Берлінське турне Рибачука: “Ми працюємо на майбутнє”

Жоден з наших партнерів не дає як кажуть “ламаного шилінгу” за те, що в грудні Україна отримує ПДЧ. Нульові ставки... Внутрішньополітична ситуація в Україні дає нашим партнерам повне моральне право говорити, що немає навіть кому давати ПДЧ.

Залишившись без владних посад перший в українській історії віце-прем’єр з питань євроінтеграції Олег Рибачук, здається, зовсім не втратив ні свого оптимізму, ні своєї “живості” в намаганні просувати України до Європи та НАТО. Останній рік, виступаючи в ролі незалежного експерта, він, разом з групою українських аналітиків, здійснив вже третю подорож до європейських столиць для просування ідеї надання Україні Плану дій щодо членства (ПДЧ) в Північно-Атлантичному Альянсі.

Берлін – одна з ключових європейських столиць, яка разом з Парижем, є активним противником надання ПДЧ Україні. Ця позиція Німеччини, зокрема, позначилася і на рішенні Бухарестського самміту НАТО весною цього року, коли члени Альянсу заявили про те, що Україна має приєднатися до організації, однак конкретного інструменту задля цього, власне, ПДЧ, - не дали, залишивши питання відкритим.

За один день українським громадським активістам вдалося досить багато: численні зустрічі з депутатами Бундестагу та радниками канцлера Меркель були заплановані одна за одною, а під вечір – ще й участь у публічних дискусіях на тему відносин Європи з Росією за участю представників Німеччини, Польщі та Україні (до речі, ці дискусії, в результаті, стали дискусіями про Україну та її європейські перспективи).

Нинішня поїздка українських експертів проходила не на найкращому фоні: рішення Президента Віктора Ющенка провести дострокові вибори викликає серйозну стурбованість в Європі, бо засвідчило відсутність політичної стабільності у Києві. Звичайно, що це не сприяє позитивному сприйняттю України та бажанню бачити її за “одним столом” в ролі повноцінного партнера. “Якщо ми подивимося на ситуацію в Україні, ми не побачимо там стабільної демократичної ситуації, і це може бути небезпечно для НАТО. Я переконаний, що ми не можемо ставити під сумнів стабільність НАТО, приймаючи таку країну, як Україна, ми спочатку маємо стабілізувати Україну”, - висловив думку багатьох німецьких політиків під час публічних дискусій депутат німецького Бундестагу Маркус Мекель. Частково його підтримав і присутній на слуханнях перший заступник міністра закордонних справ України Володимир Хандогій, якій в розмові з кореспондентом УНІАН заявив про те, що нинішня політична ситуація в Україні “не додає оптимізму” щодо отримання ПДЧ. «Який це матиме вплив на рішення в грудні – важко сказати, я можу відверто сказати, що він не додає, скажімо так. Це може бути зайвим аргументом для тих, хто і без цього не були великими адвокатами надання нам ПДЧ у грудні, а сьогодні вони отримують отакий ще, з їхнього погляду, додатковий аргумент, як політична якась невизначеність, вони можуть говорити про те, що хочуть почекати до нової коаліції і до підтвердження цією коаліцією тих зобов`язань, які Україна взяла на себе раніше. Звичайно, це не додає нам оптимізму», - сказав він.

Валерій Чалий, директор міжнародних програм Центру ім. Разумкова

На відміну від дипломатів експерти не повинні працювати на якійсь конкретний результат у чітко визначені терміни, тому для тих, хто разом з Рибачуком поїхав до Берліну головним залишається продовження постійного діалогу з європейськими партнерами. Саме про це розповідав УНІАН Валерій Чалий, директор міжнародних програм Центру економічних та політичних досліджень ім. Разумкова. “Це важливо не тільки для підтримки євроатлантичної чи європейської інтеграції, а просто для формування позитивного іміджу України”, - сказав він.

Олександр Сушко, директор Інституту Євро-Атлантичного співробітництва.

