Педіатр Марина Маменко: Бути подалі від бойових дій – "золоте" правило для батьків, які дбають про своїх дітей

12:43, 31.07.2022
21 хв. 20286

Голова Української академії педіатричних спеціальностей, докторка медичних наук Марина Маменко в інтерв’ю УНІАН розповіла, як війна впливає на надання медичної допомоги дітям, чому родинам з дітьми варто залишити населені пункти в зоні бойових дій та поблизу, та чому європейські педіатри зі значними застереженнями ставляться до малюків з України.

За даними ювенальних прокурорів, станом на кінець липня внаслідок російської агресії вже загинули 358 дітей, понад 690 зазнали поранень. Наскільки реальна картина може відрізнятися від офіційної статистики?

Одразу варто зробити уточнення. До статистики активної фази війни, що розпочалася з 24 лютого цього року, варто додати ще 152 офіційно зафіксовані смерті дітей на Донбасі, бо війна триває з 2014 року. Тобто ми маємо 500+ смертей українських дітей під час війни. І цей "плюс" має значення, допоки не буде встановлено точну кількість загиблих.

Для поранених дітей цей "плюс" теж має значення, бо не кожен батько чи матір будуть звертатися по допомогу, коли дитина має незначні ушкодження. Батьки можуть надати дитині допомогу самостійно, або не мати доступу до медиків, або вимушені тікати від небезпеки…

Реальні цифри загиблих і поранених дітей значно більші. Точної інформації, на жаль, ми поки не маємо.

Чи надається постраждалим вся необхідна медична допомога? Чи є якісь центри, де діти отримують повноцінне лікування і потім проходять реабілітацію?

Чим ближче лікарня до зони бойових дій, тим частіше там лікують дітей, які отримали вогнепальні, вибухові поранення тощо.

Так, лікарні Дніпра допомагають пораненим дітям ще з 2014 року. Лікарі цих закладів вже мають значний досвід надання такої допомоги. Колеги говорили, що на початку війни у 2014-2015 роках ледь не на кожній п’ятихвилинці плакали, бо надходили діти з тяжкими пораненнями. Потім цих випадків стало менше. І ось, із загостренням воєнних дій Дніпро знову став приймати поранених дітей.

Там майже збережено медичні колективи, ніхто нікуди не виїжджав, адже вони мотивовані й мобілізовані, бо розуміють важливість і необхідність такої допомоги, працюють цілодобово, рятуючи пацієнтів. У медицині найкраще навчання – практика, і це центри, максимально наближені до передової. Лікарі багато працюють з вибуховими травмами, бойовими пораненнями, надаючи допомогу і дорослим, і дітям.

Багато з пораненими дітьми та дорослими працювали співробітники НДСЛ "Охматдит", особливо під час активних бойових дій у Київській області.

Також варто назвати спеціалізований дитячий центр у Львові. Діти з "Охматдиту" та інших закладів потрапляли до цієї лікарні, а там вирішували, чи зможуть їм допомогти, чи потрібно звертатися до європейських колег. Співпраця в багатьох випадках відбувалася через Жешув – пацієнтів доставляли до Польщі, а там розподіляли серед медичних центрів інших країн. Недаремно це польське місто отримало звання "Місто-рятівник". Саме таким воно було для багатьох українських дітей, постраждалих від війни.

Але це - лише найбільші медичні центри. Звісно, допомога надавалася в будь-якому закладі охорони здоров’я та поза їх межами. Скрізь, де це було потрібно.

У населених пунктах на лінії зіткнення лікарям часом доводиться працювати в екстремальних умовах: без світла, води, достатньої кількості медикаментів. Гірші ситуації там, де дорослі й діти взагалі лишаються без медичної допомоги / фото УНІАН

Як змінилися підходи до надання педіатричної допомоги після 24 лютого?

У перші дні система надання медичної допомоги перебувала в стані хаосу. На те було багато причин. Батьки з дітьми масово переїжджали на захід країни. Окремі лікарні опинилися в районах, де велися бойові дії, і вимушені були припинити свою діяльність, а пацієнти мали шукати інші медичні заклади.

У населених пунктах на лінії зіткнення лікарям часом доводиться працювати в екстремальних умовах: без світла, води, достатньої кількості медикаментів. Гірші ситуації там, де дорослі й діти взагалі лишаються без медичної допомоги. Бо часом через життєві обставини люди вирішують залишитися у небезпечних районах, а не евакуюватися.

