Дмитро Стус: Хочу забезпечити своїм дітям належні умови існування, чого ніколи не забезпечував мені мій батько

Дмитро Стус: Хочу забезпечити своїм дітям належні умови існування, чого ніколи не забезпечував мені мій батько

Ми не можемо малювати всіх росіян однією фарбою і казати, що всі повинні сприйматися так, як Путін чи Газпром... Вважаю присвоєння Героя Василеві Стусові недоцільним... Інтерв’ю

Син Василя Стуса, письменник, автор автобіографічної книжки «Василь Стус – життя як творчість», головний редактор часопису «Київська Русь», член Асоціації українських письменників, журналіст, літературознавець, Дмитро Стус відповів на запитання УНІАН.

Пане Дмитре, Ви написали біографію свого батька Василя Стуса «Василь Стус – життя як творчість», а потім зізналися, що писали з невеликою охотою, грубо кажучи, не хотіли писати взагалі. Чому?

Знаєте, усе змінюється, і на різних етапах були різні причини. На етапі, коли писав, не дуже уявляв, про які речі в сучасних реаліях – психологічні, суспільні, політичні, – варто і можна говорити так, щоб бути почутим. У нашому суспільстві всі всіх люблять судити, і тому потрібно для кожної людини, у якої тут залишилися діти, рідні, знайти їхню правду і мотивацію.

Мені це тоді здавалося складним… Щось мені вдалося вирішити, щось ні, але головне – це все-таки було формування особистості.

На мою думку, завдання, які я перед собою ставив, значною мірою вдалося виконати.

Можна назвати біографію вдалою, адже краще, що вийшла, ніж би не вийшла взагалі.

Чула, що драмтеатр Лесі Українки повезе виставу про Вашого батька до Москви. А як зараз Василь Стус сприймається росіянами?

Росіянами сприймається все по-різному…

Я думаю, якщо запитати, як сприймається українцями Росія, –ми змушені будемо сказати, що дуже по-різному. Так само ми не можемо малювати всіх росіян однією фарбою і казати, що всі повинні сприйматися так, як Путін, Газпром чи ще хтось.

Я ось уже два роки їжджу на семінари головних редакторів у Москву – там збираються редактори з Росії та інших країн СНД, – і бачу, що інтерес до України величезний… Людей цікавить, яким чином ми перетворилися, можливо, не на найблагополучнішу і забезпечену країну, але, безперечно, в країну, де простір людської свободи найширший.

Просто Україна, м’яко кажучи, мало що повідомляє про себе, окрім конфліктів у політиці, якихось заяв, які потім не виконуються.

Але інтерес до України є, відповідно, є інтерес до Василя Стуса… У силу різних причин ім’я мого батька достатньо відоме і на Кавказі, і в Прибалтиці, і в Москві. Воно є знаковим для російського “Меморіалу”, проте не можна казати, що воно є знаковим для російських письменників, бо Василь Стус не перекладений або мало перекладений, масових накладів його книжок там не буває.

Ми практично не маємо перекладачів з української на інші мови, у тому числі й на російську.

Сьогодні в Москві є лише кілька перекладачів, які можуть якісно перекласти, але якщо вони беруться за роботу, то одразу ж постає запитання – хто їм платить, чиї інтереси вони захищають…

Якщо держава хоче, аби про неї було відомо якомога більше, то культура – це і є той універсальний засіб... Поки що ставлення до нас – це жінки, яких вивозять, заробітчани...

Так, багато людей, та ж Оксана Забужко, деякі актори, спортсмени, на своєму рівні щось намагаються зробити для престижу України, але це крапля в морі, яка мало на що впливає.

Мені здається, що кожен з нас на своєму рівні щось робить, несе якусь інформацію якимось вузьким колам. Гадаю, таких людей насправді сотні, але ми не можемо замінити собою системну роботу держави.

Брак цієї системи – це те, про що багато говориться в різних формулюваннях – більш-менш коректних…

Як Ви гадаєте, що сказав би Ваш батько про сучасну Україну?

Бачите, я не можу залізти в його голову... Але я думаю, що ми підійшли до того етапу, коли потрібно розділяти кілька важливих речей.

