Чому в Британії головні університети, а в Україні – міністри?

У той час як українські університети забезпечують масовий “одобрямс” реформ від пана Табачника, викладачі Оксфорда вимагають відставки британського профільного міністра…

У той час як українські університети забезпечують масовий “одобрямс” реформ від пана Табачника, викладачі Оксфорда вимагають відставки британського профільного міністра…

Минулого тижня Оксфордський університет оголосив вотум недовіри політиці міністерства вищої освіти під керівництвом Девіда Вілетса. Це стало першою відповіддю академічного середовища на урядові реформи вищої освіти.

Викладачі проти міністра

Рішення було прийнято 283 голосами проти 5 на зборах конгрегації – університетського законодавчого органу, до якого входять перш за все викладачі та дослідники, а не представники адміністрації. Згідно з прийнятою резолюцією, виконавчий орган повинен передати урядові послання про те, що “Оксфордський університет не має довіри до політики міністра вищої освіти”. Серед тих, хто висловив недовіру панові Вілетсу, був також його колишній викладач економіки, професор Пітер Оппенхаймер, що завдало додаткового символічного удару по міністрові.

Показово, що саме викладачі взяли на себе відповідальність висловитись щодо урядової політики, і це суттєво відрізняє британську ситуацію від української. В обговоренні реформ  вищої школи в Україні висловлюються переважно тільки ректори, котрі претендують на представлення всього університетського корпусу, проте фіктивність публічних обговорень в українських університетах вже давно ні для кого не є таємницею.

Цікаво, що подібний вотум недовіри міністрові від університету є для Британії безпрецедентним. І хоча протест викладачів Оксфорду проти  уряду Кемерона став першим, проте уже найближчим часом збори викладачів буде проведено також у Кембриджі, інші університети також готуються висловити свою позицію щодо урядової політики.

Те, що, стало нормою в українській вищій школі, у Британії викликає хвилю протестів

Що ж так обурило викладачів провідного університету світу? Головна їхня претензія до свого уряду: різко скоротивши фінансування на оплату праці викладачів, уряд вирішив перекрити цей пункт витрат за рахунок підняття плати на навчання для студентів. Одна з викладачок, що виступила на зборах, поважна історик Марґарет МакМілан коротко описала політику британського уряду таким чином: “Менше грошей, більше контролю”, і цей опис дивним чином збігається з політикою українського уряду стосовно вищої освіти. Різниться тільки реакція викладацького середовища: на відміну від своїх британських колег, українські викладачі не сформували єдиної позиції щодо реформ у сфері вищої освіти.

Питання вартості навчання у Великій Британії стало значною політичною подією не лишень для Туманного Альбіону, але й для Європи вцілому: студентські протести проти намірів уряду підняти плату викликало хвилю підтримки серед студентів усього континенту. Цікаво, що поміж інших критикованих ініціатив уряду — можливість запровадження окремих місць для “контрактників”. Те, що, здається, вже стало нормою в українській вищій школі, у Британії викликає шалену хвилю протестів.

Тут варто роз`яснити детальніше систему оплати навчання у Британії: з 1998 року більшість студентів повинні самі оплачувати невелику частину вартості своєї підготовки. Початково  цей максимум не повинен був перевищувати 1000 фунтів. Пізніше, у 2004 році, максимальну плату підняли до 3 тисяч. У грудні 2010 року університетам дозволили брати зі студентів до 9 тис. фунтів. І хоча останнє підняття вартості навчання широко критикувалось, разом з тим, уряд досі не чіпав головного принципу оплати за навчання: держава оплачує більшу частину підготовки студента, а він доплачує решту. Тобто, навіть 9 тисяч фунтів, які студенти платитимуть з наступного року, не є повною вартістю їх навчання і держава зберігає за собою обов`язок брати участь в оплаті освіти тих, хто потрапив до вищих навчальних закладів.

Контрактники: Україна випереджає Велику Британію

Описана вище британська система суттєво відрізняється від української, за якої паралельно існують “бюджетна” та “контрактна” форми навчання, коли ти або повністю вчишся за кошт держави і отримуєш стипендію, або платиш за своє навчання повну вартість. Подібна змішана система є типовою тільки для пострадянських країн, котрі несистемно переймали досвіди інших держав та зуміли створити малофункціональний гібрид європейської безкоштовної та американської платної освіти.