Маємо й несподівані історії. Коли педіатри чи сімейні лікарі влаштовуються на роботу в Івано-Франківську чи Ужгороді, а до них звертаються родини, яким вони допомагали до війни у своїх населених пунктах. Іноді задля зустрічі зі своїм лікарем пацієнти долають сотні кілометрів. Це нова реальність життя, до якої маємо адаптуватися.

Звісно, є відносно спокійні регіони України, де система надання медичної допомоги працює так, як і раніше.

У Чернігові під час облоги надзвичайно складно було евакуювати дітей, які лікувалися в онкоцентрі. Врешті це сталося завдяки допомозі волонтерів, але не з першої спроби. Чи є інформація про допомогу онкохворим дітям на тимчасово окупованих територіях? Які докладаються зусилля для їхнього порятунку?

Щодо допомоги онкохворим пацієнтам на окупованих територіях – повноцінна інформація відсутня. Є окремі дані на рівні розмов з колегами.

Сєвєродонецьк, Лисичанськ, Рубіжне – медична допомога не надається, або надається росіянами. Окуповані Херсон, Мелітополь – існують проблеми з постачанням ліків. Приїзд гуманітарної місії туди виявився неможливим навіть за участі Міжнародного товариства Червоного Хреста. Це взагалі загадкова історія, адже в багатьох була ілюзія, що Червоний Хрест може розв’язувати всі питання допомоги й порятунку тяжкохворих дітей. Але ні. Ці питання частіше розв’язуються волонтерами, якимись таємними дорогами, невеликими посилками.

Ситуація різна: десь лікарні зачинені й допомоги немає, десь навпаки, їх відкривають і влаштовують телешоу з приїздом медиків із Москви та Санкт-Петербурга для "допомоги" українцям. Наприклад, було повідомлення про відкриття центру телемедицини в Маріуполі, через який люди можуть отримати консультації фахівців з РФ.

До речі, тут постає питання, чи звинувачувати медиків, які продовжують працювати на окупованих територіях, у колабораціонізмі. На мій погляд, медики мають лікувати пацієнта, незалежно від його політичних переконань, расової приналежності, релігії. У цій ситуації чимало лікарів лишаються з пацієнтами, працюють, хоча, за моєю інформацією, не підтримують окупаційну владу.

В ситуації, коли багато пацієнтів виїхали в більш безпечні регіони, як вдається забезпечувати ліками інсулінозалежних дітей та дітей, які мають захворювання, що вимагають постійного прийому медикаментів?

Питання щодо наявності інсуліну були тільки в перші дні, бо не було чітко зрозуміло, куди рухаються пацієнти, до кого звертатися в іншому регіоні тощо. Оскільки ліки, які купують державним коштом, мають чіткі механізми територіального розподілу, є певні труднощі, якщо дитина переїхала до іншого регіону. Не так просто і швидко "взяти" з одного регіону й перерозподілити на інший. Тим паче якщо мова взагалі йде про іншу країну.

Нам допомагали і Європейська асоціація дитячих ендокринологів, і представники великих європейських фармацевтичних компаній, які безкоштовно надавали українським дітям дороговартісні препарати. Досить швидко питання вдалося вирішити.

Аналогічні ситуації виникали з лікуванням інших тяжких, у тому числі рідкісних, хвороб. Найчастіше лікарі вибудовували онлайн комунікації зі своїми пацієнтами…

Не можна сказати, що наразі проблем вже немає, адже в Україні триває війна, але можна говорити про те, що ми поступово адаптуємося до нових, надзвичайно важких умов.

Пацієнт НДІ протезування / фото УНІАН

Ще одна тема, яка набуває гострого звучання під час війни – це протезування кінцівок після поранень. Яка ситуація в Україні з такою допомогою постраждалим внаслідок бойових дій?

Впевнена, що цих травм у дітей буде значно менше, ніж у дорослих. І тому, сподіваюся, для них такі питання будуть вирішуватися першочергово. Йдеться про високотехнологічні речі, бо сучасні протези – це не просто імітація кінцівки, це рухливі пристрої, які дозволяють людині почуватися пристосованою до сучасного життя.

Так, це коштує дорого. На слуху історія про дівчинку з Ірпеня, яка втратила батьків, а сама залишилася без руки. В Італії їй виконали перший етап операції, а швейцарські колеги шукали кошти на протез і закрили це питання. Прогнозують, що дитина надалі зможе навіть тримати склянку.

Та варто враховувати, що протезування у дітей не назавжди. Якщо у дорослих протез – на багато років, то в дітей – ні. Вони ростуть, їхні антропометричні показники змінюються, а тому мають змінюватися і протези.

