Про права пацієнта замовте слівце

Без реальних змін у медичній галузі, спрямованих на реалізацію інтересів не лише пацієнтів, але й фахівців, не може бути побудоване цивілізоване суспільство...

Впродовж свого життя кожна людина, хоч раз буває у ситуації, коли стає клієнтом лікувальної установи. І деколи ця роль далеко не завжди залежить від нашого бажання. У кожному випадку поспішаємо по допомогу до фахівця в білому халаті. І це зрозуміло, адже слово «хворий» не випадково пов`язується з «болем», а «пацієнт» означає «той, хто страждає». Але чи завжди ми знаходимо розуміння, співчуття, щире прагнення допомогти, коли переступаємо поріг лікарні або поліклініки? Виявляється, що не все так просто у стосунках між хворим і медичним працівником. Довірливими стосунки ніяк не назвеш, коли вони будуються безпосередньо на грошових розрахунках, коли пацієнт відіграє роль об`єкта, а не рівноправного суб`єкта цих стосунків. Як же має формуватися взаємодія з погляду морально-етичних норм між пацієнтом і лікарем?

Наш відомий земляк В.Даль у своєму «Тлумачному словнику» в одному смисловому ряді поставив слова «лікар» і «брехун». І це не випадково. З давніх часів стосунки «лікар – хворий» будувалися на принципі: «Не нашкодь!». Вважалося, що краще не давати пацієнтові повну інформацію про його здоров`я, оскільки хворий, не будучи фахівцем, може її неправильно тлумачити. Так і повелося, що роль пацієнта в лікувальному процесі зводилася більше до виконання ролі об`єкта медичних маніпуляцій, і його думкою, по суті, ніхто не цікавився. Лікарі лікували хворобу, а не хворого, тому вся їх увага була прикута до симптомів, органів, систем. Сама ж людина, як особа, залишалася за рамками інтересів лікарів.

У медичному середовищі широко циркулює термін «лікарська таємниця», під яким розуміється інформація про факт звернення по медичну допомогу, стан здоров`я громадянина, діагноз його захворювання й інші відомості, одержані при обстеженні і лікуванні. При цьому деякі фахівці вважають, що відомості про своє захворювання пацієнтові знати зовсім не обов`язково. Більше того, і частину хворих із легкістю передають відповідальність за власне здоров`я на будь-якого - на державу, місцеву владу, медичного працівника - тільки не на себе. Їх кредо: «Менше знаєш – краще спиш».

У медичних вузах вже зі студентської лави нерідко майбутнім фахівцям вдовблюється аксіома: «Пам`ятайте, що історію хвороби ви пишете для прокурора!» Можливо, частка істини в цьому є. Тільки деколи лікарями вона розуміється буквально, що ніхто крім правоохоронних органів права доступу до інформації про пацієнта не має, включаючи і самих хворих. Тому часто можна спостерігати ситуацію, коли історію власної хвороби пацієнт навіть погортати не має права. А якщо ж він раптом захоче зробити копію своєї медичної документації, то це лікарями розглядається як пряме посягання на «їх таємницю». Коли родичі померлого в лікувальній установі все ж таки цікавляться ходом обстеження і лікування близької людини і бажають одержати звіт про думку лікарів і їх маніпуляціях, то на медичну інформацію нерідко накладається повне «табу». При цьому перед родичами на шляху до істини стає стільки перешкод, що коли медична документація все ж таки дійде до їх рук, то там інформація про пацієнта і дії медпрацівників корінним чином змінює свій первинний зміст. Нерідко в таких випадках виявляється, що причиною летального результату або серйозних ускладнень у хворого стають дії (або бездіяльність) родичів або самого пацієнта, а лікарі «зробили все, що могли».

Деякими медичними фахівцями лікарська таємниця трактується як інформація про хворого для «внутрішнього», тобто виключно корпоративного використання. Патерналістський (тобто батьківський) підхід, поширений у медичній галузі, сформував і порочну систему, коли існує явний перекіс стосунків у системі «лікар – хворий» у бік домінування інтересів фахівців. Тому ми й маємо охорону здоров`я, де інтереси галузі понад усе, коли держава лише декларує «безкоштовність» медичної допомоги, виділяючи мізерні кошти на утримання майна і персоналу, забуваючи про головне, про потреби хворого – якісне лікування. Відсутність клієнтцентрованої медицини (тобто направленої на задоволення інтересів пацієнта) створило таку ситуацію, коли про права хворого ніхто не згадує.

У цивілізованому світі в багатьох країнах обов`язки пацієнтів затверджені законодавчо, створені спеціальні інститути омбудсменів (тобто уповноважених) із захисту прав хворої людини. У нашій же країні який рік десь на полицях Верховної Ради припадають пилом аналогічні законопроекти, до розгляду яких «не доходять руки» народних обранців. Хоча Україна ратифікувала багато міжнародних документів із прав людини, дійсність свідчить, що їх дотримання в нашій країні ще далеке від цивілізованих норм.

У статті 25 Загальної Декларації прав людини, прийнятої в 1948 році Генеральною Асамблеєю ООН чітко прописана вимога: «Кожна людина має право на такий життєвий рівень, включаючи їжу, одяг, житло, медичний догляд і необхідне соціальне обслуговування, що потрібно для підтримки здоров`я і благополуччя її самого і її сім`ї».  І ми бачимо, що  якість медичної допомоги населенню є одним із індикаторів життєвого рівня громадян у цивілізованих країнах.