І перша річ – 25 січня у нас буде прес-конференція в УНІАН на цю тему – чому перенесли ювілейний вечір Василя Стуса на кінець року. Якраз учора ми порозумілися на цю тему з міністром культури, бо зараз проведення цього вечора неможливе з низки причин.

Тут ми маємо повернутися до історії тих людей, яких називають дисидентами…

Зараз є таке хибне, з моєї точки зору, кліше: начебто всі дисиденти – це борці за державну незалежність України. Насправді, коли ми говоримо про 60–70 роки, то таку ціль перед собою ставив, скажімо, Левко Лук’яненко, Зеновій Краківський, можливо, В’ячеслав Чорновіл. Якщо говорити про Василя Стуса, Івана Світличного і взагалі про більшу частину дисидентів, то вони порушували проблему збереження і розвитку української культури.

І ця проблема значно глобальніша... І от сьогодні, коли державна незалежність є, то культура за багатьма параметрами, якщо говорити про музичні школи, бібліотеки, книжки, – перебуває, як це не прикро, у гіршій ситуації, ніж за радянської влади.

Тому коли ми розмовляли з міністром культури, я поставив питання про неможливість проведення ювілейного вечора, про суперечність духу цього вечора в країні, де нема його книжок і їх не можна купити в книгарнях. У країні, де актуальні ті самі проблеми, які він порушував. Наші села, райцентри не мають книгарень… Люди не можуть купити книжку Стуса, вони дістають журнали 90-х років і з них вивчають його творчість.

Я сказав міністрові: давайте спочатку системно подивитися на проблему, видамо хоча б якісь книжки і в кінці року проведемо вечір, на якому підіб’ємо підсумки – що зроблено, що не зроблено.

Мені здалося, що нинішній міністр культури таку постановку питання сприймає і може щось зробити.

Сьогодні потрібно говорити не тільки про Стуса, а й про українську класику. Навіть ювілей Франка показав, що в нас не можуть адекватно його видати – святкуючи той ювілей на державному рівні й говорячи високі слова.

То з приходом нового міністра культури Василя Вовкуна можна сподіватися на якісь зрушення в українській культурі?

Бачите, говорити про зрушення в українській культурі – це, очевидно, дуже сміливо і дуже неправильно… У мене склалося враження, що нинішній міністр культури є одним з перших, хто готовий говорити не про одноразові культурні акції. Бо держава не повинна поводити одноразові культурні акції... Це я можу поїхати в якесь село і провести якусь акцію.

Він розуміє, що держава має створювати культурні механізми… А не тільки використати, освоїти кошти й поставити галочку...

Стус – це тільки один з прикладів… А ще є кіно, театри, мистецтво… Коли я говорю про культуру, то мене більше цікавлять бібліотеки, музичні школи і саме рівень районів і сіл, де люди відірвані від доступу до якихось культурних надбань.

За радянських часів саме в райцентрах найбільше продавалося української літератури. Класика совіцька продавалася у великих містах – Харкові, Києві, Донецьку, а українська – саме в райцентрах. А сьогодні навпаки – 80–90 відсотків української літератури продається в Києві… При цьому порушують громадянські права на доступ до своєї культури.

Коли Вашому батькові хотіли присвоїти звання Героя України посмертно, то Ви були проти. Чому?

Це все вкладається у те, що я вам сказав. Я гадаю, що державні нагороди потрібно давати живим людям. Якщо хочуть увічнити пам`ять людини, яка померла, то можна зробити музей, можна зробити його твори доступнішими, аби зберегти про нього пам`ять.

Я дуже боюся державних нагород, бо психологія наших чиновників така – дали героя – виявили свою шану... Але це не вирішує головних проблем, це лише красивий жест, за яким нічого не стоїть.

Тому я вважав і вважаю присвоєння Героя Василеві Стусові недоцільним. Це моя така позиція як громадянина, що живе в цій державі, тим більше що він мій батько і я чимало зробив для того, аби він у цій країні був відомий.

Знаю, що Ви належите до Асоціації українських письменників. А чому Ви не вступали в Національну спілку письменників України?