Тут маємо розглядати в комплексі фінансові, організаційні питання, а також питання реабілітації та психологічної підтримки. Маю надію, що нам допомагатимуть міжнародні фонди, є окремі організації, які спеціалізуються на цьому. Та й українське суспільство, яке збирає по 2 млн доларів на препарати проти СМА (спінальної м’язової атрофії), переконана, не залишиться байдужим до дітей, які втратили на війні руку чи ногу.

Ледь не всі діти, які пережили обстріли, повітряні тривоги в бомбосховищах, залишили свої домівки, потребують психологічної підтримки. Як батькам розпізнати небезпечні симптоми і куди звертатися?

Усі діти України під час війни отримали психологічну травму. Хвилювання дитини, чий батько пішов на війну, дитини, яка чула вибухи і сиділа в бомбосховищі, пережила бомбардування, залишать слід у дитячій психіці, і це може бути глибока травма. Я раніше жила та працювала в Луганську, і у 2014 році, під час першої канонади в місті, у колеги-лікаря, який пережив аналогічний досвід у Лівані в ранньому дитинстві, почалися панічні атаки, хоча перед цим він був повністю адаптованим до життя. 

Існують різні методики, які допоможуть із цим впоратися й жити далі. Варто звернутися до психолога чи психіатра, для початку – хоча б сімейного лікаря.

Однак батькам дуже часто важко відрізнити норму від патології. Хтось реагує на найменший прояв емоційної нестабільності дитини, а у когось і серйозні відхилення не викликають занепокоєння.

Як батьки мають діяти, щоб вберегти психіку своїх дітей? Чи є дієві поради?

Перше – дитину потрібно забрати з місця небезпеки. Дорослі не повинні думати про майно, господарство чи літніх родичів, які не хочуть виїжджати. Власне, залишитися – це вибір дорослих людей, але дитина не може самостійно зробити такий вибір. Вона залежна від дорослих, а тому від нас залежить, чи буде вона у безпеці.

Здоров’я і життя дитини повинні бути на першому місці для батьків. Дитина не може жити там, де тривають активні бойові дії. Для дитини краще жити в спортзалі чи школі, жити в економічно гірших умовах, але в безпеці. Тобто, для початку потрібно прибрати загрозу життя, а потім створити умови для щасливого дитинства. Діти значно краще адаптуються до нових умов, аніж дорослі.

Далі потрібно спостерігати. Якщо дитина активна, має нормальний апетит, рухлива, спілкується з однолітками, то підстав для занепокоєння немає. Хоча іноді вона може плакати через травматичні спогади, які довелося пережити, або реагуючи на якісь звуки, що нагадали їй, приміром бомбардування. Це нормальна реакція на пережитий стрес. Якщо ж дитина погано спить, втратила апетит, апатична і незацікавлена в іграх чи спілкуванні з однолітками, то потрібно звернутися до психологів.

Здоров’я і життя дитини повинні бути на першому місці для батьків. Дитина не може жити там, де тривають активні бойові дії / фото REUTERS

У якому віці дітей війна найбільше травмує? Зокрема, чи впливає вона на немовлят? Чи це залежить не від віку, а пережитого досвіду?

Не можна стверджувати, що немовлята нічого не розуміють і не відчувають. Бо дитина в утробі чує музику, яку слухає мама, пізніше – з молоком матері і гормонами, які воно містить, відчуває психологічний стан своєї неньки.

Однак у такому ніжному віці ми обмежені в психотерапевтичній допомозі. Тому головне – уникати стресових ситуацій для таких маленьких дітей та їхніх мам. Чим менша дитина, тим кращі її адаптаційні можливості. Бути подалі від бойових дій – "золоте" правило для батьків, які дбають про психологічне і фізичне здоров’я своїх дітей.

У знайомих 6-річна дівчинка, яка пережила окупацію в селі, від найменшого шуму може прокидатися і кричати: "Літак летить!". Це з часом минеться, чи краще вже проконсультуватися у спеціаліста?

Краще подивитися динаміку, як поводиться дитина. Якщо з часом заспокоїться, то немає потреб для хвилювань. Якщо ці напади страху й паніки триватимуть, то потрібно все-таки звернутися до фахівця. Почати можна з онлайн консультації. Зараз чимало ресурсів пропонують безкоштовні. Знайти контакти можна на сайтах чи сторінках у соцмережах МОЗ, ЮНІСЕФ тощо.