Для експертів цілком очевидно, що у грудні Україна не отримає ПДЧ в НАТО, і саме в цьому вони ще раз переконалися під час берлінських зустрічей. Як розповів УНІАН директор Інституту Євро-Атлантичного співробітництва Олександр Сушко, однією з головних проблем України на сьогодні з точки зору європейських політиків є часта зміна влади. “Вони дуже схвильовані і незадоволені тим, що фактично ті люди, з якими вони починають діалог в Києві дуже швидко зникають, і чехарда з урядом, з парламентом є такою, що фактично ніхто в Україні на сьогодні не може дати серйозних гарантій щодо незмінності того курсу, якій Україна проводить”, - сказав він, зазначивши, що на сьогодні європейців, і, зокрема, німців, лякає в першу чергу те, що новий уряд чи нова парламентська коаліція після будь-яких нових виборів можуть просто переглянути зовнішньополітичний курс, спроби чого спостерігаються в українському парламенті протягом останніх двох років. “Всі спокійно ставляться до питань конкуренції, що політики поборюють один одного, що вони постійно змагаються між собою в отриманні влади, це нормально. Але питання в тому, що немає єдності навіть з питань якихось фундаментальних речей, які в інших країнах були вирішені”, - висловив переконання експерт.

Ще одна важлива причина, що впливає на позицію європейців – фактор Росії. І остання російсько-грузинська війна тільки додала побоювань європейцям щодо того чи варто ризикувати, приймаючи такі нестабільні, як Україна та Грузія, країни до Альянсу. Не секрет, що стаття 5 угоди НАТО передбачає спільний захист країни-члена, яка була атакована іншою країною – не членом НАТО. Однак, на сьогодні, ніхто в Європі не готовий до війни, навіть “холодної”, з Росією. “З’явився регіональний чинник, за ним просте слово Росія – фактор Росії. Але, те, що ми зрозуміли, це те, що відповіді стосовно нашої успішності все-таки знаходяться в самій Україні. При цьому недооцінювати геополітичну ситуацію, зміни останнього часу, також не варто”, - наголосив Чалий. “Російський фактор – це важливо, однак, якби в Україні все було однозначно вирішено, то питання про ПДЧ було б вирішено найближчим часом, а так ми змушені ще чекати і доводити, що наші наміри є серйозними”, - підтримав його Сушко.

Ще одне питання, яке турбує українських експертів полягає в тому, що на сьогодні країни-члени НАТО фактично повністю змінили своє ставлення до ПДЧ, як такого. Якщо у Вашингтонській угоді від 1991 року План дій щодо членства визнається простим інструментом для допомоги країні, бажаючій приєднати до Альянсу, здійснити необхідні реформи, то сьогодні багато, в першу чергу, європейців, намагаються обставити надання такого Плану додатковими умовами, чого не спостерігалося раніше (східні сусіди України свого часу отримували ПДЧ без будь-яких додаткових вимог, щоправда, і політична ситуація в самих цих країнах, і загальна геополітична ситуація в світі були зовсім іншими).

Прокоментувати результати візиту ми попросили неформального керівника групи експертів Олега Рибачука.

УНІАН: Олеже Борисовичу, це вже не перший ваш візит протягом останнього року до європейських столиць. Однак, цього разу, здається, він проходив на більш складному внутрішньополітичному фоні. Як це вплинуло на результати ваших зустрічей?

О.Р.: Так, дійсно, це вже третій візит в рамках проекту, якій можна назвати “Діалоги з європейськими столицями”. До цього у нас вже був Берлін та Париж, знову плануємо відвідати Париж та Брюссель, а також думаємо про можливість розширення проекту на інші країни Європи, бо наш проект виявився єдиним в Україні реально активним проектом, таким, де відбувається презентація експертної точки зору України за кордоном, і тому він отримав зараз підтримку Міністерства закордонних справ, і напевно буде розширюватися.

Звичайно, на результати візиту впливає внутрішня ситуація в Україні. Скажімо, коли ми вперше приїхали до Берліну, в той самий день надійшов лист за підписом Президента та прем’єра України на підтримку ПДЧ, де вони ще раз підкреслювали, що невипадково поставлений підпис, що Україні мають дати ПДЧ, і що вони, як два політики найвищого рангу, як члени правлячої коаліції зроблять все для того, щоб ПДЧ виконувався, забезпечать необхідні реформи. Таким був фон попередньої поїздки.

Фон цієї поїздки... можливо, ті ж самі люди, але в іншому контексті. Кожна зустріч починалася з питання “Що у вас відбувається з виборами?”, друге питання: “Чи точно вибори будуть?”, бо щось чули про суди (вони ще не чули про скасування Київського окружного суду, якій призупинив дострокові вибори) і також цікавилися прогнозами.

Декілька парламентарів висловили основну проблему, яка полягає в тому, що вони не можуть мати в Україні постійних партнерів. Я починав всі зустрічі з того, що от, ми вже знайомі добре, і один з наших німецьких партнерів так в серцях сказав, що нам би, мовляв, мати б ще таких партнерів в українському парламенті, чи в якійсь іншій гілці влади, щоб була хоч певна стабільність у відносинах.

Відмінна риса цієї поїздки ще й в тому, що жоден з наших партнерів не дає як кажуть “ламаного шилінгу” за те, що в грудні Україна отримує ПДЧ. Нульові ставки. Деякі говорили про те, що і на весну можна не розраховувати. Внутрішньополітична ситуація в Україні дає нашим партнерам повне моральне право говорити, що немає навіть кому давати ПДЧ. Якби цього не було, якби в Україні була діюча коаліція, то аргументи наших опонентів не були б переконливими.

УНІАН: Наскільки серйозно може впливати фактор Росії на рішення НАТО, тим більше на тлі російсько-грузинської війни?

О.Р.: Практично тема конфлікту в Грузії мала такий ефект: частина співбесідників казали, що Саакашвілі почав першим, і, хоча звичайно, реакція Росії була неадекватною, однак і Саакашвілі не мав давати цей привід для росіян. Більша частина була стурбована тим, що відбулося відносно Росії і практично всі повторювали як мантру, що Росія не має права вето. На цілком природні наші зауваження, що Росія не тільки має таке право, але й демонструє, бо якщо перед Бухарестом Москва досить обережно говорила про небажаність ПДЧ для України чи Грузії, то зараз Росія насправді ультимативно говорить про те, що якщо буде ПДЧ, то будуть не просто відносини “холодної війни”, а такі відносини, що “холодна війна” здаватиметься ще періодом відлиги. Реально Росія дипломатично погрожує країнам-членам Альянсу у випадку, якщо вони наважаться надати Україні ПДЧ. І ситуація зараз складніше ніж перед Бухарестом. Треба ще зазначити, що раніше ніхто в Європі не вірив у вірогідність військових загроз з будь-якого боку. Нам казали, мовляв, невже ви серйозно вважаєте, що в 21-му столітті може бути якась загроза. Так от зараз таке питання вже не стояло. І в контексті потенційних загроз нам було поставлено багато запитань і щодо ситуації в Криму в цілому, і щодо шляхів вирішення проблеми навколо виведення з України Чорноморського флоту Росі.

УНІАН: В контексті того, що отримання ПДЧ розглядається в Україні як пріоритетне завдання чи не здаються вам дещо нелогічними дії щодо зміни послів в таких важливих для нас країнах як Німеччина та Бельгія напередодні грудневого засідання міністрів закордонних справ? Не секрет, що ці країни були противниками надання ПДЧ Україні на самміті в Бухаресті.

О.Р.: Посли – це болюче питання. В свій час у нас була така халепа, коли ми не мали 2 роки посла у Франції, і Франція нам це і по нинішній день згадує. Німці також неодноразово казали, що той факт, що в Німеччині не було посла тривалий час не є позитивним. І хоча, я пам’ятаю, як при відкликанні посла з Берліну в рамках ротації, представники Секретаріату Президента говорили, що процес заміни – це питання днів, що вже є кандидатура нового посла, однак насправді це питання розтягнулося майже на півроку, і це в такий надзвичайно важливий період.

Я добре знайомий з пані Зарудною, яка прийшла сюди на посаду посла. Вона – комунікатор, і я впевнений, що вона вибудує стосунки, але зараз, практично за кілька місяців, що залишилася до грудня, новий посол, яким би він не був, навряд чи зможе зробити багато.

Загалом, ще коли я працював на Банковій, я не розумів: з одного боку велика потреба у послах, бо відбувається ротація, з іншого боку дуже складно підбираються інколи посли, як, наприклад, це було у випадку з Росією. Я особисто вважаю, що для такої країни, як наша, неможливий сам факт відсутності посла. Колись це прирівнювалося до оголошення війни, це велика неповага, якщо країна не може знайти людину, яка би представляла її в іншій країні. А в Україні за нашу новітню історію це досить поширена практика, коли посол відкликається, а новий приїздить за певний час.

УНІАН: Якщо говорити про зовнішню політику, то, наскільки можна зрозуміти, європейських політиків сьогодні турбує також питання щодо того, наскільки незмінною вона буде...

О.Р.: Так, ви маєте рацію, і МЗС сьогодні, дійсно, дуже важко відповідати на запитання, а хто в Україні виробляє зовнішню політику. Я знаю, що вони мають казати, але насправді це питання реальне. Коли буваєш на різних семінарах міжнародних воно постає: з ким розмовляти в Україні про зовнішню політику, хто її виробляє, яка вона є, на скільки вона передбачувана.

Навіть в африканських країнах, коли відбувалися перевороти, хунти оголошували наступного дня, що змін у зовнішній політиці не буде. А в Україні стоїть питання, яке проявилося вже в останні роки, коли і нинішня, і попередня коаліції в парламенті піднімали питання про можливість перегляду зовнішньої політики парламентом. А оскільки після виборів конфігурація парламенту змінюється, то є спокуса переглянути і засади зовнішньої політики.

Запитання на цю тему ми чули і під час цієї поїздки. На жаль, треба констатувати, що ми дуже ускладнили життя самим собі, а особливо ускладнили життя дипломатам, тому що вони мають говорити одним голосом в різних країнах, і говорити переконливо, спираючись на якісь принципи і передбачуваність курсу. А у нас, наші партнери німецькі реально ставили під сумнів, чи буде достатньо депутатів в новому парламенті, які вважатимуть питання колективної безпеки пріоритетними.

УНІАН: Олеже Борисовичу, руки від цього не опускаються?

О.Р.: Руки не опускаються, але злості додається. Я часто згадую слова Франка: “Лупайте цю скалу”. Так от дійсно, інколи складається враження, що ти просто лупаєш цю скалу, шкрябаєш її голими руками. Але з іншого боку, нам це простіше робити, бо ми в це віримо. У нас немає ніякої іншої кон’юнктури. Всі, хто присутні на таких зустрічах, вони говорять не як фахові дипломати, а говорять “з вогником в очах”, і це дуже змінює дискусію. Це недобре для дипломатів, але для представників громадськості – це, навпаки, скоріше плюс. Бо всі ці люди, які разом зі мною перебувають в таких поїздках, хочуть жити в іншій країні, стверджують, що ми маємо право на безпеку. І ми говорили німецьким партнерам про те, що давайте не витрачати час на обговорення того, які стосунки у Президента з прем’єром, чи якими будуть вибори. Давайте говорити про те, що через 2-3 роки все-таки буде в Україні нова генерація, і нова ситуація. І ми, громадськість, хочемо вже зараз наводити ці містки, і говорити про проблеми, які, можливо, потрібно вирішувати іншою командою.

Так, ми всі бачимо, що політична еліта України відстає за рівнем від рівня громадського суспільства. Народ випереджає свої еліти. Але давайте подумаємо про те, що цей самий народ спродукує нову генерацію, не на ці вибори, так через 2-3 роки. Так давайте зрозуміємо, як треба до цього готуватися, якою має бути нова еліта, щоб потім знову не виникали проблеми, що, мовляв, прийшла нова еліта, і все потрібно починати спочатку.

Сергій Воропаєв, Берлін-Брюссель.