Зовнішня політика гуртом та в роздріб. Дешево.

Дешева зовнішня політика у прямому та переносному сенсі не може принести ні поваги до країни, ні політичних, ні економічних дивідендів, а лише одні видатки.

Українська зовнішня політика переживає чи не найскладніші часи за всю історію свого існування. З одного боку, економічна криза відчутна вдарила по бюджету Міністерства закордонних справ, а відтак і безпосередньо по дипломатичних представниках України за кордоном, вимушених “затягнути паски”. З іншого – бездарне керівництво головним зовнішньополітичним відомством країни, результати якого відчуватимуться ще довго.

На голодному пайку

На початку року центральний апарат Міністерства закордонних справ розповсюдив серед своїх дипломатичних місій циркуляр “Щодо забезпечення функціонування закордонних дипломатичних  установ України у 2009 році”. Цей документ встановлює нові “стандарти життя” української дипломатії в умовах економічної кризи та в рамках бюджетних призначень, затверджених Верховною Радою у фінансовій Конституції країни. У документі, зокрема, зазначається, що обсяг коштів для фінансування закордонних дипломатичних установ у доларах США на 2009 рік визначено у 80% від рівня попереднього року. Крім того, існують загрози недовиконання доходної частини бюджету, а також проблеми з курсом гривні до долара США, якій, будучи затвердженим у бюджеті на рівні 7,5 UAH/USD насправді ще у січні становив на міжбанку близько 9 UAH/USD. Враховуючи всі ці фактори МЗС визначило три основні статті, видатки за якими сподівається профінансувати на 100%: зарплата, оренда службових та житлових приміщень і комунальні послуги. Все решта – підлягає суттєвому скороченню.

Так, циркуляр передбачає скорочення 200 автомобілів та перегляд практики закріплення автомобілів за дипломатами. “В основному, автомобілі можуть використовуватись без закріплення і надаватись співробітникам лише у разі виникнення службової необхідності, за розпорядженням керівника. Крім цього, необхідно скоротити ліміт пробігу на автотранспорт та витрати на паркування автомобілів», - зазначається у документі. Передбачено подальше зменшення витрат на користування мобільним, фіксованим зв’язком та Інтернетом. І це при тому, що переважна більшість співробітників посольств і раніше самостійно купувала собі мобільні телефони та оплачувала зв’язок. Міністерство також вирішило позбавити дипломатів медичного страхування і не укладати нових договорів на ці цілі. “Аналіз витрат на медичне страхування працівників закордонних дипломатичних установ України показує, що сума коштів, сплачена страховим компаніям, перевищує суму відшкодування витрат по страхових випадках”, - підрахували у центральному апараті. А підрахувавши вирішили платити тільки відшкодування за конкретно отриману працівниками дипустанов медичну допомогу. Щоправда, навряд чи при підрахунках враховувався той факт, що страхова медицина, принаймні у тій формі, у якій вона існує в Європі, відшкодовує не лише до 70% вартості медичної консультації у терапевта чи спеціаліста (мінімальна вартість консультації у спеціаліста починається від 30 євро і вище, в залежності від кількості призначених чи проведених додаткових аналізів), але й до 70% вартості медикаментів, які відтепер у випадку захворювань дипломатам доведеться купувати повністю за власний кошт, виділяючи гроші і так не з високих зарплат.

Серед інших “нововведень” – погодження з Києвом придбання всіх малоцінних (вартістю до 200 доларів) малоцінних предметів, термін експлуатації яких перевищує 1 рік, відмова від прийняттів та переведення більшої частини протокольних заходів в формат “коктейлів”, заборона на відрядження до України автотранспорту, крім випадків, пов’язаних з перевезенням багажу дипломатичних працівників при ротації.

Такої економії коштів українська дипломатія ще не знала. Та й не тільки українська. Навіть на початку становлення СРСР у 20-ті роки минулого століття радянські дипломати почувалися краще (і це попри те, що країна тільки-но пережила громадянську війну), ніж їхні українські сучасники. Відповідно, матеріальне становище може суттєво позначитися і на самопочутті представників України за кордоном. Як може почувати себе повноважний представник країни у спілкуванні з колегами, якщо він, навіть, не може собі дозволити зайвого телефонного дзвінка? Запитання риторичне. Звичайно, в сьогоднішній Україні багато людей, які потребують першочергової уваги з боку держави: лікарі, вчителі, безробітні. Але до цього переліку варто віднести і дипломатів, бо в сучасному глобалізованому світі правильно побудована зовнішня політика може давати результати набагато більші, ніж просто гарний імідж країни за кордоном. Щоправда, для цього розуміти цілі і завдання зовнішньої політики повинні, передусім, самі керівники зовнішньополітичного відомства, а з цим, поки що проблем навіть більше, ніж з фінансуванням.

Одним з додаткових джерел фінансування діяльності дипустанов, принаймні у європейських країнах, могло б стати поновлення візового режиму для громадян країн-членів ЄС (збори від видачі віз, як і від інших консульських послуг дипустанов залишаються у розпорядженні посольств та консульств в рамках так званого спеціального фонду бюджету – УНІАН). До речі, ця можливість передбачена і підписаною угодою про спрощення візового режиму між Україною та ЄС. Щоправда, в МЗС кажуть, що поновлення візового режиму може бути розцінено європейцями, як недружній крок з боку Києва. Втім, причин для такого кроку більше ніж достатньо. Крім економічних, можна навести і інші: члени ЄС не в повному обсягу виконують положення підписаної угоди, про що МЗС постійно повідомляє українським громадянам, які і самі це чудово усвідомлюють (принаймні ті, хто хоч раз пробував отримати візу), не всі громадяни ЄС можуть вважатися безпечними для України (серед подорожуючих можуть бути і люди, що намагаються укритися, наприклад, від правосуддя, а угод з Європолом та Євроюстом Україна ще не має) зрештою, можна пояснити такий крок і звичайним бажанням дотримання паритету у візовому питанні, бо переговори про безвізовий режим поки перебувають на початковій стадії і коли вони можуть привести до бажаного результату – невідомо. На жаль, хоча період “євроромантизму” в Україні вже минув, до європрагматизму в МЗС так і не доросли.

“Розруха в головах”

Зовнішню політику, яку проводить нинішнє керівництво МЗС не назвеш не тільки прагматичною, але й сучасною чи осмисленою. Ми вже багато писали про те, що керманичі зовнішньополітичного відомства частіше віддають перевагу нездійсненним гаслам чи пі-ар акціям, ніж серйозній планомірній роботі на досягнення конкретних результатів для країни. Прикладів – безліч: це і заявлені наміри отримати План дій щодо членства в НАТО, які так і нічим не завершилися, і бездумне просування теми Голодомору на зовнішній арені у спосіб, якій викликав тільки подив а місцями і роздратування у закордонних колег, і багато чого іншого. Останні два приклади тільки додають темних барв до цієї картини, яка вже і так нагадує славнозвісний “Чорний квадрат” Малевіча.

Тиждень тому, після засідання Ради національної безпеки та оборони України, на якому обговорювалося питання газових контрактів, укладених між “Нафтогазом” та “Газпромом”, до українських посольств надійшов циркулярза підписом міністра Володимира Огризка, в якому пропонувалося повідомити місцевих колег з МЗС країн перебування та журналістів про те, що український прем’єр Юлія Тимошенко фактично розповсюджувала брехливу інформацію щодо результатів засідання РНБО. Для розповсюдження, зокрема, пропонувалися витримки з прес-конференції, проведеної першим заступником секретаря РНБО Степаном Гавришем. Фактично цим циркуляром керівництво МЗС вимагало від державних службовців, якими є дипломати, порушувати українське законодавство. На сьогодні є певні підстави вважати, що “злив” документу в пресу міг бути організований спеціально. Однак, якщо це правда, то і тут не можна сказати, що той, хто “зливав” інформацію, керувався загальнодержавними інтересами.

Інший приклад непродуманості зовнішньої політики стався вже на початку цього тижня, коли міністерство розповсюдило заяву про те, що Посла Росії в Україні Віктора Черномирдіна можуть оголосити персоною нон-грата. Не намагаючись давати оцінку висловлюванням Віктора Степановича, зазначимо, що за дипломатичною практикою оголошення посла персоною нон-грата фактично означає розрив дипломатичних відносин та перехід до передвоєнного стану. При цьому, оголошення персонами нон-грата навіть всіх співробітників посольства крім посла має не такі серйозні наслідки. Саме розуміння цього факту і дало можливість Черномирдіну в черговий раз посміятися над діями українських колег: “Налякали бабу черевиками на високих підборах”. Чи можна після цього говорити про будь-яку виваженість чи продуманість зовнішньої політики України? Відповідь очевидна.

Втім, навряд чи можна вимагати від керівників зовнішньополітичного відомства більшого, ніж від українських політиків. Цілком очевидно, що хвора державна влада не може проводити здорову політику – ні внутрішню, ні зовнішню. Це все одно, що вимагати від хворої людини працювати з такою самою віддачею, як і до хвороби. Звичайно, лікувати слід причини, а не наслідки, але за державу все одно прикро. Дешева зовнішня політика у прямому та переносному сенсі не може принести ні поваги до країни, ні політичних, ні економічних дивідендів, а лише одні видатки. Тим більше, що зовнішня політика – це той самий імідж держави і кожного українця окремо, якій легко зіпсувати, але важко відновлювати.

Сергій Воропаєв.

УНІАН в Google News