросто і важко. Це не може бути одноразова атака чи бунтівний протест – це довга і стоїчна облога отієї фортеці, яка нівелювала людську індивідуальність, робила нас „коліщатиками і гвинтиками”, бо знала, що її змести може лише бунт індивідуальностей.

Епоха навіть, бувало, задобрювала отих „коліщаток і гвинтиків”, бо панічно боялася їх волевиявлення. Залякувала, перемелювала, брала під контроль. Ішла довга і мовчазна війна. Оцю епоху бачила своїм прозорливим оком Леся Українка: „Хто кров теряв із ран, а ми із серця... а ми несли кайдани невидимі...”

До тих бунтарів, які мусили нести „кайдани невидимі”, аби вижити і здобути перемогу належав Ростислав Братунь. Палкий юнак – учасник повстанської боротьби, де він був знаний під „псевдо” Руслан; вихований у висококультурній українській родині, він засвоїв високу науку національної боротьби  – науку перемоги. Коріння роду Ростислава Братуня – із національної еліти. Наталя Ужвій, його тітка, як говорять на Волина, була серцем української культури початку ХХ століття. Її артистичний талант базувався на високій національній основі, а мужня громадянська позиція творила духовну культура України.

Чи не вплив  літературної „Руської трійці” підказав Ростиславу Братуню повстанське „псевдо” залишиться назавжди таємницею, бо не залишилося жодних документальних підтверджень; але оте Боже провидіння, коли йому судилось продовжити боротьбу силою Духа – силою Слова. А Слово живе у літературному творі.

Муза Ростислава Братуня заявила про себе високою ліричністю, емоційними спалахами і метафоричними обрамленнями. Розстріляне Відродження говорило в цьому поколінню класичною виваженістю строфи й віртуозною мелодійністю крицевого настрою. Світанок – один із найулюбленіших образів Ростислава Братуня. Неначе серцем закликаючи той день, коли настане „розвидняющийся день”... Того дня чекати було непросто. Як відомо, ніч перед світанком найчорніша. І тоді іноді здається, що вона – назавжди, що вона – страшна невідворотність. І зринають Олесеві „Айстри”, які не дочекалися світанку – оця філософія життя в кольористичному малюнку про життя природи. Вміти наближувати світанок – це вияв гордих бунтарів, яким долею суджено бачити вище і далі. Волинські росяні світанки, де роса така важка, що іноді нагадує перестиглі вишневі грона; несподівані троянди (улюблені, мені здається, квіти Ростислава Братуня), які плачуть і трояндно сміються пелюстками: конвалеві бунти, що примандрували із волинських гаїв пахнуть щирістю і любов’ю.

Поетичний бунт Ростислава Братуня – щирий і мінорний, як лагідна волинська земля, яка навіть у своїй назві зберегла „волю”. „Та як таки, щоб воля та пропала – це так колись і вітер пропаде”,– говорить устами Мавки Леся Українка у „Лісовій пісні”. Поклик волі як найдорожче благо живе у поетичній палітрі творів Ростислава Братуня. І образ конвалевого бунту – це внутрішнє бажання реалізації наростаючого народного протесту проти духовного поневолення і передчуття його. „Слово, коли ти живе, статися тілом пора” – наша доля (як окремої індивідуальності, так і окремої суспільної формації) вичакловується словом. Яке слово – така і народна доля. І не дай Бог відректися від нього – це духовна катастрофа, яка страшніша від усіх екологічних лих разом узятих.

А хіба наші екологічні лиха – не результат відсутності духовної роботи суспільства. Отієї нав`язливої теорії – „після нас, хоч потоп”... Ота бравурність прослідковується навіть у деяких сучасних літературних віяннях, які навіть можуть подобатися, бо ж i вседовзовленість, анархія (не має нічого спільного із демократією!). Що ж – боротьба триває. Наш Майдан – у сфері Духа. Пригадується пісенне, Коротичеві – „Переведи мене через майдан...” І так рефреном, як магія-заклинання...

Через який Майдан нам усім перейти? І які випробування перенести? І як їх розпізнати? І як не піддатися лихим намовлянням? І як Духа у собі „не втеряти”? А все – дуже просто. Перед пам`яттю тих, хто стояв на сторожі Слова, хто ішов і страждав. і писав, і був. І був гнаний, і переслідуваний... Системою... Вона ж не прощає тим, хто говорить своїм голосом. Вона приручає, придивляється, вичікує, прикупляє... Тих, хто не піддався, знищує... Та не може знищити тих, хто подолав страх, хто пішов до кінця, хто залишився переможцем. „Смертію смерть поправ...”

Багато запитань у смерті Ростислава Братуня. Чому був відрізаний телефон, коли йому стало погано? Чому так довго не їхала „Швидка”? Чому зникли ампули після приїзду  „Швидкої”? З міцним організмом, який був закроєний ще на багато десятиліть – бо ж литовські лікарі, які робили йому операцію, константували буквально перед смертю Ростислава Братуня його добрий фізичний стан... І останні слова письменника-трибуна, як слова віщого одкровення, що його знищили... Душа його уже  говорила з Богом і все ще посилала духовні імпульси. Руїни старої системи боялися тих людей, які подолали страх – і знищували їх фізично. Вони продовжували протистояти навіть пам’яті  – свідомо (чи таки несвідомо?) замовчуючи, затираючи... Система продовжувала боротися уже з пам`яттю.

...Плакало літо жертовним голосом жоржин них голосів,  де відкритість і чарівливість звуку у віршованих текстах Ростислава Братуня дозволило видобути особливу мелодію Івасюкової пісні. І піднесло на своїх крилах плеяду молодих виконавців: Назарій Яремчук, Ігор Кушплер, Мар’ян Шуневич, Василь Зінкевич...  Мелодія уже жила у текстах поета, її треба була лишень відчитати. Так із калинової чи вербової гілки прокльовується сопілчаний голос для прийдешності.

Так прямує до свого оновленого світу „Зачарований трамвай” – геніальне переплетення тривання людської індивідуальності і лету історії, переплетення часу. Віртуозність дійства, де так багато важить людська індивідуальність, де людський вчинок так багато значить і  може повернути хід нашої історії на добро. Так багато важить людська позиція, коли вона керується найвищим у світі правом – правом любові і правом робити добро. Де вчинок однієї людини, яка задекларувала свою сміливу і мужню, і людяну позицію, може повернути хід історії на добро.

Літературна спадщина Ростислава Братуня до нас повертається: ми осмислюємо його творчість. Це потрібно, насамперед, нам.  Розгойданий дзвін його слова живе пристрасним закликом чути один одного, чути себе і чути час, аби бути, аби жити, аби бути... бути щасливим. Нація говорить до будучини голосом одкровень Слова.

Марія Якубовська (Маткобожик), голова Львівської організації Національної спілки письменників України, доцент кафедри українознавства Української академії друкарства