Анастасія Леухіна: Головна проблема українських реанімацій - відсутність поваги та людяного ставлення з боку медиків до пацієнтів та їхніх сімей

Хто та чому критикує ідею реанімацій, відкритих для доступу відвідувачів, та що робити батькам, які стикаються з порушенням права на доступ до хворої дитини, УНІАН розповіла співзасновниця кампанії «Пустіть в реанімацію» та голова ГО «Горизонталі» Анастасія Леухіна.

Що вважаєте найбільшими проблемами українських реанімацій наразі?

Перша проблема - відсутність поваги та людяного ставлення з боку медиків до пацієнтів та їхніх сімей. Можливо, це спричинено відсутністю підготовки лікарів, або емоційним вигоранням, або просто поганими звичками... Так чи інакше, торішнє національне дослідження ГО «Горизонталі» у співпраці з Info Sapiens показало, що поведінку персоналу, відсутність нормальної комунікації та обмеження доступу в реанімації відвідувачі переживають важче, ніж критичний стан рідної людини. Я також знаю, що є велика проблема з нестачею кадрів, особливо, молодшого персоналу.

Наші проблеми актуальні для інших цивілізованих країн?

Проблеми комунікації між медиками та пацієнтами є актуальними всюди. Як зробити медицину менш технократичною, а більш людяною - це виклик для всього світу. Щоб лікарі бачили в пацієнті, насамперед, людину з емоційними потребами та душею, а не просто тіло, яке вони ремонтують.

Але питання з доступом в реанімації в цивілізованому світі давно вирішені. Особливо в ситуаціях, коли помирає дитина. Є багато прикладів за кордоном, коли під час реанімаційних дій мами залишалися в палаті своїх дітей, які помирали. Жінки бачили, що для порятунку було зроблено все, і були вдячні за це лікарям. А, наприклад, в хоспісах Британії батьки мають можливість до десяти діб бути з тілом померлої дитини. Все - завдяки розумінню та повазі до права людей обирати та проживати цей досвід. Де у нас в країні ви бачили таке ставлення?

Тут на думку спадає ваш давній текст про батьків, яким навіть не віддали для похорону тіла померлих двійнят через відсутність київської прописки. Зараз подібні історії ще трапляються?

На жаль, це була реальна історія з життя моїх друзів. Але це було в 90-ті роки. Нині про таке не чула. Знаю, що дуже часто бувають труднощі з отриманням тіла у випадку перинатальної втрати. Тіло крихітної дитини вважається біологічними відходами та відправляється на спеціальну переробку, і батьки не можуть толком попрощатися.

Майже половина українців не знає про існування наказу про доступ до реанімації / фото УНІАН

У 2015 році ви активно брали участь у кампанії «Пустіть в реанімацію». Завдяки їй, МОЗ ухваливнаказ №592та відкрив українцям доступ до відділень інтенсивної терапії, щоб люди могли бути поруч зі своїми близькими. Щоскажете про виконання наказу де-факто?

У великій кількості лікарень українці вільно відвідують родичів в реанімаціях, і це великий прорив. Однак, в багатьох випадках наказ частково або взагалі не виконується. Система чинить спротив, присутній фактор зловживання незнанням людей про право відвідувати пацієнтів у відділенні інтенсивної терапії. Наше торішнє дослідження показало, що майже половина українців не знає про існування наказу про доступ (45%). Також не всі готові відстоювати своє право ним користуватися.

Також дія наказу вирішила частину питань з корупцією. Згідно з дослідженням, лише 4% відвідувачів зіткнулися з вимаганням хабарів за доступ. Наказ дозволив краще моніторити та контролювати те, що відбувається в середині реанімацій. Однак наразі, під шумок епідемії коронавірусу, можуть згорнутися здобуті нами прогресивні кроки в бік поваги та людяності лікарів до пацієнтів та їхніх сімей. Ми побачили це в нещодавній трагічній історії у відділенні «Охматдиту», яка спровокувала дискусію про закритість реанімації, як засіб «піклування про пацієнта».

Згаданий вами випадок в «Охматдиті» викликав обурення в соцмережах, лікарів звинувачують у непрофесійності та халатному ставленні.