У психологічній допомозі краще індивідуальна робота з психологом чи можливі й колективні сесії, приміром у дошкільних або загальноосвітніх закладах?

Потрібно поєднувати колективну роботу та індивідуальний підхід. У підходах до дітей, які пережили війну, має бути єдність у батьків, педагогів та медиків. Повинна розвиватися культура психологічної допомоги в родинах.

З початком війни інфекційні хвороби зникли з медіапростору – про них перестали писати та говорити, відтак у людей склалася думка, що війна якщо не зменшила кількість спалахів, то точно не збільшила їх. А яка ж насправді зараз ситуація із захворюваністю на інфекційні хвороби серед дітей?

Діти, за винятком тих, які перебували в бомбосховищах, залишалися вдома, не відвідували дитсадки та школи. А тому кількість респіраторних інфекцій різко знизилася, що ми також спостерігали під час суворого карантину в умовах пандемії COVID-19. Як тільки контакти поновляться, кількість цих захворювань почне зростати.

Водночас хвороб, пов’язаних із недотриманням санітарно-гігієнічних норм, стало більше.

COVID-19 також нікуди не зник, просто об’єктивна статистика закінчилася 24 лютого. Наразі ми бачимо, що кількість виявлених випадків коронавірусу відповідає кількості госпіталізованих, тобто це складний перебіг хвороби, коли людина звертається в лікарню, її тестують і в неї підтверджують COVID-19. Загалом, тестів має бути набагато більше. Нова хвиля COVID-19 потенційно може початися восени.

Ризик захворювання під час війни є високим / фото depositphotos.com

Ризик спалаху яких інфекційних хвороб найвищий саме в контексті війни? Існує думка, що в екстремальних умовах, якими можна назвати війну, організм людини стає стійкішим до хвороб. Чи це правда?

У людини, яка перебуває у стані гострого стресу, відбувається викид низки гормонів, які впливають на організм. Гострий стрес ми всі переживали на початку війни. Ця фаза зазвичай не є тривалою. Далі наш організм або мобілізується, або занурюється у хронічний стресовий стан, який призводить до виснаження та депресії. Є два шляхи виходу з нього: перший – адаптація, другий – дезорганізація та руйнування.

Щодо захисту від інфекцій, гострий стрес на короткий час може підвищити резистентність організму до збудників, але це не гарантує, що ви не захворієте. Багато залежить від загального стану організму людини та агресивності збудника. А от хронічний стрес, у якому багато хто наразі перебуває, тільки підсилює ризик захворіти на інфекційні хвороби.

Тому все ж таки не слід забувати і про формування так званого специфічного імунітету – захисту від найбільш загрозливих вірусів та бактерій. Найкращий спосіб сформувати такий захист – це вакцинація.

Зараз в самому розпалі літо. Які інфекційні загрози несе спекотний сезон? Чи типова ситуація ускладнюється війною? І як від цих хвороб захиститися?

Для попередження респіраторних інфекцій (грип, ГРВІ, COVID-19) має значення зменшення контактів. Проте влітку зазвичай значно зростають загрози хвороб, збудники яких передаються з брудними руками та нечистою водою (кишкові інфекції, гепатити А, холера тощо). Для цих хвороб основний метод профілактики – це дотримання санітарних умов. На жаль, в сьогоднішніх складних умовах це не завжди можливо.

А як щодо профілактики?

Проте навіть жорстке дотримання профілактичних рекомендацій не може нам гарантувати, що ми не захворіємо. Приміром, кір - передається повітряним шляхом на великі відстані. Достатньо проживати в одному будинку з хворим – збудник може поширитися вентиляційним каналом. Або правець, розвиток якого спричиняє потрапляння бруду до рани або подряпини, укуси звірів, інші травми. Тому для таких хвороб єдиний спосіб профілактики – це щеплення. 

Наразі багато українських дітей перебувають у вимушеній міграції, переважно в країнах Європи. Хто там дбає про лікування та профілактику різних хвороб? Чи не залишаються діти без медичної допомоги?

Звісно ні. Для Європи це не перший досвід роботи з мігрантами. Але українські біженці для Європи "особливі", якщо порівнювати з попередніми хвилями біженців з Азії чи Африки. Українці зазвичай швидко соціалізуються, тому наших колег в Європі зараз найбільше турбує низький рівень охоплення вакцинацією в Україні. Європейці розглядають це як загрозу інфекційних спалахів.

Нагадаю, в нашій країні, відповідно до Національного календаря щеплень, обов’язковими є вакцинації проти 10 захворювань. У європейських країнах цей перелік ширший і включає ротавірус, пневмококову, менінгококову інфекції тощо. Діти з Африки, за оцінками європейських медиків, є "гіпервакцинованими", адже мають щеплення від хвороб, від яких у Європі не вакцинують. Натомість українські діти або не щеплені, або не повністю щеплені, або інформація про щеплення відсутня. Це теж має об’єктивні причини – люди, тікаючи від війни, не думали про медичні довідки. Тому лікарям у європейських країнах рекомендовано привести статус вакцинації кожної української дитини у відповідність до календаря щеплень країни, у якій вона наразі перебуває. У випадку відсутності медичної документації – вважати дитину невакцинованою і розпочинати робити всі щеплення наново.

Також лікарі європейських країн розцінюють як ризики високу частоту випадків СНІДу (якщо власне діти не несуть загрозу, то про сексуально активних підлітків можемо говорити в цьому контексті), мультирезистентного туберкульозу серед наших дітей, пам’ятають про спалахи поліомієліту та кору (хвороб, від яких є вакцини) у нашій країні.

У відносно мирних регіонах триває як рутинна вакцинація дітей / фото REUTERS

Яка ситуація з вакцинами зараз в Україні? Чи є брак вакцин?

За даними Міністерства охорони здоров’я, ситуація з вакцинами в Україні врегульована. У відносно мирних регіонах триває як рутинна вакцинація дітей, так і щеплення дорослих та дітей старших 12 років проти COVID-19. Є на ринку і вакцини, які попереджають інші інфекційні хвороби, від яких захист держава поки не гарантує (пневмококова, менінгококова, ротавірусна інфекції тощо).

Який тренд рутинної вакцинації спостерігається зараз?

В окремих регіонах України ситуація прогнозовано складна. На окупованих територіях, там, де ведуться бойові дії, вакцинація, з об’єктивних підстав, не на першому місці в системі медичної допомоги. І навіть у безпечних областях батьки в умовах війни не думають про вакцинацію дітей, або забувають про це.

Коли ми поновили онлайн активність, то в коментарях багато дописувачів зазначали: вакцинація не на часі. Однак я хочу наголосити – вакцинація завжди на часі! Бо йдеться про захист дітей. Вакцини в лікарнях є, літній сезон – перерва від застудних захворювань, тому саме час перевірити, чи всі щеплення зроблені дитині, та якнайшвидше надолужити пропущене.

Окрім об’єктивних причин, що, на вашу думку, зупиняє батьків від вакцинації дітей?

Згідно зі статистичними даними, ситуація з вакцинацією дітей в Україні є найгіршою у Європі. Найчастіше, як свідчать дослідження, відмова батьків вакцинувати своїх дітей пов’язана не з рівнем освіти, чи рівнем достатку родини, а з рівнем довіри до влади. Саме через низьку довіру до влади в Україні батьки не вакцинують дітей – вони не довіряють тому, як і які вакцини закуповує держава. Хоча хочу вас запевнити, всі вакцини в нашій країні сертифіковані й належної якості.

І ще українцям властиве зосередження на негативі. В інтернеті вони можуть шукати, скоріше, шкоду від вакцинації, аніж користь. Я рекомендую батькам: якщо маєте сумніви, то ставте в пошуку альтернативне своїм негативним думкам питання. І обов’язково знайдете необхідні для себе відповіді.

А ще – обов’язково довіряйте фахівцям. Жоден дитячий лікар не хоче нашкодити здоров’ю своїх пацієнтів і точно розбирається в питаннях вакцинації краще, ніж пересічний громадянин.

Як вважаєте, чи зміниться це ставлення до вакцинації після того, як багато українців побували в європейських країнах, де ситуація кардинально інша?

Я впевнена, що перебування в європейських країнах для українських батьків матиме виховне значення. Адже вони вимушені інтегруватися у місцеві громади, багато з них уже бачать – нещеплені діти мають обмеження, їх не приймають до дитячих садків та шкіл. Кожна нещеплена дитина – мінус для колективного імунітету.

В Австрії, Швеції, Німеччині є звернення медиків до урядів щодо виділення коштів для вакцинації українських дітей, щоб вони мали ті ж щеплення, що і їхні однолітки та не створювали загрозу спалаху інфекційних хвороб.

Вважаю, що з поверненням додому багато батьків розумітимуть важливу істину: вакцинація – найважливіший елемент боротьби за життя дитини, і турбота про дітей без цього неможлива.

Ірина Синельник

Новини партнерів
завантаження...
Ми використовуємо cookies
Погоджуюся