Серйозним поштовхом до пильнішої уваги до прав хворої людини стала Європейська нарада з прав пацієнтів, яка відбулася в 1994 році в Амстердамі, де була прийнята Європейська Декларація про політику в галузі дотримання прав пацієнтів у Європі. Прийняті на цій нараді принципи, визначають правовий статус пацієнта (повага прав людини і людських цінностей в охороні здоров`я, інформація про медичну допомогу і як нею краще скористатися, інформована згода, конфіденційність і ін.), служать орієнтиром для країн, які творять власне законодавство відповідно до європейських стандартів.

Вже багато європейських країн прийняли закони про права пацієнтів: Фінляндія (1992), Нідерланди (1995), Литва (1996), Ісландія (1997), Данія (1998), Норвегія (2000)  та ін. Проблема України не тільки (і не стільки) у створенні законодавства відповідно до європейських стандартів. Навіть якщо і буде прийнятий у нас закон про права пацієнтів, то виникнуть реальні труднощі з реалізацією його принципів у галузі, що перебуває в системній кризі, так і не пройшла структурно-функціональної трансформації, не адаптованої до соціально-економічних реалій, що змінилися. Але це не означає, що стосунки, які виникають при наданні медичних послуг, не повинні мати спеціального, окремого правового регулювання.

В Україні вже стало очевидно, що без реальних змін у медичній галузі, спрямованих на реалізацію інтересів у системі охорони здоров`я не тільки громадян, але і працюючих у ній фахівців, не може бути побудоване цивілізоване суспільство.  І якщо наша країна прагне стати демократичною, правовою державою, повноправним членом Європейського співтовариства, то глибоких змін у діяльності галузі їй не оминути. І вже зараз стали з`являтися перші ознаки того, що «процес пішов», що проблему захисту прав хворої людини влада і суспільство починають помічати і реагувати на неї.

У січні цього року Міністерство охорони здоров`я України заснувало міжвідомчу групу з розробки механізмів забезпечення захисту прав пацієнтів в установах охорони здоров`я. До складу робочої групи увійшли як чиновники галузевого міністерства, так і представники медичної громадськості. Це свідчить, що питаннями  дотримання прав хворої людини в лікувальних установах вже змушене займатися вище медичне керівництво.

Очевидно, що представники галузі, орієнтованої не на інтереси пацієнта, а на самозбереження власних інтересів, не можуть стати реальними і об`єктивними захисниками прав хворих людей. Як тут не пригадати відоме гасло: «Порятунок потопаючих – справа рук самих потопаючих». Тому лише силою суспільного руху, через лобіювання  правозахисного законодавства можна реально сподіватися на зміни в медичній галузі.

У програмі «Ініціативи в галузі охорони здоров`я», розробленій міжнародним фондом «Відродження», передбачено впровадження цілісної моделі захисту прав пацієнтів. Зараз за підтримки фонду в чотирьох регіонах України (Луганськ, Вінниця, Сімферополь, Львів) розгортається пілотний проект, спрямований на створення сприятливих умов для формування системи захисту прав і безпеки пацієнтів, співпраці в цьому напрямку між правозахисними організаціями, медичною громадськістю і органами влади. У рамках цього проекту в регіонах створені юридичні департаменти захисту прав пацієнтів. Наприклад, вже в перший місяць діяльності департаменту захисту прав пацієнтів у Луганській області, організованого при благодійному фонді ім. Ю.А.Єненка, по медико-юридичну допомогу звернулися понад два десятки хворих людей і їх родичів.

Характер звернень пацієнтів до департаменту досить різноманітний. Громадяни цікавляться можливістю відмови від «обов`язкових» щеплень, копіювання своєї історії хвороби або амбулаторної карти при протидії з боку медичних працівників. Особливо багато питань у пацієнтів виникає щодо законності «добровільних» грошових зборів і якості медичної допомоги в лікувальних установах. Родичів померлих пацієнтів цікавлять питання доступу до медичної інформації про обстеження і лікування хворих. Юристами департаменту виявляється консультативна допомога при оформленні документів для звернення громадян до установ територіальних органів галузевого і державного управління, до судів і правоохоронних органів.

28 січня в Луганському прес-клубі відбулася прес-конференція співробітників департаменту захисту прав пацієнтів у Луганській області, на яку були запрошені місцеві засоби масової інформації, правозахисні, медичні і пацієнтські громадські організації, представники галузевого управління. На зустрічі була проведена презентація проекту «Формування системи захисту прав і безпеки пацієнтів на Сході України», підведені перші підсумки департаменту захисту прав пацієнтів у регіоні.

Останнім часом все частіше в нашій країні говорять про права людини. Це природно, тому що попередня історія українського суспільства, що успадкувало тоталітарні традиції, не цінувала не лише права громадян, але й їхні власні життя. У центрі суспільних відносин тоді домінували інтереси державних інститутів. Тим часом цивілізовані країни давно вже зробили свій вибір у бік верховенства прав людини. Розуміння того, що здоров`я і життя будь-якої людини є вищою суспільною цінністю, дало імпульс процесу в цивілізованих країнах до формування захисту прав громадян у медичній сфері. Українське суспільство почало робити свої перші кроки в цьому напрямку. Тому з`являється надія, що європейські цінності стануть і нашим орієнтиром у подальшому розвитку.

Олег Перетяка, Луганська область

УНІАН в Google News