Я знаю це відділення, минулого року з ними працювала. Провела там багато годин, спостерігаючи за роботою медсестер та лікарів. Догляд за пацієнтами там досить хороший, є прагнення робити це добре. Мені важливо про це сказати, бо ми ж не просто лікарів поливаємо брудом. Що сталося в цьому конкретному випадку, не знаю. Але зауважу, що батькам дітей в реанімаціях та лікарям важливо налагоджувати нормальну комунікацію. Всі від цього виграють. Наприклад, медсестри можуть не встигати приділяти всім пацієнтам достатньо уваги, а мама в палаті може цю увагу додати, зробити своїй дитині масаж, перегорнути її, замінити памперс.

По суті, родич з простого відвідувача стає молодшою медсестрою?

Відвідувачі можуть допомагати доглядати пацієнта - сто відсотків. Наше дослідження показало, що люди готові це робити. Звичайно, тільки після консультації з лікарями, адже в різних пацієнтів можуть бути різні обмеження. Тому батьки мають бути в контакті з лікарем.

Наказ про доступ до реанімацій є обов'язковим для виконання в усіх медзакладах / фото УНІАН

Чому не всі лікарні виконують наказ МОЗу про доступ до реанімацій? Він рекомендаційний?

Наказ є обов'язковим для виконання в усіх закладах, незалежно від форми власності. Я думаю, що системні порушення відбуваються, бо немає відповідних механізмів покарання. І тому, що відвідувачі не скаржаться. Впевнена, якби декільком головним лікарям та завреанімаціі за невиконання наказу виписали догани, решта перестали б це робити.

Ви зауважили, що на тлі коронавірусу можуть згорнутися певні позитивні процеси. Чи є ризики, що заклади, які стали більш закритими через карантин, такими залишаться?

Такі побоювання є, бо і до пандемії багато лікарів були проти наказу МОЗ про доступ.

Лікарі-противники відкритих реанімацій посилаються на санітарні норми, мовляв, відвідувачі можуть занести інфекцію з вулиці. Що про це скажете?

Історія про санітарні норми була одним із перших аргументів, чому нам не хотіли відкривати реанімації. Але світова практика показує, що зовнішні інфекції не є небезпечними для реанімації. Навпаки, допомагають боротися з головним ворогом — внутрішньо-лікарняними інфекціями. Тобто, відвідувачі допомагають підтримувати більш здоровий інфекційний клімат, а не заважають. Зважаючи на сьогоднішні умови, то засоби захисту і медичні маски, які використовують лікарі, для відвідувачів можуть бути також доречними.

Які ще аргументи наводять противники доступу в реанімації?

Один з ключових - відвідувачі заважають працювати персоналу та відволікають їх від роботи.

Леухіна дала поради на випадок, коли порушуються права на доступ до реанімації / фото Вероніка Зісельс

Знаю про ще один поширений аргумент «проти» - родич пацієнта може почати стресувати, і медпрацівникам доведеться його заспокоювати. 

Чула ці легенди, але медпрацівники так само можуть впадати в стрес, вони ж теж люди. Ми всі люди. Насправді, батьки починають стресувати, ставати неадекватними та агресивно себе поводити, коли їм не дають бути поруч зі своєю дитиною. Саме це викликає інтенсивні почуття на рівні інстинктів захисту малюка. Якщо їм все пояснюють та не розлучають з дитиною, зазвичай, батьки достатньо спокійні та сповнені вдячності медперсоналу. Адже вони на власні очі бачать, як багато ті роблять для дитини.

Щоб ви порадили батькам, які стикаються з порушенням свого права на доступ до реанімації?

Насамперед, треба вести з лікарем конструктивний діалог. Адже це - гарантоване право. Досвід світових клінік довів, що присутність близьких допомагає пацієнту швидше одужувати. Якщо ж пацієнт вмирає, то для нього і для його сім’ї важливо бути поруч.

Якщо діалог не виходить та переростає в конфлікт, треба це документувати та писати скарги. Можливо, викликати патрульну поліцію - вони складуть протокол про правопорушення. За відсутності скарг, проблеми для системи не існує. Наприклад, під час кампанії «Пустіть в реанімацію» ми зверталися до Уповноваженого з прав людини (за великим рахунком, реанімація - це місто несвободи, тому повинна підлягати прискіпливому моніторингу). Вона відповіла, що немає жодної скарги на недопуск, тому проблеми, по суті, не існує. Так само в будь-якій закритій реанімації лікарі вам скажуть, що ніхто не скаржиться на обмеження, тому вони нічого не змінюють.