І хоч якою “нормальною” нам здається сьогоднішня система освіти в Україні, необхідно усвідомлювати контекст, в якому проводяться українські освітні реформи, і критично осмислювати вж проведені зміни. Тоді б українські посадовці побачили, що ми біжимо попереду всієї Європи у збільшенні контрактних місць, проте це досягнення — з серії “Премії Дарвіна”, котра присуджується особам, які загинули найбезглуздішим способом. Зважаючи на подальші плани скорочення кількості “бюджетних” місць та зростання “контрактних”, панові Табачнику варто було б винести з досвіду Оксфорда важливий урок: викладачі одного з найпрестижніших вишів світу переконані у тому, що не можна повністю переводити освіту на рейки комерційної доцільності і саме через прийняття таких рішень міністр вищої освіти повинен піти у відставку.

Студенти і викладачі – разом

Серед доповідачів на зборах конгрегації в Оксфордському університеті був також керівник Студентської ради вишу, котрий від імені студентів підтримав висловлювану критику урядових реформ та заявив, що “рух вищої освіти у напрямку ринку виштовхне деяких людей на межу виживання.” Подібно до викладачів, студенти так само наголошували: уряд прагне створити систему вищої освіти, зручну для вузького прошарку забезпечених студентів, коли не здібності, а можливість заплатити за навчання, будуть визначальними при підборі студентів.

В Україні ситуація є відмінною. Перш за все — через відсутність консолідованої студентської позиції щодо пропонованих урядом реформ. У той час як студенти-ідеалісти протестують проти урядового проекту закону “Про вищу освіту” та вимагають розширення доступу до вищої освіти, молоді кар`єристи з Всеукраїнської студентської ради під егідою Міносвіти організовують мітинги на підтримку міністерських ініціатив та їздять по всій країні (цікаво, за чиї гроші?), забезпечуючи “підтримку на місцях”.

Викладачі ж взагалі лишаються осторонь дискусій про реформи у сфері вищої освіти як  мовчазні спостерігачі в університетах, замість бути активними творцями університетської політики.

У Британії головні – університети, а не міністри

Зрештою, реакції академічних спільнот на урядові рішення щодо вищої освіти є логічною частиною університетських культур, сформованих у Британії та в Україні. Якщо в Україні задля збереження місцевої “університетської культури” виші масовано підтримують ініціативи міністра, то у Британії  вірність університетським ідеалам навпаки спонукає викладачів виступати проти політики уряду.

Один з ініціаторів винесення вотуму недовіри міністрові, викладач міжнародних відносин Карма Набулсі так пояснила свою позицію: “Оксфорд першочергово прагне академічної досконалості, захисту академічних дисциплін без огляду на ринкові цінності, та ідеї освіти як цілісної, підтримуваної державою діяльності, котра доступна якнайширшим верствам молодих людей”.

Така риторика дуже сильно відрізняється від українського дискурсу освітніх реформ, в якому навіть політики чи освітні діячі з найкращими намірами невпинно говорять про необхідність перетворень вищої освіти за принципами ринку.

Безперечно, пояснення відмінностей між британською та українською університетською традицією заслуговує на окреме дисертаційне дослідження, проте, здається, висловлювання ініціатора вотуму недовіри Роберта Ґілдеа про становище британського уряду яскраво демонструють відмінність між двома країнами: “Цей уряд [...] насправді слабкий та розділений. Вони слабші, ніж вони думають, а ми – могутніші, ніж самі вважаємо. Зрештою, їм треба ще виграти наступні вибори.” Позиціонуючи університет таким чином, викладачі Оксфорда демонструють розуміння того, що у системі вищої освіти саме університети, а не міністри, є головними.

В українських умовах повний контроль міністерства над життям вишів та відсутність мінімальних форм співпраці між викладачами у відстоюванні своєї позиції в принципі унеможливлює будь-яку критику академічною спільнотою урядових дій. І така ситуація вигідна не лишень для профільного міністерства, але й для самих ректорів, адже жоден з них не готовий до відкритої опозиції чи, принаймні, критичності всередині свого “царства”. Це творить абсолютно іншу, авторитарну модель академічної спільноти, головною метою якої є самовідтворення, і яка не спроможна на критичний та творчий підхід, на відхід від канонів, що тільки і уможливлює нові наукові відкриття та цікаві дослідження.

Тому питання про те, чи буде Табачник наступним міністром, знятим з ініціативи академічної спільноти, залишається риторичним. Так само, як і перспективи наближення української вищої освіти до британської.

Інна Совсун,

Києво-Могилянська Академія, Центр дослідження суспільства

УНІАН в Google News