(Сміється. – Авт.). Знаєте, це питання, як кажуть, не в брову, а в око... Річ у тому, що Національна спілка за радянських часів давала щось письменникам – якісь можливості, привілеї… Я не бачив мотивації для себе ставати членом, щоб мати лише посвідчення.

Натомість мої друзі, з якими в мене добрі, приятельські стосунки, створили асоціацію і сказали: «Дмитре, хочемо тебе запросити, бо нам потрібні нормальні люди». Я погодився, сказав: «Добре, мені у вашій компанії подобається».

Я не мав потреби стати членом спілки, приходити на їхні співбесіди, говорити про щось.

А що Ви можете взагалі сказати про діяльність спілки? Я чула багато висловлювань щодо неї, і кажуть, що її потрібно реформувати…

Знаєте, років 7–8 тому хотіли реформувати мережу українського книгопоширення: склади, крамниці, – казали, що хочуть закрити совіцьку. А натомість нічого не створили…

Так, я теж думаю, що Спілка письменників не виконує своїх основних завдань, бо вона має захищати авторські права, видавати часописи. Якісь книжки спілчани видають, але дуже мізерними накладним, і їх ніхто не бачить. Тобто діловими питаннями спілка не займається.

Спілка – це частина бюрократичного механізму, яка орієнтується насамперед на публічні заяви і на освоєння коштів з держбюджету.

Я вважаю, що потрібно виділяти кошти на таких уже популярних письменників, як Оксана Забужко, Марія Матіос, яких теж не всюди можна купити.

Є ще одни складник – підтримка української класики. Це не пряма підтримка всієї іншої української літератури. Бо якщо люди звикли читати те, з чого вони виростали, то сучасні письменники потрапляють у якийсь контекст, до речі, який поки що вони самі собі творять.

Та ж сама спілка мала б опікуватися літературними журналами… Не якісь альманахи і напівсамвидави, а мають існувати державні журнали – такі, як, наприклад, «Київська Русь». Це має бути те місце, у якому можуть разом бути Олійник, Забужко і молоді. А вони поки що через брак державної програми і механізмів відомі тільки в межах широких тусовок. І щоб вирватися з цієї тусовки, людина повинна сама придумати собі міф, піти на скандал, потрапити на шпальти якихось бульварних видань, аби про неї почули, і після цього в крамниці підійшли і взяли до рук книжку. Звісно, якщо вона там буде. Ви ж не підете в книгарню якогось там Макогоненка шукати, правда?

А в нас немає навіть крамниць, у які можна прийти й подивитися... Тобто ми відстали в плані наших культурних механізмів від тої ж Росії на кілька прірв. І в цьому наша величезна провінційність, яку ми сьогодні маємо.

У Вашому близькому оточенні, тобто Ваші друзі, кажуть, що Ви зовсім не пішли шляхом свого батька. Ви вирішили бути хитрішим, і взагалі Ви є меркантильною людиною. У Вас невідомо звідки з’являються і зажди є багато грошей, і навіть недавно за Києвом Ви купили будинок…

Чесно кажучи, у мене за Києвом будинку немає, є лише пів розваленого будинку напроти кладовища. Я такий і шукав, коли купляв, щоб дешевше було.

Кожна людина, яка чогось хоче досягнути в житті, повинна йти своїми стопами… Шляхом Василя Стуса пройти а) не кожен може, б) я думаю, що в суспільстві, яке складатиметься з одних Стусів, жити буде неможливо і некомфортно. Це максимальні вимоги до себе і до інших. Більшість людей не зможе відповідати цим вимогам навіть упродовж одного дня.

Я обирав для себе свій шлях – шлях популяризації Василя Стуса… Можливо, комусь здається, що це приносило якісь дивіденди?! Але я багато чим займався, щоб заробити собі на життя.

У мене немає машини… Я вважаю, чим би я не займався, я мав забезпечити своїм дітям належні умови існування, чого ніколи не забезпечував мені мій батько.

Я чесно кажу, не дуже уявляю, що я ще можу сказати...

Розмовляла Оксана Климончук

 

Якщо ви знайшли помилку, видiлiть її мишкою та натисніть Ctrl+Enter