Ми зробили сайт reanimation.in.ua, на якому зібрали всі документи та відповіді на поширені запитання.  А також розробили посібник для відвідувачів дитячих реанімацій «З дитиною в реанімації: що важливо знати». Бо насправді реанімація – це нетипове середовище і великий стрес для людей, які приходять туди вперше. Відвідувачів потрібно до цього готувати, давати їм інформацію, і тоді вони будуть адекватно поводитися, стануть опорою і підтримкою, а не дратівливим фактором для медиків. Взагалі, коли між лікарями та відвідувачами є взаємна повага, то багато питань знімається. В іншому випадку, виникають конфлікти.

Де батьки можуть знайти посібник?

Вивісимо на згаданому мною сайті, можна буде знайти онлайн. Плануємо також поширювати через партнерські організації та лікарні, які погодяться це робити.  

Якщо лікар каже відвідувачу: «Ваш родич вас не потребує, він непритомний». Як реагувати?

На мою думку, йти чи не йти – повинен вирішувати відвідувач. Є багато свідчень, що люди в комі та без тями чують та розуміють те, що відбувається. І багато історій, коли непритомні діти йшли з цього світу тільки після маминих слів: «Я тебе відпускаю». Лікарі - не боги, вони не можуть всього знати. Тож не їм вирішувати, потребує пацієнт контакту, чи ні. Доступ в реанімації повинен бути можливим, і вибір має бути за пацієнтом та його родичами, а не бюрократичними обмеженнями.

А якщо лікар не пускає через те, що начебто будуть проводитися реанімаційні заходи? Як відвідувачу розрізнити, чи справді медпрацівник виконує робочу інструкцію, чи хоче його позбутися?

Інколи лікарі дійсно мають підстави попросити відвідувачів вийти з палати. Наприклад, коли в палаті проводяться реанімаційні дії (це передбачено наказом МОЗ). Не варто  відразу конфліктувати, потрібно мати повагу до лікарів й інших пацієнтів, до себе. Однак, знаю про випадки, коли лікарі посилалися на реанімаційні дії 24/7, і не пускали відвідувачів. Тут точно мова йде про зловживання. Між іншим, самі медики визнають, що родичів не пускають в ті реанімації, де є проблеми. Тобто, справжньою причиною заборони доступу родичів є небажання лікарів працювати прозоро і відкрито, та мати свідків своїх помилок чи недбалості.

Ви згадували, що майже половина українців не знає про існування наказу про доступ. Така не налагоджена комунікація - це чия відповідальність?

Звісно, зацікавлені в кращому догляді за пацієнтом лікарі мають активніше комунікувати з родичами пацієнтів про такі можливості. Але частина відповідальності лежить на самих пацієнтах. Адже всі лікарні зобов’язані були повісити цей наказ МОЗ на інформаційних дошках перед входом в реанімацію. Ніщо не заважає людям його прочитати і бути поінформованими.

Леухіна розповіла, для чого написала «Зовсім не страшну книгу: про життя, смерть і все, що поміж ними» / фото Вероніка Зісельс

Чи відомі вам випадки, коли людина послалася на наказ МОЗ, і це допомогло їй потрапити в реанімацію?

Було багато таких випадків. Ми самі радимо людям роздрукувати наказ і з ним йти на розмову до лікаря, завідуючого реанімацією або головного лікаря. Не всюди і не завжди, але в більшості випадків роздрукованого наказу і простої ввічливої комунікації достатньо. А якщо не пробувати відстоювати свої права, точно нічого не буде.

Чи можуть потрапити до пацієнта в реанімацію люди, які не є його родичами?

Так. Щоб потрапити в реанімацію, не треба доводити родинні стосунки з пацієнтом. Коли ми разом з юристами розробляли документ, який став основою для наказу МОЗ, то наполягали на цьому. Адже далеко не в усіх людей є родичі або близькі люди, які швидко можуть підтвердити це документально.

Ви є авторкою «Зовсім не страшної книги: про життя, смерть і все, що поміж ними». Чому ви її написали і для кого?

Я написала її, виходячи з власного досвіду переживань втрати близьких. Щоб дати людям, які переживають складні часи невиліковних діагнозів та втрат, опору та розуміння, куди далі рухатися. Вона складається з порад та справжніх історій. В книжці є розділи про те, як прожити погані новини, як спілкуватися з хворою людиною. Що робити, якщо смерть станеться вдома або в реанімації. Є історії про дітей, які помирали в реанімації в присутності мами, як вона їх відпускала. Є розділ про допомогу дітям, коли хворіє або помирає близька людина. Сподіваюся, вона допоможе людям впоратися зі своїми страхами та говорити про речі, про які ми ніколи не говорили.

Ірина Шевченко

УНІАН в Google News