Час “чорно-білої” зовнішньої політики минув. Україна запізнюється?
Час “чорно-білої” зовнішньої політики минув. Україна запізнюється?

Час “чорно-білої” зовнішньої політики минув. Україна запізнюється?

12:25, 01.12.2008
28 хв.

У нас немає креативної політики європейської, ми діємо стереотипами, ми діємо часто, в риториці “чорно-білій” чи в риториці “холодної війни”, ми не вибудовуємо довірливих стосунків, а якщо вони в нас з’являються, часто втрачаємо їх на рівні керівників держави...

2-3 грудня в Брюсселі відбудеться засідання Північно-Атлантичної Ради на рівні міністрів закордонних справ, в рамках якого також відбудуться і засідання Комітетів Грузія-НАТО та Україна-НАТО, на яких обговорюватиметься, але, очевидно, без позитивного результату для Тбілісі та Києва, питання надання ПДЧ. Напередодні цієї події група українських експертів на чолі з Олегом Рибачуком провела ряд зустрічей у Парижі та Гаазі з представниками громадянського суспільства та влади. Головний висновок – час “чорно-білої” зовнішньої політики вже минув, і Україні, щоб бути зрозумілою в Європі, також слід відмовлятися від стереотипів “холодної війни”.

Головною темою зустрічей українських експертів, як і в попередніх таких турне, про які ми вже писали раніше, були питання євроатлантичної та європейської інтеграції України. Як зазначив науковий директор Інституту Євро-Атлантичного співробітництва Олександр Сушко, експерти займалися “народною дипломатією”, але не такою, про яку ми звикли чути в радянські часи. “Те, що зараз називається публічна, або народна дипломатія – це набагато глибше, ніж те, як це було за радянських часів. Сьогодні це – засіб донесення суспільством, його найбільш активною частиною суспільних очікувань, настроїв, концепцій до зарубіжних партнерів на неофіційному рівні. Це заповнює дуже істотний вакуум комунікацій”, - сказав експерт. Він зауважив, що дипломатична робота при всьому бажанні не може заповнити весь спектр міжнародних комунікацій, в результаті чого в виникають інколи серед європейських політиків думки про те, що членство в НАТО – не більше ніж “ідея купки чиновників, які шукають собі легшого життя”. “В принципі, це - внесок фактично у формування позитивного іміджу країни і пояснення ситуації, яка не проста в Україні, внутрішньополітична, але все-таки цей діалог постійний дає можливість на зустрічах з експертами і з урядовцями тримати і увагу до України, і закладати непогану базу для майбутніх відносин, майбутніх проектів”, - зазначив директор міжнародних програм Центру економічних та політичних досліджень ім. О.Разумкова Валерій ЧАЛИЙ.

Експерти кажуть, що сьогодні в європейських столицях з’явилося більше запитань, ніж відповідей стосовно того, як реагувати на сучасні виклики, починаючи від питань безпеки, завершуючи глобальною економічною кризою, що, з одного боку, ускладнює ситуацію для України, а з іншого – навпаки, дає можливість їй долучитися до цієї дискусії і запропонувати власні ідеї, в тому числі і щодо майбутнього ЄС та НАТО. При цьому головним викликом для українських політиків залишається пошук консенсусу у зовнішньополітичних питаннях між собою та відмова від риторики часів “холодної війни” на міжнародній арені. “Сьогодні, очевидно, не на часі питання надання ПДЧ. Сьогодні є згода в тому, що не треба занадто політизувати формати, а говорити більше про сутність співпраці, і в цьому ми знайшли спільну позицію. Не можна буде просунутись в інтеграції і без вирішення внутрішньополітичних питань. Лідери України мають говорити одним голосом, принаймні ззовні”, - сказав Чалий, додавши, що Україна, в першу чергу має дати відповідь сама собі, що вона може дати для майбутньої стабільності і розвитку ЄС та НАТО. Його підтримав і директор Центру міжнародних досліджень Одеського національного університету ім. І.Мечнікова Володимир Дубовик. “ПДЧ сильно заполітизований, і заполітизований всіма сторонами, в тому числі тими, хто приймає рішення про його надання. Дійсно, мабуть, потрібно шукати нові формати”, - сказав він. Експерт зазначив, що проблема сьогодні полягає і в тому, що серед багатьох країн-членів НАТО є розбіжності не лише щодо майбутнього цієї організації, а й взагалі щодо майбутнього європейської безпеки: як її потрібно забезпечувати, хто її має забезпечувати, які мають бути методи.

