Письменниця Лора Воргіна: Я заради меркантильних інтересів не зраджую своє «я»
Письменниця Лора Воргіна: Я заради меркантильних інтересів не зраджую своє «я»

Письменниця Лора Воргіна: Я заради меркантильних інтересів не зраджую своє «я»

08:32, 23.01.2008
9 хв.

Я ніколи не переконую у своїй щирості… Яким би насиченим не видався день – вночі я завжди пишу… Я не соромлюся  подруги в скромнішій, ніж інші, сукні…  Інтерв’ю

Лора Воргіна (Людмила Пятигіна) народилася у м. Сєвєроморську Мурманської області у сім’ї військовослужбовця. Закінчила Київський державний університет ім. Т.Шевченка, факультет кібернетики. Фах – математик-економіст. Працювала програмістом в Інституті кібернетики, викладачем у Київському торговельно-економічному інституті. Кандидат економічних наук. З 1990 року – генеральний директор ТОВ «Комерційний інформаційно-рекламний центр «СЕНС». Захоплюється мистецтвом, пише прозу. Автор роману «Белым по черному».

На літературному небосхилі України Ви нещодавно заявили про себе ретроспективним романом «Белым по черному». Складається враження, що 25 років, описаних на 600 сторінках твору, Ви з неабиякою увагою спостерігали за життям…

Відео дня
О, для мене це наче комплімент! Відверто кажучи, я спостерігала за життям дещо більше… Ви слушно говорите про споглядання, проте не всі мої спостереження увійшли в роман – щось я залишила на майбутнє.

Сподіваюся, ще випаде нагода поділитися з читачами яскравими подіями, які пройшли крізь мене, і які я прагну перенести зі своєї свідомості на папір. Мені б тільки дали час. Є багато невимовленого… Зате тепер я інакше ставлюся до пробок на київських вулицях — стояти вже не нудно, бо з’являється хвилька поміркувати над новим сюжетом. Знаєте, колись я подумала, що таким чином пробиваю собі дорогу і в прямому, і в переносному значенні. І обидві ці справи непрості.

Чи пишете короткі жанри – новели, оповідання? Адже інколи так хочеться зробити емоційний зліпок події, ситуації…

Даруйте за жарт, але інколи подій так багато, що ніякими зліпками не відбудешся… Мабуть, ви маєте рацію – справжні літератори, маю на увазі письменників зі стажем, швидше за, все так і чинять. Та в мене трішки інакше...

Короткі жанри в моєму житті, насамперед пов’язані з науковими працями, методичними рекомендаціями для студентів, а згодом – з інструкціями і виробничими наказами. Така от сувора проза, але вона дала моєму перу твердість, конкретність. Як то кажуть, на цьому я набила руку.

Утім, щиро кажучи, люблю писати й листи, й вітальні листівки, а ще – пости на форумах (там так жваво обговорюють цікаві теми). Звісно, відправляю багато електронних листів: враження й побажання – друзям, своє бачення ситуації – партнерам по бізнесу, замітки – підлеглим. Тут у мене досвід беззаперечний.

Сама назва – «Белым по черному» звучить оптимістично, це можна зрозуміти як «добро перемагає зло». Проте у передмові від автора виразно лунає думка, що зараз у людських стосунках панує доволі смутна доба. Одна коротка цитата для ілюстрації: Ви висловлюєте сподівання, що «люди зможуть любити одне одного, не думаючи про вигоду. А ненависть і злоба ніколи не зростуть на ґрунті добра і прихильності».

Я лише побіжно нагадую прості, віковічні істини. Передбачаю, що читач відразу згодиться зі мною. Адже часом люди забувають – не виплекавши важливих життєвих принципів, серед яких насамперед чесніть стосовно самого себе, не досягнеш взаєморозуміння з навколишнім світом. Адже так легко бути самим собою, що відразу однозначно позитивно сприймається світом. І немає потреби заради меркантильних інтересів зраджувати своє «я», переконувати малознайому, але вкрай потрібну людину у щирості своєї дружби, чи соромитися подруги в скромнішій, ніж інші, сукні. Не будеш тоді ховати очі від друга, котрий не потрапив до списку запрошених в ресторан через свій низький соціальний статус, у той же час усаджувати поруч із собою за столом живу ілюстрацію принципу «скажи, хто твій друг…»

Це шито білими нитками й прозоро для розуміння. Та крім усього, нечуйність і нещирість вбиває чисті стосунки на пні, викорінює віру в справжню дружбу чи навіть кохання… Ось проти цього моя душа й повстає.

Кожен читач Вашої книги обов’язково запитав би, скільки Ви взяли від себе, створюючи образ Ольги. Отже, наскільки головна героїня «Ваша»?

Фантастика! Не вперше я чую подібне запитання… Навіть подруга цікавилася: «Тільки навіщо ти собі ноги відрізала?»

Ні, образ Ольги змальований з іншої людини. Хоча б тому, що вона належить іншому поколінню, ніж я…

Я знала безногу жінку, дуже сильної натури. І мені імпонують жінки, здатні на серйозні вчинки. Ольга в моєму романі – особистість неабияка, потужна, зароджена на власній хворобливій вразливості, що межує з безглуздям. Задатки молодості на ґрунті інвалідності переросли в надзвичайно сильне бажання жити як всі навколишні, що вилилося у чудові здібності організаційно забезпечити своє життя безпомилково, але… вже після незворотної помилки.

Безумовно, у мене глибока повага до цієї героїні. І знаєте, я вдячна, що ви асоціюєте мене з нею. Мабуть, дещо спільне в нас із нею все-таки є – цілеспрямованість і бажання жити.

Так, у цьому ми схожі. А можлива схожість в іншому – то дрібниці…

Напівжартома говорять, що письменник – це той, хто пише, а не той, хто читає. Та все-таки – яка книга, прочитана останнім часом, найбільше Вам запам’яталася?

Я не знала, що так говорять. Дякую, Ви мене заспокоїли. Я помічаю, що раніше читала набагато більше.

У відпустці, яка щойно минула, я читала «чергового» Реверте… Із його улюблених романів, який залишив слід надовго – «Фламандська дошка». Зараз читаю «Баталіста». Тут, куди не глянь – все безпомилково захоплююче. Улюблений серед класиків – Булгаков, завжди актуальний Гоголь. Люблю Акуніна – всього, Мариніну – зараз я в томливому очікуванні чогось нового. Зюскінда з «Парфумером» із пам’яті не вивести. Робскі – одноманітна, Пелевін – геніальний. Устинова, Донцова, Полякова – не вистачає часу охопити все жіноче, та намагаюся бути в курсі, бо все цікаво. Загалом я у цьому сенсі тривіальна – що де доброго мовили, я відразу ж біжу, купую і читаю. У мене читає вся сім’я, друзі також літературно просунуті, так що розібратися можна. Адже зараз скільки видають…

Ех, раніше нам би скільки книг! Зараз частенько обмінюємося інформацією: що, як, чи варто читати. Ось так і живемо. Читаємо лише те, що сподобалось людям, котрих ми поважаємо. Теж непоганий метод відбору. Читаємо один одного в колі знайомих, які пишуть – і такий варіант.

Ритм сучасного бізнесу стрімкий, а Ви – успішний керівник великого колективу, Ваша газета «РІО» має мільйонний наклад. Де берете сили на письменницьку працю? Допомога і підтримка сім’ї, спорту, хобі?

Болюче запитання. Я нічого не встигаю. Нічого! Я хочу, я можу – це все слова, коли живеш реальним життям. По суті, доводиться припиняти одне, вклинювати інше. Метаєшся між бізнесом (без справжнього захоплення ним нічого не вийде) та іншими інтересами. Мені хочеться в’язати, вирощувати квіти, доглядати собак, а ще одна пристрасть – птахи. Та й акваріумами я хворію… Хочеться грати в теніс і гольф, займатися дайвінгом, танцювати, мандрувати. Скільки всього цікавого… Особливе моє задоволення – покер. А ще, мабуть, могла б стати дизайнером інтер’єрів – багато будую і від того маю задоволення. Люблю кіно, театр. Подобається співати. Продовжувати? Палко люблю фотографувати – у мене величезний архів! А ще – лазити по Інтернету. А на це все потрібно прірву часу.

Та за будь-яких умов люблю спілкуватися з людьми, слухати їхні історії. Люблю допомагати тим, хто цього потребує, хто допускає до своїх проблем.

Тобто, мені цікаве все, що цікаве – а при цьому враження наповнюють мозок, який вночі вихлюпує свої фантазії. Яким би насиченим не видався день – вночі я завжди пишу. Хоч трішки.

Ви запитували про сім’ю? Це для мене все. Якби їх не було, то не було б усіх хобі, не мала б я такого інтересу до всього навколишнього. Ми все робимо разом. Коли я стала писати роман, розмножила двадцять сторінок і роздала всім членам сім’ї – батькам, брату і його сім’ї, чоловіку, синам… «Пиши далі», – сказали вони. І ось я перед Вами. Не схвалили б – нічого б не було. Це точно.

Віковічна таємниця людської душі хвилює всіх митців. У кожного своє бачення, але, як гадаєте, чи здатна сучасна література підняти завісу? Іншими словами, письменник у наш час мусить бути психологом, інколи заглибленим у себе, не дуже цікавим для читача, чи просто більш-менш майстерно відтворювати дійсність?

Я не знаю загальної формули, це в кого як. Слід просто жити зацікавлено. Навіщо ховатися зі своїми думками?! І кому це цікаво, коли людина сама в собі?! Ходиш, дивишся, вникаєш, змальовуєш – це все так природно. Відвертість у стосунках, простота в поглядах, невимушеність у поведінці, людяність у спілкуванні, – тут головне, щоб без обману, без надимання щік, пробачте…

І писати треба чесно про те, що ти почуваєш, що переживаєш. Покопатися в причинно-наслідкових зв’язках подій я люблю. Аналіз минулого дає розуміння можливостей майбутнього. Я люблю підстелити соломку, якщо можна… Навіть коли й не впаду, то про всяк випадок. І щоб усе завчасно, все продумано.

Пораду можна? Кохати, дружити, працювати, відпочивати – все робити із щирим серцем, із настроєм, із натхненням. Ось тоді маса хмурих запитань відійдуть на задній план.

Розмовляв Сергій Соловйов

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся