"Чи правий Трамп щодо зв’язку між парацетамолом і аутизом? І так, і ні", - психіатриня Вікторія Миронюк-Данко

Лікарка-психиатриня, тренерка ВООЗ за програмою mhGAP Вікторія Миронюк-Данко в інтерв’ю УНІАН розповіла, чи існує залежність між діагнозом "аутизм" та щепленням/прийомом якихось ліків, чи справді випадків цього розладу зараз побільшало, і як полегшити соціалізацію людям з РАС.

Діагноз "аутизм" або РАС (розлади аутичного спектру) – одна з тем, яка широко обговорюється в суспільстві. Збільшення уваги до неї формує хибне уявлення про нібито збільшення кількості дітей із подібним розладом (насправді це не так), а також міфи на кшталт недавньої нашумілої заяви президента США Дональда Трампа про загрозу аутизму, яку буцімто несе препарат парацетамол (в Америці він носить назву тайленол), якщо його приймають вагітні жінки. 

УНІАН поспілкувався з лікаркою-психіатринею, тренеркою Всесвітньої організації охорони здоров’я за програмою mhGAP (Mental Health Gap Action Programme) Вікторією Миронюк-Данко про те, чому діти з особливостями розвитку стали більш помітними, чи дійсно прояви РАС більше не списують на "погане виховання" чи "поганий характер", і як доводиться спростовувати усталені у суспільстві міфи про розлад нейророзвитку.

Пані Вікторіє, чи вірно те, що аутизм – це не хвороба, а відтак не існує ані ліків, ані превентивних заходів, які запобігали би його появі?

Так, ви зробили важливе уточнення. Аутизм – не хвороба в класичному розумінні, а саме розлад нейророзвитку. Він зумовлений особливостями розвитку мозку на ранніх етапах життя людини. А тому не існує способів, які могли б запобігти аутизму. Відповідно не існує і медикаментів, які в прямому сенсі виліковують аутизм.

Натоміть є різного роду методи підтримки – психотерапевтичні, педагогічні, інколи фармакологічні, які допомагають дитині або дорослому адаптуватися, розвинути певні навички, контролювати певні симптоми супутніх захворювань. Отже, ми можемо медикаментами впливати на деякі прояви аутизму, однак вилікувати його в традиційному сенсі слова – ні.

А чи є чинники, які – навпаки – провокують аутизм? Наприклад, щеплення? Прийом тих чи інших препаратів під час вагітності?

Наукові дані відкидають те, що вакцинація буцімто викликає аутизм. Це вже давно спростовано досить великим обсягом досліджень – аналізом випадків аутизму у сотень тисяч дітей в різних країнах.

Фактори ризику полягають в іншому. Передусім у генетичній схильності, а також різного роду ускладнень під час вагітності та пологів. Ще – у впливі токсичних речовин або інфекцій під час пренатального періоду. Але навіть беручи до уваги перераховані моменти, маємо пам’ятати, що ми говоримо не про пряму причину аутизму, а лише про підвищення ймовірності його виникнення.

Обвиття плоду пуповиною і наступна асфіксія можуть, як відомо, призводити до ДЦП. А як щодо аутизму?

Теоретично ймовірність може підвищуватися, бо ми говоримо про ускладнення під час пологів. Додамо до факторів ризику і преекламсію (стан, який зазвичай розвивається після 20 тижнів вагітності та характеризується поєднанням підвищеного кров’яного тиску та зростання рівня білка в сечі, - УНІАН) та екламсію (наступний за преекламсією стан, під час якого хвора може померти від набряку легень, крововиливу в мозок, асфіксії, через що плід нерідко гине в утробі, - УНІАН). Про токсичні речовини – наркотики, алкоголь – я вже говорила вище.

А радіація?

Не зустрічала даних, які пов’язували би аутизм із впливом радіації.

Тобто "обвинувачення" президента Трампа на адресу парацетамолу є безпідставними?

І так, і ні. Дивіться, можна сказати, що існує кореляція між продажами морозива і нападами акул на людей: люди, які їли морозиво, пізніше стали жертвами морських хижаків. Але чи справді це так? Звісно, що ні. Просто і перше, і друге стається у літній сезон – коли відпочивальники збираються на морському узбережжі та тішать себе прохолодними смаколиками, а потім йдуть купатися і – якщо не пощастить – потрапляють в зуби акулі. Але морозиво тут аж ніяк не винне.

Те саме з парацетамолом. Справді є окремі публікації, які фіксують кореляцію між прийомом парацетамолу та аутизмом. Але великі метааналізи не підтвердили подібний причинно-наслідковий зв'язок.

А з чим пов'язаний легший та важчий стан людей, яким діагностовано аутизм? Наприклад, хтось із дітей не говорить взагалі, а хтось не має таких порушень.

Біля 90% причин, чому перебіг цього розладу може бути важчим або легшим, припадає на генетичні передумови. Але ці чинники складні і все ще погано досліджені, тому залишаються для нас загадкою. Знову-таки, зазначу, що впливає наявність супутніх розладів – інтелектуальних або фізіологічних, наприклад, епілепсії. Важливим фактором є і наявність або відсутність раннього доступу до корекційної допомоги.

Давайте про неї поговоримо докладніше. Якою є терапія при аутизмі, скажімо, для дітей?

Є певні поведінкові і навчальні методики. В першу чергу, це так звана АВА-терапія, від англійського "аpplied вehavioral аnalysis" (прикладний аналіз поведінки). Ця терапія полягає у закріпленні бажаної поведінки дитини та мінімізації небажаної. Крім того, з дитиною проводять логопедичну та ерготерапевтичну роботу, корекційні заняття, які допомагають розвивати соціальні і комунікативні навички. Є також заняття з сенсорної інтеграції, які допомагають дитині краще обробляти сенсорні стимули. Ми маємо різні підходи, які використовуються для різного набору симптомів та різного рівня порушень.

Якщо аутизм є розладом нейророзвитку, то це означає, що у дорослої людини він ніяк не може з'явитися? Не може виникнути на якомусь етапі її життя?

Все вірно. Ми говоримо про вроджений розлад, який не може виникнути раптово у дорослому віці. Однак інколи доводиться діагностувати дорослих з розладами аутистичного спектру. Це може бути пов'язане з тим, що у їхньому дитинстві симптоми були малопомітними, або батьки не зверталися з дитиною до спеціаліста і сприймали її особливості як специфічні прояви характеру тощо.

Чи побільшало останнім часом випадків, коли дітям діагностують аутизм?

Це складне питання. Колись аутизм вважали досить рідкісним діагностуванням. Але останні дані досліджень, які ми маємо, істотно змінили цю думку. Всесвітня організація охорони здоров'я говорить, що приблизно одна дитина зі ста має діагностований аутизм.

Тобто тут слід відзначити два моменти: по-перше, наскільки розвиненим рівень діагностики аутизму був раніше, а, по-друге, наскільки коректними були статистичні дані, які мали занотовувати всі випадки цього розладу. Тому може здатися, що випадків аутизму побільшало, хоча, ймовірно, нині їх просто краще розпізнають та ретельніше фіксують.  

Можливо, справа також у тому, що соціум перестав стигматизувати прояви аутизму та "соромитися" дітей з таким розладом?

Так, насправді дестигматизація психічних розладів – це дуже потужна річ, яка дозволяє нам зовсім по-іншому бачити їхню поширеність. Тому так важливо, аби люди перестали відчувати сором і зверталися по допомогу та описували свої складнощі.

Наскільки відрізняється поведінка дитини з аутизмом від поведінки дорослого? Уявімо, що і першому, і в другому випадку аутизм викликали однакові чинники і протікає він на однаковому рівні складності. Просто в одному випадку йдеться про маленького пацієнта, а в іншому – про дорослого.

У випадку дітей ми будемо бачити і звертати увагу, наприклад, на затримку мовлення, на стиль їхньої взаємодії і те, як вони граються. Якщо ж йдеться про дорослих, то труднощі таких пацієнтів будуть проявляти себе, більшою мірою, в соціальній адаптації, коли ті перебувають у так званому нейротиповому середовищі. Розлад може датися взнаки і у професійній взаємодії та особистісних стосунках.

При цьому ми, тобто нейротипове середовище, цілком можемо працювати, дружити, зустрічатись з людьми з діагнозом РАС і навіть не помітити його?

Звичайно. Тут якраз вік людини буде впливати на те, наскільки вона навчилася компенсувати свої особливості. Щоб дитина навчилася це робити, з нею потрібно займатися і докладати зусилля, аби допомогти їй впоратися зі своїм станом. А дорослі, часто самі того не помічаючи, можуть розробляти для себе компенсаторні стратегії. Або ж маскуватися під соціально прийнятну поведінку.

Що має робити суспільство, аби допомогти таким людям? Як має відбуватися соціалізація дорослих людей з розладами аутичного спектру?

Найважливіше - не демонізувати РАС, а концентруватися на тому, що ми можемо зробити, аби полегшити життя людям з таким розладом просто зараз. В першу чергу, тут треба говорити про доступність освіти та роботи. Слід прийняти те, що іноді людина потребує певної корекції, вона має певні особливості і може відчувати потребу у дещо змінених умовах праці.

Це те саме інклюзивне середовище, яке останнім часом опинилося в центрі уваги соціуму – школи, університети, робочі місця… І навіть можлива адаптація міського простору в певних контекстах – зменшення сенсорних перенавантажень, зрозуміла навігація… А також, звісно, суспільна толерантність, яка полягатиме у не нав'язуванні "нормальності", а прийнятті індивідуальних особливостей людини.

А як щодо маленьких пацієнтів? Які "червоні лінії" не повинні переходити батьки дитини, інші діти, загалом оточуючі, щоб не погіршити її стан?

Не варто дитину сварити, не варто її принижувати, публічно вказувати на якісь її труднощі, тому що це призводить лише до її соціальної ізоляції. Це, по-перше. По-друге, не займатися самолікуванням, не вживати ті чи інші "неекологічні" методи втручання у стан дитини, які зазвичай пропагує інтернет і які можуть завдати шкоди. А, по-третє, не варто, керуючись "благими" намірами, відгороджувати дітей від соціуму та можливості отримати допомогу.

І на завершення. З якими найрозповсюдженішими міфами про аутизм ви, як лікар, стикалися?

Назву ТОП-5 найпоширеніших. Перше – це те, про що ми з вами вже говорили: що аутизм виникає через вакцинацію. Другий міф: у дорослих аутизму не буває. Коли я чую таке, то відразу хочу запитати, а куди ж діваються ті діти, яким ми діагностували аутизм, після настання 18 років?

Як сказали б "диванні фахівці", ці діти просто "переросли" свій складний характер…

От-от… Третій міф – про те, що аутизм можна вилікувати спеціальною дієтою, біодобавками, мало чи не риб’ячим жиром або якимись спеціальними процедурами, хоча щодо цього не існує жодних доказів. Четвертий та п’ятий міфи: мовляв, люди з аутизмом не здатні на жодні емоції (хоча вони просто виражають їх по-іншому) або ж, навпаки, що всі вони схильні до негативних емоцій, до агресії.

Словом, просвіти не вистачає багатьом…

Знаєте, мені здається, що в нашому суспільстві сприйняття розладів аутичного спектру надто стереотипне. Тобто, коли людина чує про аутизм, вона зазвичай уявляє дитину у важкому стані, неконтактну, агресивну, яка має певні інтелектуальні труднощі. Але це не завжди так. Проте саме це стереотипне сприйняття і спотворює наше бачення цього розладу та негативно впливає на бажання змінити своє ставлення до людей з аутизмом.

УНІАН в Google News