Відео дня

В ході візиту українські експерти провели зустрічі з представниками міністерств закордонних справ Франції та Нідерландів, колегами-експертами, а в Гаазі, навіть зустрілися зі студентами університету Webster. По завершенню візиту ми попросили голову української делегації, голову наглядової ради Фундації “Суспільність” Олега Рибачука розповісти про його основні підсумки.

УНІАН: Олеже Борисовичу, що нового почули під час нинішнього візиту, порівняно з попередніми вашими поїздками до європейських столиць?

О.Р.: Багато нового почули і в Парижі, і в Нідерландах, де ми були вперше. По-перше, що порадувало в Парижі, - це рівень дискусій. Навіть в закритих структурах, як Міністерство закордонних справ та Генеральний секретаріат оборони, він був на порядок відвертіший, ніж ще півроку тому.

Що ж стосується нових сигналів, то можна сказати, що зараз ми відчули, як формується “нова Європа”, Європа, яка більше не схожа на ту, що була за часів “холодної війни”. І в цьому процесі, звичайно, на підйомі французи, не в останню чергу завдяки активності Президента Ніколя Саркозі. Ця “нова Європа” передбачає, зокрема, і певні зміни до системи безпеки, і в ній відчувається велика роздратованість позицією США. Наприклад, ті самі французи кажуть, що для Америки Європа представляється якимось клубом, якій можна постійно розширювати, якій можна використовувати в якості інструменту для вирішення певних проблемних питань. Але ж для самих європейців Європа – це їхній дім, і вони хочуть жити своєю історією, своєю культурою і не хочуть більше бути інструментом в будь-чиїх руках. Як приклад тут наводять Балкани, бо, коли Європа була слабкішою, її намагалися використати для вирішення проблем на Балканах. Але ті часи пройшли, і справа тут навіть не у втомі від розширення Євросоюзу, а в тому, що цей процес має бути гармонійним. Ну от, якщо ти сватаєшся до дівчини, ти ж не йдеш напролом, ти намагаєшся вибудовувати стосунки, сподобатися батькам...

УНІАН: А інакше – гарбуза?

О.Р.: А інакше гарбуза, абсолютно точно. І цього гарбуза можуть отримати навіть ті країни, які нібито вже досить близькі до ЄС. Так, дуже серйозні претензії виставляються до Хорватії. Жорсткі претензії. Бо нова Європа вже втомилася від якоїсь політичної доцільності. Вони кажуть, що відчувають, як несуться в якомусь потягу: розширення, купа проблем, нові теми... і вони вже не спішать приймати гамузом всі країни Балкан, щоб вирішувати їх проблеми. Свою роль тут зіграло і прийняття до ЄС Румунії та Болгарії. Вже зараз в Європі відверто кажуть, що ці країни були не готові до вступу. Навіть от зняли 220 млн. євро допомоги Болгарії через велику корупцію в цій країні – абсолютно безпрецедентний випадок в історії ЄС.

Європа більше не хоче накопичувати проблем. Бо серед позитивних є й негативні приклади. Візьміть той самий турецько-кіпрський конфлікт. Кіпр прийняли до ЄС, але проблема так і не вирішується. Те саме стосується і відносин з Росією. Навіть зараз, коли в США готується до роботи нова адміністрація Барака Обами, все одно, як кажуть в Європі, Америка не має спільних кордонів з Росією, тому американцям простіше говорити, вони можуть говорити відсторонено, а європейцям тут жити. І ця позиція зрозуміла і нам.

Відповідно, коли ми ставимо питання про нову систему безпеки, нам кажуть, що ми на 50 років затрималися у розвитку. Те, про що ми говоримо, проблеми, які піднімаємо, – ці проблеми були актуальними після війни, і такими методами тоді і діяли, коли були розподільчі лінії. Зараз все набагато складніше.

УНІАН: Але ж з іншого боку, війни ніхто не відміняв, і остання війна в Грузії була, здається, війною за відновлення розподільчих ліній?

О.Р.: Що стосується Грузії, то, і це є дуже важливим, наші європейські партнери зазначають, що війну в Грузії зупинило не НАТО, а Саркозі. І чим він це зробив? Тим, що вони зараз називають “м’якою безпекою”. Вони відверто кажуть, що, очевидно, були плани захопити Тбілісі, а не зупинитися за 30 кілометрів. І зупинити Росію вдалося тому, що ЄС та Саркозі, як головуючий в ЄС, зробив це. До речі, нам казали, що якби на чолі ЄС стояв хтось інший, наприклад, хтось з нових країн-членів, то чи було б це можливо? Напевно ні. Але все одно, факт залишається фактом: війну зупинив ЄС, а не НАТО. І зупинив за рахунок взаємної залежності, тому що всі чудово розуміють, що навіть до кризи Росія була абсолютно залежною від західних технологій, від західних інвестицій, і тому риторика і Президента Дмитра Медведєва і прем’єра Володимира Путіна, очевидно, міняється. А їхні заяви на кшталт, що нам ніхто не потрібен, а ми потрібні всім, очевидно, були словами для внутрішнього вжитку. Тому, коли є такі спільні точки, тоді можна вести розмову. Тому, коли є такі спільні точки, тоді можна вести розмову.

І нам, як Україні, кажуть теж саме: визначте, які у вас інтереси. От зараз, наприклад, ми говоримо, що один з наших інтересів – це безвізовий режим. Бо це вже тема, яка реально дістає, дістає кожного, тому що ми бачимо, що різко впала кількість українців, як з економічних, так і з чисто процедурних візових питань, які виїжджають за кордон. І це визнають і в Берліні, і в Парижі, і в Гаазі. І для мене тут висновок такий, що нам потрібно в Україні робити не імітацію, а серйозну публічну кампанію, де просто аналізувати відкритість посольств. Я б, навіть ширше сказав, бо я, на власній шкурі відчув, коли приходиш, дзвониш на кнопку, тобі французькою мовою відповідають (добре, що я знаю французьку), пояснюєш проблему – і тебе кудись там відсилають. І ти не можеш навіть поріг переступити, не кажучи вже про якусь консультацію. Є номери телефонні, набираєш телефонні номери – 2-3 дні не можливо додзвонитися. Там кажуть: “Дякуємо за терпіння, почекайте” і скидають дзвінок. І так працюють всі контактні телефони. Очевидно, що це не є відкритість посольств. І нам тут кажуть, що сприймають цю проблему, кажуть, що ми маємо виходити, бути активними тут в Європі, і добиватися свого.

Чи, наприклад, питання Криму. Ті самі французи дивувалися, чому ЄС відсутній в Криму. Вони кажуть, що є і відповідні гроші, і є відповідна зацікавленість допомагати у вирішенні регіональних проблем, бо не мають бути в Криму тільки військові кораблі США чи НАТО, які є сумною рекламою, а кращою агітацією, очевидно, буде присутність там європейських інвесторів, розвиток європейських освітніх програм. І як з цим сперечатися?

УНІАН: Тобто, сьогоднішня зовнішня політика стала прагматичнішою?

О.Р.: Так, і тому нам кажуть, що треба говорити про інтереси. У Франції свої інтереси, у Нідерландів свої, але й в України є свої інтереси. Чи це в інтересах України мати зону вільної торгівлі? Так. Чи це в інтересах України мати безвізовий режим? Так. Тож, треба про це і говорити. І якщо так трапилося, що План дій щодо членства в НАТО став (при цьому ми розуміємо, хто це зробив) якоюсь перешкодою, то чого ми будемо впиратися в цю перешкоду, створюючи проблеми навіть для того ж Обами майбутнього? Я не так давно був у Швеції, і там американці говорили, що важко собі уявити, що під час першої зустрічі Обами з Медведєвим, Обама педалюватиме цю тему. Якщо є така проблема, то значить, треба її обійти. Якщо потрібна реальна інтеграція, потрібен суттєвий прогрес – то треба і говорити про суттєві речі, чи йдеться про безпеку, чи про європейську інтеграцію. Потрібно саме так вибудовувати діалог і потрібно бути таким партнером.

Я у свою чергу пропонував всі наші документи вибудовувати саме таким чином: виходячи з того, в чому ви зацікавлені, і в чому ми зацікавлені – в руху України до європейських стандартів в безпеці, в економіці, в усіх галузях. І я на зустрічах казав, що давайте ми зробимо своєрідний ПДЧ для ЄС, перевага якого полягатиме в тому, що він має передбачати конкретні цілі, час, їх виконання і моніторинг. В результаті я вже почув від німців, французів дуже позитивну реакцію. І така методика діятиме. Бо такою вже є специфіка українських еліт, чи української бюрократії. У нас немає Ісуса Христа і апостолів, які можуть просто вести за собою суспільство, і просто робити речі заради віри, тому бюрократії треба давати такі правила гри, при яких вона відчуватиме, що її зараз будуть перевіряти, що їй буде боляче, що треба буде звітувати. Згадаймо переговори з МВФ. Коли на момент приїзду кожної місії валютного фонду, пам’ятаєш, яка увага була: а чи дадуть, чи не дадуть транш, а коли буде Рада директорів, а в чому питання? І бюрократи були вимушені реагувати. І, можливо, як погані студенти, підтягували всі питання в останній день, але робили. У нас таких програм немає ні з НАТО, ні з ЄС. Мені здається, що така точка зору сприйнята, як в Брюсселі, так і в столицях.

Треба також, щоб такий документ передбачав якійсь розвиток. Скажімо, ми виконали ці речі цього року, наступного ми отримуємо щось нове. І це б колосально відрізнялося б від, скажімо, переговорів між ЄС та Росією про безвізовий режим, де нічого не роблять, не складають дорожніх карт, а тільки зустрічаються і говорять, і це влаштовує обидві сторони. Але такий підхід сьогодні не влаштовує українців.

УНІАН: Якщо ми вже говоримо про безвізовий режим, то хотілося б запитати, чи потрібен нам безвізовий режим з ЄС ціною запровадження віз з Росією, бо сьогодні складається таке враження, що саме таку вимогу нам можуть поставити в Європі?

О.Р.: Ну, Росія паралельно працює над безвізовим режимом сама, і почала ці переговори раніше за нас. І тут вже йдеться про реальну геополітику. В чому зацікавлені і Росія, і Брюссель? В зближенні. Не зацікавлена Росія, щоб вибудовувати кордони, і не думаю, що ЄС зацікавлений в тому, щоб огороджувати Росію подвійним кордоном, чи колючим дротом. Звичайно, це ускладнює процес, але навіть з тих коментарів, що я чув з Брюсселю, - це Росія перша сказала, що якщо ми вступаємо в НАТО, то вона запровадить візи, а про ЄС – це зовсім інше питання. І це є частиною проблеми, але не найбільшою. От облаштування кордонів – це серйозна проблема, реадмісія, торгівля людьми, торгівля наркотиками, зброєю – це є більшими проблемами. Я не знаю, якби реагували українці, якщо буде така ціна питання: безвізовий режим для України за рахунок запровадження віз для росіян. Але ЄС має безвізовий режим з десятками країн не менш складних, ніж Україна та Росія.

УНІАН: Тобто, ви вважаєте, що ми можемо отримати безвізовий режим з ЄС, не запроваджуючи віз з Росією?

О.Р.: Ну це і в наших інтересах, і в інтересах ЄС. Про це вони нам постійно кажуть, і НАТО нам каже про це, що Росія має бути в процесі, що Росію треба тримати ближче до себе, Росію треба мотивувати, демократизувати. Справа в тому, що відкритий режим для росіян – це добре. Ті росіяни, які приїжджають в Україну, – вони отримують найкращу контрпропаганду тому, як Україна презентується в Росії. Думаю, що в Європі розумні люди і вони розуміють, що можливо історичною місією України і є демократизація Росії через демократичність самої України. Тому думаю, що навпаки було б логічнішим, щоб росіяни мали можливість на власні очі переконатися в тому, що тут відбувається. Бо якщо вони братимуть інформацію тільки з телеканалів, чи з газет, то вони просто не знатимуть правди. Можливо, Росія, навіть більше буде проти, ніж Ураїна чи ЄС. Крім того, я думаю, що для ЄС буде політично непривабливим виставляти таку умову: відгородіться від Росії. Подивіться – навіть після війни в Грузії, коли мирний план не повністю виконаний, все одно ЄС відкрив переговори з Росією. У них є складні внутрішні дебати, але переговори тривають.

УНІАН: Повертаючись до питань безпеки. На сьогодні точиться багато дискусій щодо нової архітектури безпеки в Європі. З одного боку, є пропозиції Росії, з іншого – пропозиції Франції щодо посилення готовності європейських армій, проведення навчань, обміну студентами військових навчальних закладів країн-членів ЄС. Чи може Україна долучитися до таких європейських програм безпеки?

О.Р.: Почну з того, що мало хто бачив реальний план Медведєва. От тут, в Гаазі, нам сказали, що деякі європейські столиці його отримали, а вони отримали вже від деяких європейських столиць, але там нічого немає. Це не є заміна існуючої системи безпеки на якійсь глобальний пакт. Пам’ятаєш, колись в Радянському Союзі був такий вислів “забовтати перебудову”? Так от, коли я був в Стокгольмі, там навіть експерти казали про те, що давайте не вестися на ці речі, поки не будуть нові пропозиції представлені як серйозний документ.

І ще. У Росії звучала така тема: треба зібратися втрьох: Росія, ЄС та США, але для нас це абсолютно неприйнятний формат. І французи нам сказали також, що це неприйнятно, і треба це вирішувати через ОБСЄ. На сьогодні поки реально не йдеться про заміну нинішньої системи безпеки на щось інше. Але говориться так: є серйозна критика щодо ефективності НАТІвської системи безпеки, що існує багато дублюючих систем, що великі кошти витрачаються просто для того, що треба працевлаштувати представників кожної країни тощо.

І от тут дедалі більше кажуть про так звану м’яку безпеку. І ключова позиція – взаємозалежність. І чим більше взаємозалежність, наприклад України з Росією, чим більший торгівельний оборот, обмін людьми, відкритість кордонів, якщо ми платимо ринкові ціні... До речі, чому Росія не перекривала газ Естонії: тому що Естонія платить ринкову ціну на газ, тобто працюють же ж і ринкові механізми. Але йшлося на наших зустрічах і про те, що ми самі повинні бути креативними. Ми жодним чином не повинні мислити категоріями, що можна вести політику через Вашингтон. І я з цим згоден. І остання заява нашого Президента, стосовно того, що Україна все зробила по ПДЧ і тепер, попри позицію Росії, нам треба його дати, - це приклад того, як не треба робити зовнішню політику. Оце російський сценарій.

УНІАН: Ну, а от вся ця війна заяв, яку веде українській МЗС проти російського дипломатичного відомства, коли на кожну заяву з Москви, Київ намагається відповідати якоюсь своєю заявою? Чи сприяє це нашим відносинам?

О.Р.: Я не є кар’єрним дипломатом, але оці публічні речі говорять про те, що реальна дипломатія не працює. Бо реально дипломати дуже рідко вдаються до заяв публічних. Правда, це таке ж саме складне питання, як в грузинському конфлікті – хто перший почав, і багато чого залежить від тональності заяв, але реальна дипломатія має працювати тихо, спокійно, і звертатися до обміну заявами – не є дуже ефективним механізмом. З іншого боку, дипломати інколи змушені реагувати на певні речі. Навіть, ваші колеги в Україні часто дивуються: а чому мовчить МЗС, чому не має певної позиції.

УНІАН: Наприклад, як в день, коли Росія визнає незалежність Південної Осетії і Абхазії ми намагаємося в МЗС отримати позицію України, а нам кажуть: “Ми почекаємо інших країн”, це, мабуть, теж не зовсім правильно?

О.Р.: І так, і ні. Україна намагається у зовнішній політиці бути солідарною з позицією ЄС. І це позиція. Вона інколи є дуже болючою, як це було з Кубою, але насправді це - достойна позиція, це практично, як участь України в усіх операціях НАТО. Так що тут є певна логіка.

УНІАН: Але ж бувають випадки, коли Україна і не виступає солідарно з ЄС, наприклад, що стосується декларацій про Туркменистан, Узбекистан чи Білорусь...

О.Р.: Правда, але і в середині ЄС не завжди є повноцінна солідарність. Власне, саме тому і з’явилася Лісабонська угода. Раніше збиралися Ради міністрів чи самміти ЄС, і виступати кожен міг по 15 хвилин. А зараз – ні, максимум – по 3 хвилини, бо це 27 країн. У нас, кажуть вони, реально немає можливості дебатувати. Тобто, вони відчувають, що ця система управління, за рахунок кількості, важко реалізується. А як дивитися на ситуацію в Ірландії, коли реально 60 тис. людей зупинили бажання 600 млн. європейців? Але вони шукають вихід.

Для нас це, до речі, теж привабливо, бо це означає, що в ЄС враховується точка зору сторін. Ми відчували і в Берліні, і в Парижі серйозне роздратування поведінкою нових країн-членів ЄС, це – реальність. Але вони при цьому шукають відповіді. І увага до України, зокрема, продиктована вимогами нових країн-членів ЄС та НАТО про необхідність звернути увагу на Україну. І знаєте, з нашого боку тут найголовніше – вибудовувати довірливі стосунки.

На жаль, як на мене, на сьогодні на Банковій напрямок зовнішньої політики вже й фахово не перекритий, особливо після того, як пішов Олександр Чалий (Президент України звільнив Чалого з посади заступника голови Секретаріату Президента указом від 3 вересня, за повідомленнями джерел в Секретаріаті, перед тим Чалий написав заяву про відставку – УНІАН). Або наш Президент не прислухається. Я впевнений, що МЗС міг би давати фахові поради, але – яскравий приклад: поїздка двічі на тиждень до Америки: спочатку до Нью-Йорка, а потім до Вашингтону (23-24 вересня Президент України Віктор Ющенко перебував в Нью-Йорку, а 28-29 вересня – у Вашингтоні – УНІАН). Ну, з точки зору дипломатії – це абсолютно надзвичайна подія, при чому з нульовим результатом. І, моє відчуття, що Президент сам приймає рішення, керуючись власним баченням, власною інтуїцією чи власним розумінням. Інколи це спрацьовує, але оскільки світ дипломатії особливо європейської, дуже складний.... це є проблемою тільки нашого Президента.

От я з кожним візитом бачу, як вибудовуються довірливі стосунки. А у нас колосальний дефіцит таких стосунків. І перша проблема полягає знову в тому, хто визначає зовнішню політику. Коли ми говоримо про проблеми в Україні, в кожній столиці кажуть про стабільність. Вони аж заводяться: нам потрібно знати, хто визначає зовнішню політику? З ким говорити? Хто буде наступним? Чи можна прогнозувати хоча б на 5 років? Це питання завжди може стояти, але якби були б налагоджені комунікації, то ці проблеми можна було б подолати. І, на жаль, дипломати не можуть вирішити ці питання, бо вони стоять між двома центрами, як мінімум, бо іноді і парламент може приймати рішення.

У нас зовнішня політика іноді стала, як курсова політика: коментуються публічно,  обговорюються речі, які неприпустимі з точки зору фаховості. Подивіться на газові переговори з Росією? Ця тема мало того, що заполітизована, але й очевидно, що по ній не має загальноукраїнської позиції, не має бажання економіти: чомусь як перемога доводиться факт, що ми гарантовано матимемо 55 млрд. кубометрів. А може нам треба їх 20 чи 36? Ніхто не говорить про це, при чому ні з Банкової, ні з Грушевського. Друге – це питання ціни, яка дуже непрозора. Але найгірше те, що українська влада в цьому процесі не єдина. І відчувається інколи, що дехто в українській політиці зацікавлений в тому, щоб ціна на газ була настільки високою, щоб потім політично перекласти відповідальність на уряд.

І знаєте, що цікаво, у наших політиків, навіть значно менше розбіжностей в питаннях щодо ЄС чи НАТО, ніж у питаннях відносин з Росією. Бо з ЄС, хоч декларативна єдність якась є, а відносно Росії – і того немає. От, як зараз Віктор Янукович знову говорить про ЄЕП, абсолютно безвідповідально. А стосунки між Президентом і прем’єром? І Москва ці розбіжності використовує...

УНІАН: Але ж розрізненість наших політиків використовують і європейські лідери?

О.Р.: Так, звичайно. Але ж тут додається знову і фактор відсутності достатніх комунікацій. Якщо в Нідерландах, наприклад, кожного тижня виходить стаття про Україну, про політичні відносини, про проблеми, про Крим, про газ, така інформація, вона, як ртуть, яка накопичується в організмі і не виводиться. І Україна вже сприймається, як щось очевидно складне, що після цього помаранчевого просвітлення, зараз закопчено дуже серйозно.

У нас немає креативної політики європейської, ми діємо стереотипами, ми діємо часто, в риториці “чорно-білій” чи в риториці “холодної війни”, ми не вибудовуємо довірливих стосунків, а якщо вони в нас з’являються, часто втрачаємо їх на рівні керівників держави, на рівні загалом сприйняття інформаційного. Ми не ведемо модерновий діалог, коли є певні інтереси, про які потрібно говорити. Не треба цими кліше говорити, не треба робити інформаційні хвилі. От навіть з тим ПДЧ, очевидно, і зараз вже відверто говорять, що цей механізм віджив своє.

УНІАН: До речі, з боку кількох посадовців США вже пролунали заяви, що Україну треба просто приймати до НАТО без будь-яких ПДЧ...

О.Р.: Ну а інші кажуть, що це питання часу. А сам ПДЧ, як інструмент... ну подивіться, хто зараз має ПДЧ? Македонія. Чому? Тому що її запросили в НАТО, однак через позицію Греції, яка вимагає зміни назви країни, її не можуть прийняти. І, скоріше за все, інструмент буде змінений. І німці, і французи кажуть, що на наступний самміт, якій відбудеться в Німеччині та Франції, вони запропонують нове бачення НАТО, і це будуть серйозні зміни.

До речі, ні німці, ні французи не розглядають НАТО, як систему колективної безпеки в тому контексті, в якому намагаємося розглядати Альянс ми. І тому вони щиро дивуються, навіщо Україні НАТО, бо навіть 5 статтю (стаття, що передбачає спільну участь країн-членів НАТО в захисті країни-члена НАТО, що зазнала агресії з боку третіх країн – УНІАН) вони на себе реально не розповсюджують. Для них колективна безпека – це дії десь в Афганістані, наприклад. А коли ми провокативно запитуємо: а як після Грузії, вони відповідають, що після Грузії тим більше не відчувають загрози, бо Росія показала повну бездарність, як військова держава, і всі військові експерти були вражені, наскільки в Росії нічого не має у військовому плані. І тому вони кажуть, що Росія сама собі загроза, а не загроза комусь ще.

І знаєте, в питанні нашого сприйняття системи безпеки.... я спіймав себе на думці, що вони праві – на дворі 21-е століття, а ми шукаємо якісь вили, щоб боротися із сучасними викликами.

УНІАН: Олеже Борисовичу, маючи такий досвід спілкування з європейськими колегами, розуміючи їхню позицію, можливо тепер варто було б якимось чином спробувати вплинути і на українських політиків, щоб донести до них цю інформацію про те, як сприймають зовнішню політику і політику безпеки в Європі?

О.Р.: Знаєте, насправді це і відбувається, і я згоден, що про це треба говорити. І ми це робимо і під час прес-конференцій, і наші експерти використовують почуте в своїх аналітичних документах.... І, до речі, в Україні зв’язок між громадянським суспільством та владою він часто буває набагато ефективнішим, ніж, наприклад, в Брюсселі. От, наприклад, ця наша поїздка вперше була повністю підтримана МЗС, хоча мені відомо, що міністерству зараз доводиться скорочувати багато проектів.

Я переконаний, що ми повинні бути публічними. Звичайно, не можна автоматично навчити наших політиків відповідальності. От, я, наприклад, можу порівняти Юлію Тимошенко в першому прем’єрстві і зараз. Тут дистанція величезного розміру. Можливо, є речі, в яких вона не розуміється, можливо, інколи відчувається, що вона говорить з чужих слів, але говорить правильні речі, адекватні. У мене, можуть виникнути сумніви у щирості цих речей, як і з Януковичем, але тим не менше, це якійсь крок.

Коли ж ми говоримо про президентство, то відповідальність ще більша. Тут потрібно бути реальним главою держави і бути членом цього європейського клубу. Нам потрібно мати керівників нашої держави, які можуть розмовляти. В міжнародній політиці найскладніші речі не вирішуються на саммітах. Вони можуть, навіть, вирішуватися по телефону, але при умові, що ти ці стосунки маєш, що твоє слово чогось вартує, що дуже цінується в міжнародних стосунках. Особливо це стосується НАТО, бо це – питання безпеки, і потрібен більш високий рівень захисту інформації.

Ключова тема – довірливість стосунків. Якщо українські проблеми презентувати так, як ми з вами говоримо, то у нас була б зовсім інша реакція, зовсім інші самміти і зовсім інші результати. І нас до чого підштовхують: кажіть, що болить, - будемо вирішувати. У нас болить те, у вас те – будемо вирішувати. І все це тут, в Європі, включають в це поняття “м’якої безпеки”, коли всі питання можуть бути вирішені не в умовах взаємного шантажу, а за рахунок довіри.

Розмовляв Сергій Воропаєв. Гаага-Брюссель.

 

 

 

завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся